|
|
|
|
|
|
|
|
Доповідь експерта Інституту лібералізму Якова Гольденберга на засіданні круглого столу „Доля політичної реформи"Відсутність активності партій, що їх офіційні представники репрезентували в парламенті політичну реформу рік тому, щодо роз’яснень суті реформи або пропозицій можливого коригування прийнятого варианту, наводить на думки про їх недостатню політичну культуру. Що вони зробили, навіщо, для кого? Здійснили внутрішньо суперечливу реформу, що дивиться одночасно вперед- до більш-менш довершеної демократії, і назад- до авторитаризму. Зробили, звичайно, і для забезпечення своїх інтересів.
Додам до цього, що кожен етап майбутніх змін системи може супроводжуватись збільшенням термінів перебування при владі як депутатів, так і президента. І це досить небезпечно, коли багато років буде знаходитись при владі один і той же склад Верховної Ради. Ротація необхідна,- за п. Душиним- половина складу Ради має обиратися раз у півтора два-роки. Я вважаю, що доцільно обирати кожен рік третину складу. Аналіз реформи проводився ЛДПУ та Інститутом лібералізму. Держава, як така, є певний продукт культури та її чинник. І, якщо анархісти та комуністи по-різному пропагують майбутнє знищення держави, то ми кажемо, що ні політика, ані політична філософія в науковому сенсі не можуть зайти так далеко в наступний історичний час. Ліберали, звичайно, проти того Левіафана, який був описаний ще Томасом Гоббсом. Демократичний державний устрій повинен враховувати підвалини, про які говорилося у вступному слові, певні ментальні особливості, але унікальна автохтонна українська демократія в центрі Європи, яка кожні 4-5 років мінятиме устрій- це, звичайно, не те, що хотілося би мати. Культурологічних та філософських досліджень з цього приводу дещо бракує. І в радянські часи, і зараз держава стоїть попереду права. Тому є державне право, інститут держави та права, але нема правової держави. Тому і пристосування нашого законодавства для європейського надзвичайно задовге та важке. За своєю програмою ЛДПУ є прихильницею парламентської демократії. Це не означає, що ми принципово проти інституту президентства. На даному етапі історичного розвитку посада президента потрібна. На засіданнях так званої президентської ради, в тому числі під час презентації першого владного проекту реформування політичної системи (І.Курас, 2001 рік), наш голова Ігор Душин та ваш покірний слуга виступили проти подальшого укріплення самодостатньої виконавчої вертикалі, за розвиток самоврядування. Конференція ЛДПУ (квітень 2003 року) та круглий стіл, що його проводив Центр політичних технологій та аналізу (модератори п.п. Климчук та Тарасюк) у грудні 2003 року, також були плідними. Стосовно попереднього аналізу Інституту лібералізму прийнятих на сьогоднішній день законів. Незважаючи на екстраординарні обставини прийняття, пакет, що складається із змін до Конституції за законами з номерами реєстрації законопроектів 4180 та 3207-1, є перспективним, тобто може слугувати відправною точкою для подальших, більш спокійно та виважено прийнятих у майбутньому системних законів, що сформують нову гармонійну систему державного управління, політикуму та самоуправління громадян. Наскільки ми розуміємо, перерозподіл повноважень між парламентом і президентом призвів до створення президентско-парламентської форми правління з суттєвими обмеженнями повноважень президента. Чому президентсько-парламентської, а не навпаки? Тому, що президент обирається всенародно; зберігає певний контроль за силовими структурами; має досить широкі обов’язки та повноваження, а також досить багато можливостей впливу на всі гілки влади. Прописано більше варіантів розпуску парламенту президентом, а його, як і раніше, майже неможливо звільнити. Перший закон, що змінює Конституцію, відомий за номером законопроекту 4180, вступить у силу з Нового року, за винятком деяких статей, що стосуються фактично вже нового складу парламенту. Прогресивними, на наш погляд, є: норма про складення повноважень Кабінету Міністрів перед новообраною Верховною Радою; заборона застосування президентом права вето на закони про внесення змін до Конституції України; надання Кабінету Міністрів повноважень щодо призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо центральних органів виконавчої влади; уточнення президентського контролю за актами Кабінету Міністрів; визначення механізму оприлюднення закону при його непідписанні президентом; введення норми про необхідність отримання згоди Верховної Ради при звільненні Генерального прокурора України. В принципі підвищення ролі Верховної Ради ми вітаємо, хоча деякі аналітики вважають, що задекларовані наміри та текст закону 4180 є не зовсім адекватними, оскільки замість збалансування системи влад стався певний перекіс повноважень на користь парламенту. Я би сказав трохи інакше: що нечітко прописані компромісні дефініції не дають можливості чітко визначити відповідальність парламенту та президента за свої рішення. До негативів проекту ми відносимо поновлення загального нагляду Генеральною прокуратурою (дарма що під соусом захисту прав людини), а також імперативний парламентський мандат. Кадрові повноваження щодо призначення та звільнення з посад голів місцевих держадміністрацій залишаються у компетенції президента, і це спірне питання, виходячи з ідей цієї реформи. В компетенції СБУ залишаються повноваження щодо ведення досудового слідства. Бажано залишити тільки ті повноваження, що стосуються злочинів проти основ національної безпеки. Що стосується другого закону, відомого за номером проекту 3207-1, то одна частина прийнята попередньо парламентом, а інша поки не прийнята. Перша стосується реорганізації місцевих влади та самоуправління. Ліберально-демократичну партію завжди цікавила проблема місцевого самоврядування, і саме тут ми хотіли би побачити найбільші зміни. Що передбачається цим проектом: по перше- не буде районних держадміністрацій (це, звичайно, плюс), по-друге, обласна рада матиме змогу висловити недовіру голові відповідної адміністрації і президент приймає рішення про його відставку (подібна норма для Києва та Севастополя може з’явитися тільки завдяки змінам до законів про ці міста). З’являється також поняття про громади (сільські, селищні, міські). Громадою визнається адміністративно-територіальна одиниця, до якої входять жителі одного або декількох населених пунктів, та яка має визначені в установленому законом порядку межі її території. І тут у Києві виникла проблема: п. Яловий уже натякає, що районних громад в місті вже не буде. Розподіл повноважень між органами місцевої влади та місцевого самоуправління, та, головне, бюджетів, повинен визначатися окремим законом. Жителі громад обиратимуть на п’ятирічний термін своїх голів. Голови районних та обласних рад обираються своїми радами та стануть головами виконкомів, повноваження яких також повинні визначатися окремим законом. Таким чином, надзвичайно важливі питання укріплення самоврядування, обмеження центральної та місцевих виконавчих влад не вирішені в цьому законі, та, як свідчить досвід здійснення територіальної реформи п. Безсмертним, стали полем для спекуляцій зовсім в інших цілях, суто політичних. Маю надію, що „затравку" для обговорення я дав. Що робити, як діяти, яка система потрібна Україні,- прошу висловлюватись наших колег. Дякую за увагу. |
03.03.2022 20:09
Ми стоїмо на передньому краї захисту від авторитарних, практично вже тоталітарних держав,- сказано недавно, в листопаді. На мітингах і ходах і до Незалежності, і після ми ходили з одним гаслом "Ліберали проти тоталітаризму". Гінці з Росії після ГКЧП питали: "Чи не збираєтеся ви тут законсервувати комуністичний заповідник?". Ми – ні, але завдяки нашим державцям Україна потім дійсно відставала в демократичних та ринкових змінах. Наш блок "Європейський вибір України" 1998 року був в українській політиці одиноким. |
|
© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: [email protected]. Для зауважень та пропозицій: [email protected] У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим. Розробка та дизайн УРА Internet |
|