Михайло Шустер:Куди йдемо?

Від редакції.Ми нещодавно розміщували статті позапартійних діячів,- підприємців та економістів. До нас надходять також цікаві інженерні та організаційні пропозиції, особливо у галузі енергетики.
Крім масштабних руйнувань, українська енергосистема втратила понад 10 ГВт основних встановлених потужностей, які тимчасово знаходяться під контролем ворога. Це в першу чергу найбільша в Європі Запорізька АЕС, яку окупанти поки що безуспішно намагаються під’єднати до енергосистеми росії. Також під контролем загарбників знаходяться Запорізька, Луганська та Вуглегірська ТЕС, Каховська ГЕС та більшість вітрових та сонячних електростанцій півдня України.
Все це є ключові регулюючі потужності. Зважаючи на величезні проблеми через окупацію цих об’єктів, уряд нарешті зрозумів критичну необхідність розвитку розподіленої маневреної генерації і зробив перші кроки в цьому напрямку. Не в останню чергу завдяки пропозиціям фахівців. Група енергетиків, у якій брав участь колишній топ-менеджер "Енергоатому" Михайло Шустер, виробила методику протистояння блекауту, яка запобігає розвантаженню АЕС.
Пан Михайло також надає більш глобальні пропозиції на одній окремій платформі для досить вузького кола технарів. Ми зробили витримку з ряду його статей. Надаємо ії у нашому перекладі з російської з деякими редакційними уточненнями.

Будь-яке нещастя супроводжує співмірна з ним можливість. Дрібні незручності дають життя безлічі девайсів, війна породжує запит на "продукт", відмінний від них радикально. Якщо споживач не впливає на вимоги, продукт вийде таким, який виробнику вигідний. А маркетинг доведе, що кращого й бажати нема чого.
Що буде, коли скінчиться війна? Чи хочемо ми повернутися до якогось довоєнного року, ненавидіти олігархів, владу та корупцію, але терпіти тотальний обман, нерівність і несправедливість? Що зміниться, якщо завтра РФ капітулює, повернувши Крим, а країну заполонять репараційні гроші та дешеві кредити?
До того, поки бандитсько-кадебістській РФ протистоїть ще недостатньо змінена на краще Україна, нічого не зміниться. Виходить, війна має продовжуватися до перелому, за яким – поворот у інше майбутнє. Але сьогодні політики ганяються за новими героями, щоб зробити їх обличчям перелицьованих партій та відродити довоєнну систему. Це буде нищівна поразка: фейл стейтс, зовнішнє управління та ресурсна економіка на задвірках світової.
Щоб перемогти, потрібно внутрішньо змінитись. Ідею не можна привнести “згори”, вона має народитися у значущої більшості.
Як це зробити? Збиратись у професійні групи та думати в рамках своєї компетенції. Налагоджувати контакти між групами, щоб компетентності перекривалися. Унеможливити заміну "знання" на "думку" і забезпечити повну прозорість цілей і результатів. Тоді розмови про недосяжне поступляться місцем реальним діям, які можна спланувати, виконати, оцінити та скоригувати. Це меритократія, яка стане можливою завдяки інформаційним технологіям.
Потрібно зібрати різні типи платформ, поставивши в основу управління проектами.
Група з енергетики вже є. Невелика і не формалізована, але це й не потрібно: хоча в галузі працює безліч людей, ключових фахівців небагато, всі знайомі особисто чи з чуток і легко знаходять один одного. Ми можемо зібрати групу під завдання будь-якої складності.
На прикладі енергетики я покажу, як слід підходити до формування Великого завдання та проблем цілепокладання, що призводять до лавиноподібного зростання складності.
Місто з висоти пташиного польоту, процесор комп'ютера забезпечує роботу певних алгоритмів. Вони складаються з елементів та комунікацій, якими рухаються ресурси. Завдяки цьому виконуються функції, результат яких комусь потрібен. Якщо скласти функціональну модель міста та процесора з тих самих символів, побачимо, що у більшості використовувані ними процеси подібні. Різниця у співвідношенні між “корисністю” девайсу та ресурсами, які на нього витрачені: продуктивність процесора або внесок міста у ВВП країни проти розміру, вартості, енергоспоживання, екологічності. Перші ЕОМ важили тонни і годинами робили обчислення, які мобільник робить за секунду. За 50 років вони покращилися в мільйони разів тому, що найкращі інженери та бізнес планети були націлені на покращення співвідношення "вихід/ресурс".
Чи можна порівняти розвиток міста, процесора, країни? Країна приблизно така ж складна система, як і місто, тільки більше "корпус" і більше елементів: села, поля, АЕС, заводи. За 50 років для України співвідношення "вихід/ресурс" погіршилося тому, що інженери та бізнес їм не займаються, тому що на це немає запиту. Війна, допотопний "комп'ютер" розкурочено. Якісь частини працюють або можуть бути відновлені, але співвідношення "вихід/ресурс" буде низьким, неконкурентоспроможним. Він і до війни був таким, просто схематоз та корупція дозволяли здешевити деякі виробництва (наприклад, металу) шляхом перекладання витрат, наприклад, на енергетику. Головна довоєнна проблема України – її неефективність, зумовлена технологічною та організаційною відсталістю. Поки інші країни вдосконалювали свої "комп'ютери", наші олігархи займалися боротьбою за свій шматок "пирога", що швидко зменшувався.
Обговорюються питання післявоєнного відновлення, репарацій та кредитів. А що відновлювати? Допотопний комп'ютер довоєнної економіки? Щоб виробляти метал за ціною, яку його неможливо продати? Аміак та добрива за рахунок “паралельного імпорту” російського газу? Що ми маємо, крім сільського господарства низьких переділів? Які інші ринкові ніші пустять наші товари, роботи чи послуги?
Щоб утримувати 40 млн. населення, потрібно дати роботу 20 млн. працездатних громадян. Коефіцієнт використання цього – головний критерій успіху країни. 20 млн працюючих із зарплатою $2K – ресурс більший, ніж 5 мільярдерів, тисячі мільйонерів, 100 тис. середнього класу та 39 млн. нужденних. Навіть якщо ми виховуємо мільйон програмістів, вони не зможуть прогодувати 39 млн. І де знайти для них ринок? Наші розробники були нарозхват, поки коштували вдвічі нижче за ринок. Або 4,5 млн заробітчан, які продають працю нижче ринку на користь чужої економіки. Їхні гроші потрапляють в економіку України, але це набагато менше, ніж якщо дати їм більш дохідну роботу, ніж прибиральник, вантажник чи нянька.
Як варіант – зробити гігантський технопарк із офшорами та запустити корпорації, оскільки вони вміють налагодити виробництво та збут. Та прийдуть вони заради своєї користі - зайняти прибуткові ділянки, а збиткові залишити нам. Вони ж і розвиватимуть корупцію, щоб зберегти таке становище. За процвітання корпорацій "корисність/ресурс" для країни залишиться низьким.
Щоб завантажити роботою 20 млн людей, потрібний задум. Ми можемо випросити і розікрасти грант під чергову “Стратегію”, набрати супер-експертів із блогерів, іноземців та героїв війни, але це буде лише черговий папірець.
А яка енергетика нам потрібна? Живити енергоємні галузі з допотопним обладнанням - їх продукція буде дорожчою за китайську, оскільки на одиницю товару китайцям потрібно менше енергії та інших ресурсів. Відновлювати енергетику заради таких заводів немає сенсу.
Тоді давайте виробляти скільки зможемо, а надлишок експортувати, адже споживання та ціна енергії на підйомі. Припустимо, що одночасно з Польщею ми почнемо будувати АЕС, як це заявлено. З їхнього боку ефективність та компетентність, з нашого - дефіцит управлінців, фахівців та корупція. Хто збудує “краще, швидше, дешевше”, ми чи поляки? Чию енергію неможливо буде продати навіть собі на збиток? Припустимо, ми відновимо довоєнні об'єкти генерації. Навіть за помірної крадіжки така енергії дешевша, ніж у нових. Старому блоку АЕС потрібно закласти у модернізацію ціну повернення 200 млн. грн. інвестицій, а новому - 8 млрд., причому його теж потрібно зробити невразливим для нової агресії, що потребує великих витрат.
Не існує поодиноких простих рішень, здатних перевести Україну зі стану “розруха” у стан “успіх”. Потрібен комплекс пов'язаних простих рішень, які працюють на загальний результат, потрібна нова архітектура країни. Ворог робить за нас нашу роботу, утилізує нежиттєздатну структуру, чого ми ніколи зробили б самі, залишаючись у зоні комфорту. Це наш шанс створити енергетику практично з чистого аркуша. Та слід розуміти, як цим скористатися. Припустимо, вам гарантують повну свободу дій. Влада, інвестори, бізнес – усі прагнуть допомогти. Від вас потрібно вигадати ідеальну енергетику. Для початку потрібна ідея ринку, на яку спиратиметься все інше.
Поточна ідея така: генератори та споживачі укладають угоди на біржі. Ціна складається через конкуренцію. Ідея від початку конфліктна: маючи різну специфіку та рентабельність, генерація конкурує на рівних. Володіючи найдешевшою енергією, АЕС може продати все, що забажає. Інші поділять решту, недозавантажуючи свої потужності. У них зростає собівартість, з'являються збитки та банкрутства. Але їхня енергія “інша”, ніж у АЕС: саме вона дозволяє енергосистемі реагувати на зміни споживання. Така властивість називається "маневреність", а процес вирівнювання генерації та споживання - "балансування". У системі має бути “мікс” з “дешевої” і “балансуючої” енергії, інакше вона розвалиться. Більшість віялових відключень викликано не дефіцитом генерації, а тим, що руйнування системи силами РФ позбавляє нас можливостей балансування.
Дешевизна енергії АЕС призводить до витіснення з ринку учасників, без яких вона може працювати, тобто чим успішніша атомка, тим гірші перспективи для всього ринку, включаючи її саму. Подібний "позитивний зворотній зв'язок" породив чорнобильську катастрофу. Цей механізм лежить в основі неухильного зростання цін для енергоємних споживачів та зниження їхньої конкурентоспроможності. До того ж, на них держава перекладає витрати на здешевлення енергії для населення.
Щоби послабити зашморг подорожчання, потрібно зберегти "балансуючу" частку в міксі, а для цього - підняти дохід маневреної генерації. Тут є два підходи:
1) Директивний. Умови вирівнюють, призначаючи учасникам тарифи чи ренту, що перерозподіляється між ними за встановленими правилами. Такий шлях вимагає найвищої компетентності регулятора та провокує учасників до корупції, породжуючи для неї безліч можливостей.
2) Ринковий. Вибудовують правила, які мотивують учасників об'єднувати різні типи генерації, через поглинання, злиття, непряме управління та виставляти на торги готовий мікс. За фактом, це той самий директивний шлях, але спущений до рівня корпорацій.
Припустимо, ми знайшли найкращі методи, без зловживань та корупції. Тоді генерація вироблятиме стільки, скільки є споживачів усередині та поза Україною – втім, як і зараз. Але що у міксі буде “справедливим”, що ніхто не зможе покращити собі умови на шкоду іншим. Але якщо для міксу потрібно, щоб різні типи генерації співвідносилися в пропорції, скажімо 50/25/15/10, то їх і фізично повинно бути саме стільки. Коли потужностей якогось типу більше або менше необхідного, вони або простоюють або обмежують всю систему, що веде до простою потужностей іншого типу. Збитки від простоїв лягають на собівартість енергії і що більше потужностей простоює – то вище загальна ціна. Тобто ціну визначає "конфігурація системи".
Реальна конфігурація дуже відрізняється від необхідної. Це спричинено як історичними причинами, так і бездумною політикою щодо відновлюваних джерел енергії. Навіть якщо забезпечити справедливий мікс, більшість потужностей працюватиме зі зниженим ККД, а збитки від такої експлуатації покриватимуть за рахунок споживачів. Для несправедливого міксу (а він такий) збитки набагато більші. Щоб здешевити енергію, потрібно звести фізичну конфігурацію генерації до потреби або наростивши потужності типу (це важко), або припинивши оплачувати надлишкові (це боляче).
Інший чинник: вища ціна – менше споживачів, яким вона доступна. Вони зникають або перестають платити. Навантаження на платоспроможних гравців зростає, їхня кількість зменшується, споживання падає і конкуренція генерації загострюється. Перед генерацією класичне завдання: "ціна чи оборот", але в нашому випадку, підвищення ціни - не особиста справа гравця, а проблема всіх учасників, особливо - найпотрібніших і вразливіших (балансуючих).
Генерацію України сильно недовантажено, частина потужностей зупинена. Платоспроможних споживачів мало, а експорт мінімальний через відомі проблеми та відсутність мотивації їх вирішення. Обрані б'ються за право експорту 700 мВт, тоді як цю цифру можна зробити у рази більшою. Зайві потужності “замкнені” у країні, не приносять прибуток, але збільшують вартість. Кожен тягне ковдру на себе,- така поведінка у поточної моделі є єдино можливою. Від цього програє країна, споживачі, інші гравці, і він сам. Класична “дилема ув'язненого” у теорії ігор, коли більшість гравців обирає найгіршу стратегію.
Рішення кейсу буде таким: "ідеальна та енергосистема, кожен об'єкт якої працює в режимі, що відповідає мінімальній собівартості". Тоді енергію можна відпускати за низькою ціною, що спровокує зростання споживання. Слідом за попитом слід нарощувати потужність, але не віддаляючись від ідеалу - тоді ціна не зросте і зростання не припиниться. Енергія стане дешевшою, споживачів – більше.
Та закон про енергоринок складається із суцільних “примочок”, якими обвішано непридатну основу. Її неможливо покращити нормами, контролем та насильством, а також тотальною заміною всіх “поганих людей на добрих”.
Енергетика СРСР була професійною, введення потужностей було прив'язане до споживачів СРСР та країн РЕВ, пов'язаних розгалуженою мережею ЛЕП різної потужності. Українську частину мережі збудували навколо великих магістралей – щоб забезпечити транзит до РЕВ та великих споживачів усередині.
Згодом Україна перестала бути частиною цієї енергосистеми. Генерація, розподіл та споживання перестали відповідати один одному. Система перейшла в непроектний режим, що призвело до простоїв блоків та роботи на зниженому ККД, зростанню питомої витрати пального та накладних витрат, стрибку собівартості. Стримування тарифу знекровило генерацію та запустило петлю подальших погіршень.
"Коники перебудови" допомогли впоратися з грошовим потоком. Фахівці заради грошей не шкодили Системі. Потім сарана почала пожирати все під собою – включаючи фахівців та один одного. Раніше чи пізніше ми залишимося у голому полі – зате без сарани.
Мета нашої групи - "повернути врожай", зробивши енергію найдешевшою. В енергетиці це можна звести до тріади “добре, швидко, дешево”. Маючи дешеву енергію, легко підвищити прибуток, просто піднявши ціну кіловата. Але не навпаки: знизивши прибуток, можна отримати короткочасний ефект, зате сповільнити розвиток. Дешевизна дозволить енергетиці отримувати високий прибуток, розвиваючись разом із споживачами, а не за їхній рахунок.
Для цього потрібно вирішити два завдання. По-перше, придумати оптимальну енергосистему, яка у будь-який момент часу працює з кращим ККД та собівартістю. Створити алгоритм, що дозволяє їй "самій" підлаштовуватися під умови, що змінюються - скажімо, довгі коливання попиту. По-друге, придумати спосіб, що мотивує всіх учасників поводитися так, як вигідно моделі.
Перше завдання простіше, і ми маємо достатньо фахівців, щоб придумати найкращу систему.
Друге завдання ми поки що не вміємо вирішувати. Елінор Остром у книзі "Управляючи загальним" наводить безліч вдалих та невдалих рішень. Книжка вибудовує мислення підходів теорії ігор, у якій немає “хороших” чи “поганих” гравців, немає емоцій, лише логіка і розрахунок. Кожен гравець прагне виграти. І завжди можна знайти рішення “багато хто виграв – ніхто не програв”. Безглуздо звинувачувати гравців чи правила: просто потрібно грати краще за інших. Якщо всі грають не за правилами, то ти не розумієш правил і це твоя проблема. А якщо вони тебе не влаштовують – значить треба грати у “зміну правил”, або знайти вигоди у тих, що є.
Я в стилі теорії ігор окреслю диспозицію учасників, які розвалили енергетику і продовжують це робити, незважаючи на війну.
Спочатку працювала “адміністративно-командна система”, теоретично це дозволяло побудувати економіку, щоби виробляти лише необхідне. На цю модель сьогодні перейшли великі корпорації. Головний недолік моделі – складність, з якою і сьогодні не справляються корпорації, незважаючи на прорив щодо методології та цифровізації. Результат гірший, ніж у “вільного ринку”. У підприємств була лише “шия”, якою вони прикріплювалися до інституцій, локалізованих у Москві. Потім обірвалися зв'язки, зникли суміжники, зникли запчастини. Партія кинула клич "Збагачуйтеся" і багато хто сприйняв це буквально. Кучма рушив ідею ФПГ - і почали складатися клани, які поступово прибрали до рук те, що раніше було галузями народного господарства. Відбулася реструктуризація економіки, але з втратою взаємопов'язання та координації галузей на єдині завдання. Галузі теж вийшли не цілісними: хоч майбутні олігархи і прагнули "зібрати" потрібні переділи в одних руках, це не завжди виходило. Найрозумніше надійшов Ахметов, набравши в SCM хлопчиків з кращими на той час освітою та світоглядом. Знаючи "як треба", без непотрібної емпатії ці хлопці збудували найбільшу імперію з багатьма переділами.
Спрощена диспозиція гравців така: олігархи, держава та народ. Кожен хоче виграти, а для цього хтось має програти. Олігархи та держава – проти народу (нас). Народ та держава – проти олігархів (це соціалізм). Олігархи та народ – проти держави (це Майдан). Народ проти олігархів та держави (пролетарська революція). Проблема в тому, що вказаних гравців не існує, це абстрактні імена явищ.
Поведінка гравця залежить від результатів гри учасників групи, які можуть діяти кожен по собі, у постійних або тимчасових союзах. "Атом" гри - конкретна людина, яка може брати участь у різних групах, не розуміючи, що у складі різних груп він часто грає сам проти себе, тобто програючи за будь-якого розкладу.
За успішного результату дешевизна і доступність енергії стануть перевагою, до якої потягнеться бізнес, а за ним і процвітання. За невдалого ми залишимося на задвірках.
З багатьох шляхів крайній (лівий) – повна централізація. Найкращі мізки вигадують найкращий проект, а найкращі виконавці втілюють його в життя. Недолік – нереалістичність.
Вкрай правий – повна децентралізація, як у боротьбі збагачення корпорації та підприємці досягають результату, ведені “чарівною рукою ринку”. Перевага – абсолютна реалістичність. Недолік – поганий результат.
Немає вибору. Є лише пошук компромісу. Діяльність неможливо пригальмувати, енергія людей обійде чи зруйнує будь-які споруди на своєму шляху. Її можна спрямовувати, з розумінням законів. Не тих, що "пишуть і насаджують", а тих, що "відкривають та використовують".
Повернімося до теорії ігор. Україна – новий ринок збуту. Грошей буде багато: репарації, пряма допомога, позики, гарантії - гра піде по-великому. Країни проштовхуватимуть корпорації, заводи – обладнання, банки – гроші, аферисти – себе. Кожен діятиме у своїх інтересах, які співпадатимуть із “інтересами України” лише на папері. В Україні унікально низькі витрати на просування: платити лобістам дешевше ніж перемагати в чесній конкуренції. Не треба покращувати продукт, щоб задовольнити народ. Достатньо задовольнити кількох “представників народу” – тоді продукт може бути яким завгодно. Лобісти, щоправда, не фахівці, але цього не потрібно. Енергосистема стане "збірною солянкою" з елементів, які продають корпорації. Бо мета лобіста – задовольнити наймача. Аналогічно поводяться виробники. Вони теж проштовхують рішення, щоб нарощувати обсяги "продукту", не зважаючи на наслідки для народу та інших гравців. Їхні “успіхи” визначають конфігурацію “суміжників”: енергетику, логістику, екологію, робочу силу. Разом з будь-якою ідеєю народжується і її "могильник"; петля зворотного зв'язку запускається завжди.
Ось олігарх зацікавився темою джерел відновлюваної енергетики (ДВЕ). Тема перспективна, єдиний мінус – дорого: технології не доведені, малосерійне виробництво, кадри не готові. Чим новіший продукт, тим вища ціна та ризики на старті. Здавалося б, тут першими мають бути багаті. Але вони тому й багаті, що вміють перекласти витрати та ризики на бідних. Корупція цьому сприяє. Для вирішення проблеми створили схему, призначивши багаті на АЕС донором ДВЕ. Це дозволило ДВЕ віддавати енергію за захмарними цінами, а різницю з тарифом покривати за рахунок атомників. Споживач не помітив, а НАЕК легко пережив через незначність "довіска" - частки відсотка. Але для ДВЕ створили аномально хороші умови, породивши бурхливе зростання інвестицій. Частка ДВЕ у “міксі” стала збільшуватися. Оскільки зміну цін для АЕС та ДВЕ штучно стримували, донори ДВЕ опинилися у мінусі. Тобто. ДВЕ стали знищувати джерело свого існування. Через волатильність та графік роботи ДВЕ вони почали більше розвантажувати ТЕС. У тепловиків виросли накладні та питома витрата палива, вони теж стали перекладати збитки на АЕС. Так вийшла система, яка не вигідна нікому, окрім ДВЕ. Олігархи билися за вигоду, доки у системи не скінчився запас міцності. “Інвестори зневіряться в Україні”, - говорили вони. Це брехня, звісно: інвестування – це суцільна робота з ризиками.
То що, не варто було зв'язуватися з ДВЕ? Варто було, просто бачачи в товарі ваду, ми маємо придумати, як її компенсувати. Розуміючи, що ДВЕ ускладнює балансування енергосистеми, на інвестора мали повісити витрати на компенсацію ускладнення. Скажімо, зобов'язати на кожні 10 мВт сонячної потужності побудувати 1 мВт маневреної – акумулятор будь-якого типу (необов'язково електричний) та конденсатор для вирівнювання гармонік. Другий шлях – умови. З ДВЕ зрозуміло, що умови Бойко виписував. А яких умов очікувати для малих модульних реакторів? Невідпрацьовані технології, дороге обладнання, високі ризики. Є багато способів не брати на себе ризики – скажімо, розмістити у себе реактори в обмін на частину майбутньої енергії, не купуючи їх у власника. Не вийде – ми нічого не втрачаємо.
Наша фірмова болячка – відсутність суб'єктності, нездатність протистояти силі грошей. Корупція – це не причина, а наслідок того, що гроші великі, а опір малий. Суто логічно потрібно зменшити перше та збільшити друге. Але ми звикли, що чим більше грошей – тим краще! Тоді залишається лише друге.
Чи можемо ми змінити “народ” чи його “представників”? Ні, вони змінюються відповідно до обставин. Але ми можемо чимало: 1) створювати обставини, з прогнозу поведінки гравців і 2) посилити “свого” гравця, поліпшивши його організацію.
Для зміни Шляху потрібно, щоб жага до змін переважила опір тих, кому добре і так. Це векторна сума, де напрямок може бути важливішим за розмір. Сума протилежних сил дорівнює нулю, хоч би яким був їх розмір. Тоді загальний напрямок визначать малі сили.
Теорія ігор - це про те, як врівноважити сили, щоб ніхто не програв. Сьогодні “благо” та “прибуток” – синоніми, у цьому спрощенні приховані можливості для малих сил. Потрібно лише, щоб вони правильно вишикувалися. Багато років усі кажуть: "Давайте об'єднуватися", але проведений разом час йде на суперечки та самоствердження з питань, з яких ніхто не фахівець. По-друге, предмет об'єднання - не дії, а розмови про дії, які до того ж має зробити хтось інший. Не отримавши результату, люди розбігаються. Стратегія – це не документ, а процес, що вимагає виконання, супроводу та коригування.
Як має виглядати Шлях, що дозволяє розуміти "куди йшли", "де знаходимося" і "куди далі"? Він повинен складатися з орієнтирів, таких самих "правильних", "видимих" і "зрозумілих", як віхи на мінному полі. А таке взагалі можливе, за поточної невизначеності?
Стратегія "600 мільярдів доларів", презентована Зе-командою для навігації, це чудовий план: тут і напрямки, і конкретні проекти, щоб планувати, виконувати та оцінювати. У нього лише один недолік – відсутність змістовної частини. Це порожній папірець, зате його легко планувати, фінансувати та звітувати перед спонсорами. Інша перевага – наявність “рушійної сили” та механізму реалізації. Під кожен проект можна виписати умови та провести тендер, а роботи нехай робить підрядник.
Стратегія, безперечно, має бути. Але не папірець, а Система, яку утворюють:
1) Комплекс добре опрацьованих проектів, пов'язаних єдиним задумом, а також платформа для їхнього “виробництва” та презентації;
2) Сили, які бажають і здатні відповідально реалізувати проекти, об'єднані адекватною мотивацією та плануванням;
3) Процес постійної оптимізації проектів та їх взаємодії;
Що це означає фізично? Спочатку забудемо вираз "Вони повинні". Олігархи, чиновники, менеджери, підприємці, фахівці, робітники, бюджетники, пенсіонери, діти – вони нічого не винні. Стратегія повинна мати модус "Ви можете", щоб зустріч із нею було найкращою, про що мріють ті, до кого вона звернена. Для цього потрібно думати про те, що запропонувати. Самоорганізовані системи давно стартували як платформи. Ви приходите в Розетку, Кікстартер чи Лінкедін не тому, що “маємо”. Ось і стратегію слід розмістити на платформі, куди люди приходять пошукати, що їм потрібно.
Таким чином, від порожнього "Як змінити Україну" ми перейшли до конкретного "Що розмістити на Платформі". Нам потрібно створити “Магазин проектів”, де кожен може купити чи продати те, що його цікавить. Філософськи платформи відрізняються лише асортиментом продуктів.
Перше питання "кого ми хочемо у себе бачити". У системному аналізі це називається "Аналіз стейкхолдерів", в маркетингу "Позиціювання". Платформа створюється не під всіх бажаючих, а під суворо певну аудиторію з її конкретними інтересами. Учасники доповнюють знання та навички один одного, складаючи їх у проектні ланцюжки.
Далі слід чітко визначити "що цікавить відвідувача" і "що він готовий віддати натомість". Не “відвідувача взагалі”, а відповідно до ролі, що він може вибрати під час входу. "Заробити грошей" йде "у пакеті" за умовчанням, як наслідок успішно зіграної ролі. Зародження та опрацювання проектів, інвестування, виконання, масштабування - все це залежить від того, як написано роль і який на неї підібрався виконавець. Причому і написання сценаріїв із ролями, і допомога виконавцям – також ролі, які потребують таланту та натхнення. Управління, арбітраж, інші форми насильства у такій системі – послуга, яку запитують самі учасники, якщо вбачають у цьому необхідність. Послуга із запуску платформи – те, чим займається наша група, доки не підтягнулися інші. Ми повинні створити стартовий набір проектів та довести, що це працює. Наріжний камінь ідеї – прозорість. Не імітація Прозорро, а докладний путівник по місцях, звідки можливе зростання України.
Припустимо, ми зуміли поєднати “продуктивні сили”. Тепер цей потенціал потрібно повністю завантажити роботою, інакше розбіжиться: люди не можуть простоювати чи займатися тим, що їм не цікаво. Натомість "бурхливе кипіння" породжує "я теж так хочу" - тобто запит на навчання та внутрішнє зростання.
Не можна спочатку створити ресурс, а потім знайти роботу. Так само не можна придумати роботу, а потім знайти під неї ресурс: його не існує. І те, й інше треба робити одночасно, починаючи з учора. "Як" – поговоримо потім, а поки що розберемо, “Що” запропонувати продуктивним силам.
Припустимо, ми розробили набір проектів, цікавий і для них, і для народу України. Залишилось знайти, хто за це заплатить. Точніше "кому цікаво дати на це гроші", тобто "як він може на цьому заробити".
Є два типи окупності. Прямий – коли вона виміряна та обґрунтована бізнес-планом, аналізом ризиків та ін. Це не завжди погано, наприклад, для інфраструктурних проектів. Але найчастіше це інструмент "схематозу".
Скажімо, Енергоатом має намір побудувати 9 атомних блоків. Без крадіжки це 70 млрд. доларів, яких у бюджеті розореної країни немає. Щоб їх знайти, потрібно залучити кредиторів чи інвесторів. Першим потрібна застава, сума якої більша за кредит. Другим необхідно вийти з прибутку через 5 років, що неможливо. То хто заплатить за банкет? Прямо - ніхто, значить - приховано. Судячи з активності навколо СхідГЗК, родовище урану – це і є прихована оплата. Велика темна схема, зручна для маніпуляцій на найвищому рівні. За допомогою корупції хтось може задешево отримати дуже цінний актив і не факт, що нові блоки будуть збудовані. Припустимо, проект сплатять за репарації. Віджавши 70 млрд., Енергоатом знищить сотні інших проектів, включаючи власні. Під них доведеться шукати кредити та інвестиції, вичавлювати гроші із населення. Україна обміняє нові АЕС на роки “тягарів та поневірянь”.
Чи можемо ми запобігти таким проектам? Не можемо. Але треба навчитися їх розпізнавати, знаходити в них можливості та обертати на свою користь. Для цього важливо розуміти, як улаштований механізм ухвалення рішень держав та корпорацій.
Управління буває двох типів. Реактивне - це коли сидить людина, а до нього "приходять" пропозиції, на які він відповідає "так" і "ні". Проактивне – коли він сам вигадує та реалізує проекти чи завдання, долаючи реактивне “ні” зверху, збоку та знизу, людина досліджує ринок, говорить зі спеціалістами та, з'ясувавши деталі, робить вибір. Різниця в тому, з чого він вибирає: не з пари каламутних варіантів, а із справжнього розмаїття.
Проактивний поринає в тему і витрачає на неї свої здібності. Реактивний шукає підрядника, щоб той поринув у тему за нього. Але підрядник також не розуміє і пропонує, що вміє. "нерозуміння" на всіх рівнях - жирне середовище для корупції.
Підіб'ємо якийсь проміжний підсумок.
Бажаючи змінити майбутнє країни, люди кажуть про те, на що не можуть вплинути та вигадують завдання, які нема кому вирішувати. Настав час замість цього перейти до роботи над виробленням шляху до мети, як сукупності проектів. Домагатися ясності щодо їх призначення, змісту, термінів та вартості, механізму окупності інвестицій або джерела повернення кредитів. Тоді замість порожніх розмов та злості з'явиться предмет діяльності, яку можна планувати, виконувати, оцінювати та покращувати. Від людей, які потрапили у владу, можна вимагати вирішення конкретних завдань, припинити винаходи обіцянок під безсистемне витрачання грошей. З'явиться спільний вектор, слова “відродження України” отримають наочність та перестануть бути гаслом для маніпуляцій.
Як може виглядати Шлях? Потрібно визначити напрями роботи та зв'язки між ними. Це кілька рівнів деталізації, що обговорюються пошарово. Потім нижній шар потрібно заповнити конкретними проектами. Все це – постійний процес, предмет живої комунікації спеціалістів, максимально відкритий для всіх.