Головна Контакти Карта сайту




29 March, 2024
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Новини ЛДПУ
Кандидати та активісти
Лібералізм: теорія і практика
Інститут Лібералізму
Голосування
Фотоархів
Запитання і відповіді

Вхід



Людський фактор

Версія для друку
1991 рік. На політичній мапі світу, в центрі Європи з'явилась нова, велика і за територією, і за кількістю населення країна. Відбулася значна історична подія. Хто тільки не називає себе героєм тих днів, хто тільки не вважає себе причетним до українського державотворення! Але минув час, і країна, якій пророкували славне майбутнє, опинилась у глибокій кризі, увійшовши в неї м'яко, всерйоз і надовго. Стагнація, за визначенням, не може мати героїв. Проте... Кажуть, що не існує народу без історії. Але ж не буває історії без народу і не буває народу беез людей. Отже, без розмови про людський або суб'єктивний, у широкому розумінні цього слова, фактор і водночас про ідеї, цінності, міфи, технології сучасного політичного й соціального життя не обійдемося. В усякому разі, філософсько-драматичні констатації на кшталт "винні усі" або "винних немає" вже виголошені на теренах колишнього СРСР. До того ж у блискучих афористичних формах, як-от: "Маємо те, що маємо" і "Хотіли як краще, а вийшло як завжди". Гегель торжествує! От тільки в устах діючого політика - це ніяка не філософія, а риторика, що входить до його політичних технологій. Суть її зрозуміла: де успіх - там "роль", де поразка - "об'єктивні обставини", анонімність великих історичних закономірностей, дія потойбічних сил.

Ілюзії кінця 80-х - початку 90-х років не були безпідставними. У нас були справді добрі стартові умови, шкода тільки, що ніхто не збирався стартувати. Україна мала і сьогодні має велиичезний економічний потенціал - запаси орної землі з кращими у світі чорноземами, залізної руди, кольорових металів, вугілля, ліси, води, гранітні кар'єри, глинозем, курортні й туристські зони і т. ін. Крім того, широку мережу транспортних і енергетичних систем, достатньо розвинуту видобувну промисловість, машинобудування, хімічну промисловість, потужний військово-промисловий комплекс, на який працювали численні науково-дослідні інститути, лабораторії, конструкторські бюро, експериментальні заводи тощо. Одним із найкращих у світі був показник числа людей із середньою та вищою освітою, отже, людський ресурс.

Українські романтики, зухвало проспівавши "гудд бай, Раше!", вирішили, що вони в один день опинились у світі західної цивілізації і благоденства. 70 років життя, сповненого ілюзій та утопій, а по суті - бездумності й безвідповідальності, однаково позначились на настроях і свідомих українців, й "інородців". Дива не сталося. Падіння в економіці вражаюче - удвічі-втричі знизилося виробництво порівняно з 90-м роком практично у всіх галузях, впали рівень життя і якість життя абсолютної більшості людей. Сьогодні Україну незалежні експерти називають однією з найкриміналізованіших країн у світі, з найбільшою мірою ризику щодо інвестицій та будь-якого економічного партнерства. Без статистичних даних і аналітичних досліджень очевидними є два прикрі факти - висока смертність та активна еміграція. При цьому емігрують переважно представники "титульної нації", а зі старої еміграції повертатися на рідну землю, крім героїчної Слави Стецько, ніхто не бажає. Цікаво б тільки знати, чи усвідомлює пані Слава, що потрапила в обійми не однодумців, а людей, що вдають із себе таких.

Так, у "стартових умовах" можна віднайти вади - і застарілі технології, і відсутність замкнених виробничих цикліів, і військовий ухил промисловості, й багато чого іншого. В тому й полягало завдання нової держави, щоб позбутися цих вад, розумно використати наявні багатства і наявний потенціал, вийти якнайшвидше з кризи, що в ній перебувала Україна як частка агонізуючого СРСР. При всій схильності до парадоксів я не можу назвати наявність великих природних багатств, наукових і промислових комплексів, що здатні випускати "Бурани" й "Антеї" та інші гуманні або негуманні, потрібні або й непотрібні речі, перешкодою для побудови сучасної ефективної економіки, для входження України в сучасну цивілізацію. Шлях країн колишнього соцтабору до світових стандартів пролягає не через повернення у феодалізм, а через становлення - іноді дуже своєрідне - модерного суспільно-економічного життя. Національне становлення можливе в цьому разі не через міфічне "відродження", а через сучасні трансформації, і передусім трансформації психології та свідомості людей. І знов-таки наївно думати, що на цю свідомість можна вплинути набором ідей просвітницької доби.

Не менш наївно вважати, що для виходу з кризи українським можновладцям не висстачає знань про реальний стан економіки і програм, більш чи менш адекватних ситуації. Навіть якщо подивитись на опубліковані на початку 1990-х програми новоутворених партій1, то в кожній з них виразно й чітко окреслені головні завдання реформування економіки, зокрема, роздержавлення й приватизація, демонополізація, структурна перебудова, конверсія, створення умов для появи й успішного функціонування середнього класу. Це були вимоги часу, тоді й тепер зрозумілі кожному, хто мав бажання чи нагоду замислитися над майбутнім країни. Розуміли це і парламент, і уряд, і майбутні президенти. Власне, ці положення задекларовані вищими органами влади. Інша річ, чи мали наміри реалізувати їх люди, що були й нині залишаються при владі. І тут треба сказати прямо: робили те, що хотіли, і мали те, що хотіли, використовуючи неординарну історичну ситуацію. Ніяких консультацій і порад не потребували і надалі не потребують, а всі посилання на зовнішні причини, пошуки винних, найрізноманітніші виправдання - це симуляція, демагогія і риторика.

Чого тільки не було за минулих 8 років - сім прийнятих і успішно проовалених президентсько-урядових програм, створених фахівцями високого рівня із залученням експертів світового масштабу, розмови про рузвельтівський, еркгардівський, чилійський, китайський, японський чи південно-азійський досвід розвитку, про пріоритети, моделі, концепції, ідеї і шляхи. Лишень реформ не було. Справа не в досконалості програм, конституцій чи законів, а в тому, з якою метою вони приймаються. Це положення, висловлене в такій категоричній формі, не вкладається в суспільну практику цивілізованого світу. Проте воно є фундаментальним для тоталітарного й посттоталітарного суспільств, а для українського - взірцево-показовим.

Ножиці між декларацією і реальніістю, між проголошеними цілями і діями, між формою і змістом були сімдесятилітнім щоденням соціалізму. Вони несуть у собі небезпеку провалів, скандалів, катаклізмів. Та в тім то й річ, що за цей же славнозвісний період було вироблено безліч найрізноманітніших технологій і прийомів захисту такої разючої подвійної бухгалтерії. Подвійна, потрійна бухгалтерія увійшла в підсвідомість, якщо не в генетичн6ий код, радянської людини. "Людина без якостей" і "технологічна людина", що їх відкрив Захід, - це лише слабкі тіні нашого homo sovetikusа, який у радянський і ще більшою мірою в пострадянський період ламає усі класичні уявленський і ще більшою мірою в пострадянський період ламає усі класичні уявлення про суспільну реалізацію особистості - настільки його особисті програми не співвідносяться з тими, що їх декларує суспільство. Його світогляд, життєві інтереси, норми співіснування, моралі, прагнення перебувають в іншій площині. Це монада, без будь-яких ознак роздвоєння і шизофренії.

Наука і в нас, і на Заході, осмислюючи явища соціалізму, що поширився на половину земної кулі в просторі і ледь не на сторіччя в часі, дослідила і описала в ньому всее - державні інституції і їхні функції, роль партії і КДБ, структуру суспільства і структуру економіки, рівень життя і ефективність праці, репресії, голодомори, концтабори, злочини проти людства... Білою плямою залишилася структура свідомості радянської людини, зокрема тої, що була активно присутньою на громадянській сцені. А таке знання є найголовнішим, бо, знов-таки, людське життя упорядковується ніким іншим, як людьми. Ми, власне, й досі не усвідомили, що являє собою людина, яка переходить чи мала бі перейти з однієї епохи в іншу.

Про деякі психологічні риси, а більше про організацію життя одного із значних прошарків суспільства розповів хорват Милован Джилас2. Інших серййозних наукових людинознавчих студій не з'явилося. Для науковців Заходу така тема з об'єктивних причин є "непідйомною", для вітчизняних - небажаною. А говорити необхідно про глибинні психологічні трансформації, не забуваючи при цьому, що сталися вони не самі собою. Напівлайливим словом "совок" тут не обійдешся. У викритті злочинів комунізму не можна обмежитись фактами репресій, хоч би якими вражаючими вони були (масштаби сталінських чи полпотівських "діянь" справді не мають аналогів у світовій історії). Але масові вбивства і концтабори - це лише одна з форм обов'язкового й постійного фізичного та морального терору, з припиненням якого комуністична влада не закінчується. Без комуністів "колгосп" не утвориться, а утворившись, як дуже точно зазначив хтось із сучасних політиків, не працюватиме. Попри наївні бажання ідеалістів і романтиків, "колгосп" не відбувся "як прогресивне нове явище в історії людства, явище високого і величезного всесвітньо-історичного значення" (О.Довженко). "Колгоспу" потрібен наглядач. "Злодіїв" же на соціалістичному полі не переводилось - контрреволюціонери, класові вороги і вороги народу, шпигуни, шкідники, агенти імперіалізму, посіпаки, отруєні ворожою пропагандою, злочинці, лакузи, очорнювачі, запроданці, наклепники, антисовєтчики, інакодумці і т.д. Безглуздість і фантасмагоричність цієї риторики, цих "наліпок" не потребує коментарів. Але ж приклеювали їх не замислюючись: навіть Берію було оголошено "агентом міжнародного імперіалізму". Привід комунізму на полі комунізму блукав як фантом смерті.

Терор, як історія соцііалізму, мав свою еволюцію, удосконалюючись у прийомах, засобах, технологіях. Про фобії, породжені ним у психології людей, мали б сказати дослідницьке слово "совкознавці". Ще якось можна виправдовувати комунізм Дніпрогесами, військовими перемогами, космосом, навіть освітою і медициною, але ж не правами людини, як це роблять сьогодні хлопці з команди Симоненка або соціаліст Мороз, який мислить міжнародними масштабами і посилається на діяльність української делегації на чолі з Мануїльським в ООН.

Серед "досягнень" комунізму замовчується або надто побіжно згадується один з найхарактерніших фактів - величеззабо надто побіжно згадується один з найхарактерніших фактів - величезна кількість найсправжнісіньких карних злочинців. Що далі крокував соціалізм, то більше будувалося таборів, і не тільки для політв'язнів, а й для крадіїв та шахраїв. Адміністративно-командний розподіл коригувався абсолютно руйнівною асоціальною ініціативою. Що більше зростала злочинність, то більше зростала брехня про високі моральні та духовні якості радянської людини. Брехня стосувалась усіх сфер життя, її мали приймати, поділяти й підтримувати усі члени суспільства без винятку. Тобто жити в атмосфері щоденної брехні і лицемірства. Безсумнівно, вона істотно вплинула на структуру психіки людей. Атмосферу брехні і страху створювали люди при владі, і на них лежить історична вина за день сьогоднішній. Тим більше, що робилось це свідомо, а не зі "святої віри". Брехня була спрямована всередину і назовні, у формі пропаганди і контрпропаганди, науки і публіцистики, мистецтва і освіти, статистичної звітності, виробничих приписок і т. ін. Її основою була вигода.

Чи вірили в брехню? Вірили, виключно на етапах історичного й біологічного інфантилізму. Для серйозної віри в марксизмі не було серйозного метафізичного ґрунту. Віід складних малоазійсько-європейських учень він узяв лише голі соціальні ідеї і розробляв їх у раціоналістському ключі XVIII-XIX століття. В кінцевому підсумку мав прийти і на практиці прийшов до примітивного утилітаризму й ганебної цинічної асоціальності. Показово, що саме російські християнські філософи побачили в комунізмі підміни цінностей й заговорили про бісівський характер вчення (Ф.Достоєвський, М.Бердяєв, В.Ерн).

Будувати колективістську альтруїїстичну модель свідомості без ідеї суб'єктивного безсмертя, утверджувати моралістичні цінності, зруйнувавши не лише історичну, але й родову пам'ять, виявилося справою безнадійною.

У жовтні 1917 рокку відбувся не просто державний у відбувся не просто державний переворот. З перемогою більшовиків розпочався процес обміну власності на владу. Для економіки і для демократії цей "бартер" виявився трагічним. В економічному житті були підірвані основи - здорова мотивація до праці, зацікавленість у результаті, підприємницька ініціатива, творче начало, що має індивідуальну природу. Адміністративно-командна система у виробництві і розподілі із закономірною обов'язковістю вели до волюнтаризму і свавілля. Ключовим словом, вимовленим владою при встановленні нового порядку, було не "контрреволюція", а "саботаж", оскільки воно дотикалось до людської природи. "Саботаж", або "італійка", супроводжували соціалізм постійно, набувши в роки "застою" загальнонародних масштабів.

Ленін уважав, що соціалізм переможе капіталізм завдяки вищій продуктивності праці, і це була його найбільша ілюзія. НЕПом він намагався підправити економіку, аале діяв у своєму постійному стилі провокацій. Адже в програму НЕПу він закладав майбутню експропріацію.

Сталін провів її з усією рішучістю, властивою його характерові. Ентузіазм 30-х років вичерпувався так само швидко, як і еннтузіазм 20-х. Потім ще був героїчний і трудовий подвиг війни. Останній же виплеск романтики, змішаної на комуністичній ідеї, припадає на дуже короткий перплеск романтики, змішаної на комуністичній ідеї, припадає на дуже короткий період після XX з'їзду КПРС. Далі були лише симуляції. Не спрацьовували різноманітні форми морального заохочення, в тому числі й така химера, як соціалістичне змагання.

"Чому я маю працювати на дядька?", "Нема дурних!", "Їм можна, а нам ні?" - такі фрази побутували у так званих трудових колективах, у місті і в селі. Справжній достаток у вигляді численних пільг і привілеїв мали лише люди при владі. Саме їм належало право розподілу - легального, напівлегального й нелегального. Віросповідний зміст із ідеї комунізму вивітрився остаточно.

Партквиток відкривав шлях до кар'єри, до посади, до спецобслуговування. Фільм 60-х років "Комуніст" був останньою і вже небажаною для самихх члені партії спробою показати безкорисливого, ідейного героя перших років соціалістичного будівництва. Освідчення пихатих партійних бонз у любові до народу вже сприймалося цим самим народом як знущання.

Ідеологія ще з часівв Сталіна набула іншої функції - безоглядного захисту партократії і постійної обов'язкової перевірки усіх без винятку громадян на лояльність дту партократії і постійної обов'язкової перевірки усіх без винятку громадян на лояльність до влади. Ніхто вже не шукав віросповідного змісту в охоплюючій усе населення системі політпросвіти, партійних постанов, мемуарів генсеків, так само як годі його було шукати на виборах чи демонстраціях. Хтось чогось не знав або не розумів. Наприклад, 90-літня неграмотна бабця, двічі Герой Соціалістичної Праці, точно знала, що для обрання її депутатом потрібна вказівка генсека, а не волевиявлення виборців, про що і сказала щиросердно Микиті Хрущову. Але при цьому вона не розуміла, що своїм публічним проханням підриває засади усієї пропагандистської роботи, партійно-гуманітарної науки і взагалі виказує велику державну таємницю. Втім, уже ні для кого не були секретом спецмагазини і спецлікарні, партійний блат при отриманні посад, премій, звань, зарубіжних відряджень, створення інститутів для своїх нащадків, ціна чотирьох золотих зірок Хрущова чи Брежнєва, художнього таланту генсека-лауреата, розумових здібностей Черненка, непідсудність комуністів, нарешті, існування рознарядки на самі партквитки.

Не знали і сьогодні не знають, хто ж розпочав війну в Афганістані, хто віддав розпорядження ввести війська у Тбілісі й рубати голови саперними лопатками грузинським дівчатам. Про відсутність будь-яких моральних якостей у людей з партквитками можна було здогадатися, прочитавши порозвішувані ними ж самими плакати: "Партія - розум, честь і совість нашої епохи!". Герой Маркеса дозволяв собі писати подібне лише в туалеті.

Хто завжди усе знав - так це самі ж таки можновладці, сама номенклатура і, зрозуміло, науковці, особливо з тих, хто був "виїзним". Глузували циннічно й відверто, розповідаючи про те, як "розкладаються прокляті буржуї". А в наукових працях і публічних лекціях високодумно розвивали Марксову тезу про всезростаюче відносне (!) збіднення трудящих мас при зростаючому абсолютному збагачуванні, ленінську, вже "антимарксову" тезу про посилення ролі держави при соціалізмі або тезу анонімного партійного розуму про загальнонародну диктатуру, а також про найдемократичнішу систему виборів, про партійність як критерій художності і багато-багато іншого, такого ж абсурдного. Але як писали і як виголошували! За риторику добре платили, за пафос - була надбавка. А знали ж таки багато, зокрема і справжній стан світової науки. Цинізм перетворили вже на естетику. Філософ, член-кореспондент Академії наук, у вузькому колі, напідпитку, на питання "Чим займаєшся?" відповідав: "Торгую марксизмом".

Скажу відверто, мені в моєму житті не траапився жоден "віруючий" комуніст. Скажу й інше - не знаю жодного з сучасних "демократів", який би пережив світоглядну драму. Усе відбувається за технологіями, без емоцій. Іноді емоції й пафос імітуються, але за ними - голий, тверезий розрахунок.

Сталін був талановитим бандитом і талановитим бюрократом. І ще він був талановитим демагогом. Усі сучасні політичні технології беруть початок від нього. Партія завжди нав'язувала тупе харизматичне ставвлення до себе - через пошанування своїх секретарів як геніїв всесвітньо-історичного масштабу, мудрих, великих, визначних керівників і діячів міжнародного руху і т. ін. Коли ж авторитет осіб підупадав, на рівень божества піднімався "колективний розум" Політичного бюро або Центрального Комітету. Такий розум не помиляється, хіба що іноді, але тут же сам виправляє свої помилки. На цьому - "сам", "сама партія" - куністи стояли несхитно. Двічі стояли - у 1омуністи стояли несхитно. Двічі стояли - у 1956 році при "розвінчуванні" культу Сталіна і в 1988-му при відміні шостої статті Конституції. Критика, сумнів, навіть спроба вступити в діалог вважалися злочином. "Кому треба, той знає" - так обтиналася цікавість пересічного громадянина.

У застійні роки (що, до речі, називалось "екстенсивним розвитком"), коли провали проступали на кожному кроці і коли номенклатура відверто грабувала й розкрадала ддержаву, інтенсивно розвивалися найвитонченіші технології захисту, мистецтво мімікрії, майстерність риторики. Найвищим здобутком цього часу варто назвати технологію - "пошуки п'ятого кута". Анонімність подій, відсутність відповідальних, заплутування слідів, вміння відправити шукача істини у віртуальний простір - ось прояви цієї технології. (До речі, у "п'ятий кут" в однойменній телепередачі заганяється не політик, а глядач. Передача є рекламною з показовою технологією номенклатурного захисту).

Прощаючись із соціалізмом, номенклатура не збиралася прощатися з владою як джерелом свого процвітання, як способом розподілу суспільного багатства на свою користьь, головним засобом наживи.

Оцінюючи останнє десятиліття з позиції людського фактора, просто неможливо обійти фігуру Леоніда Кравчука - як найпоказовішу, найяскравішу, найколоритнішу, що вже виросла до символу епохи і національної характерології. Професійний політик з науковим ступенем, представник вищого ешелону комуністичної номенклатури, головний ідеолог партії, він кожним кроком і кожним вчинком являє взірці поведінки "радянської людини". Рівень його мімікрії вражаючий. Людина, що проходить між краплинами дощу, - так сприймає його масова свідомість. Він є наскільки видатною, настільки й типовою фігурою нашого часу - перший серед рівних.

Л.Кравчук залишається найкращим знавцем номенклатурних технологій в Україні, видатним демагогом і ритором. Наприкінці 80-х років він, тодішній заввідділом ЦК КПУ, блискуче продемонстрував це в публічних теледебатах з активістами Руху, перегравши професора філософії Поповича, докторів філології Дончика і Брюховецького, поета Драча. Відчувши наближення розпаду СРСР, почав провадити націонал-комуністичну ідеологію, а після путчу ГКЧП терміновою забороною компартії врятував номенклатуру, зберігши й посиливши її владу в нових умовах. На неї він спирався в період головування у Верховній Раді, в період президентства, спирається й нині. З того ж таки Руху ним була інкорпорована до владних структур і висвячена в номенклатуру, явно чи таємно, значна частина його верхівки.

У метаморфозах Л.Кравчука найповніше відбиваано, значна частина його верхівки. У метаморфозах Л.Кравчука найповніше відбивається безпринципність партапаратника і радянського інтелігента. Переконаний войовничий атеїст, він виступив фактичним засновником і патроном нової церкви в Україні, підтримавши одну з найсуперечливіших фігур, яку тільки знала історія релігії. У спричиненій розколом ворожнечі не було й не могло бути жодного розходження з питань віри, жодної полеміки з питань догматики - усі пристрасті вирують навколо посад і церковного майна.

За його прикладом "увірували" й численні його радники, функціонери, науковці, викладачі марксизму-ленінізму й історії партії. Де й коли до них прийшло просвітлення, невідомо, але ніхто з них не пішов до монастиря, - всі залишились у політиці. Сьогодні в Україні створено вже 7 християнських партій, лідери яких видають свої власні інтереси за бажання Бога. Без згадки про Всевишнього не можуть обійтись найвидатніші оратори наших днів, колишні борці з "мракобіссям" Журавський, Стретович, Соскін, Бабич та інші. Усі вони підкоригували комуністичний атеїзм у дусі дияволізму Федора Павловича Карамазова - "нехай стоїть монастирьок".

Кожний рух, кожний крок, кожне слово Л.Кравчука набррали семіотичного змісту: партквиток, покладений на всяк випадок у шухлядку, "принципова" безпартійність, "ходіння" по різноманітних партіях, мабуть, у пошуках втраченої "ідеології", його відомі п'ять Д (кожне з яких треба розшифровувати як демагогія), заснування фондів, славнозвісна "хатинка", компартійно-футбольний популізм, перейнятий з рук Щербицького, і багато-багато іншого.

Йому належить найвидатніша роль у збереженні, розвитку й удоскооналенні системи "номенклатурної колоди". Усі прем'єри його і Куминого правління - люди з його оточення. Усі найвпливовіші постаті сьогоднішнього дня - його креатура. А серед них - Марчук, Дурдинець, Плющ, В.Симоненко, Матвієнко, Ткаченко, Кулик, Ємець і т.д. Варто згадати, що свого часу Кучму на прем'єра покликав Кравчук, а нині вже Кучма запросив Кравчука керувати адміністративною реформою...

З самого початку під виглядом здійснення еконномічних реформ номенклатура розпочала перекачування капіталів у створені нею ж таки підприємства-посередники, пірамідальні фінансові побудови. Система компартійних зв'язків була і залишається основою накопичення капіталу, розвитку так званої тіньової економіки. Особливу активність у цьому процесі виявили партійно-кримінальні клани, утворені ще в часи Брежнєва-Щербицького, функціонери комсомолу, структури КДБ і МВС, Держпостачу, зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

"Найталановитішими" підприємцями виявились діти й родичі номенклатури. Нині вони, втративши почуття елементарного глузду, розповідають у газетах, по телебаченню, в книжках і навіть з трибуни Верховної Ради (виступ депутата Балашова при балотуванні на посаду Голови) масі злидарів про своє "красиве життя". Батьки також жили "красиво", посаду Голови) масі злидарів про своє "красиве життя". Батьки також жили "красиво", але ж робили це нишком.

Увесь капітал в Україні перебуває під опікою і контролем влади. Спроби окремих бізнесменів вийти у самостійне плавання або й розпочати власну політичну гру приречені на поразку. Останній епізод - бунт і примирення Бродського. З 54-х політичних партій, утворених в Україні, реальний вплив на політичне життя мають лише ті, що перебувають під патронатом влади. А до таких належить не лише двічі народна і тричі номенклатурна НДП, але й навіть Народний Рух України.

Щодо НДП, то завжди треба пам'ятати, що утворена вона з колишньої демплатформи КПРС, куди увійшли найдалекоглядніші комуністи, і Трудового конгресу, що зібрав функціонерів українського ккомсомолу. У керівництві лівих партій - номенклатура нижчого рангу, така ж цинічна, але менш перспективна. "Боротьба з лівими" - справа надзвичайно вигідна, бо відбувається за номенклатурними правилами й передбачена номенклатурними технологіями. Власне, сьогодні в Україні утворено штучну біполярну систему, при якій псевдодемократи борються з псевдокомуністами, маючи спільний інтерес. Для Кучми П.Симоненко є своїм хлопчиком "у коротких комсомольських штанцях", який, щоправда, дозволяє собі іноді недозволені витівки. Складніше з "дорослими". Це коли розпочинаються внутрішньо-системні кланові "розборки". Буває, і кров пустять. Але завжди всі скандали гасяться у своєму колі, у своєму номенклатурному домі. Куди поділись справи "Бласко", Боженара, Ткаченка, Маркулова, фінансових пірамід, розпродажу військової техніки, невдалих замахів на Лазаренка і ялтинських депутатів та вдалих на Є.Щербаня, В.Гетьмана, справа палацу "Україна" і багато-багато інших? Силові міністри звітують графіками, діаграмами й кінокадрами про затримку дрібних злочинців. І отримують чергові зірки. Номенклатура знає ще з досвіду СРСР-івської "бавовняної справи", до чого може призвести початок бодай одного судового процесу.

Влада вже не заперечує того факту, що близько 60% економіки України перебуває "в тіні", що суспільство наскрізно корумповане. Вона визнає навіть, що корупція - це поєднання карного елементу з владою. Але визнає виключно в абстрактному плані. Публічне обурення, праведний гнів, питання, адресовані в нікуди, - прийоми, що їх застосовують з метою самозахисту найвищі чини владної структури, включно з Президентом. Глибоко помиляється той, хто думає, що національні програми й комітети боротьби з корупцією були створені з метою викриття, а не захисту корумпованого можновладця.

Дві підміни було зроблено в Україні, що паралізували громадське життя, продовжили й поглибили стан загальної кризи. По-перше, комуністичні функціонери переназвалися демократами, по-друге, номенклатура та її ідеологічна обслуга переназвалися національною елітою. Створення демократичних інститутів обернулось, як і варто було очікувати, чистісінькою симуляцією, що продовжувала практику комуністичних часів, відомою під назвою "показуха". Колись письменник-дисидент Юрій Домбровський написав роман "Факультет зайвих речей", самою назвою визначивши сутність демократичних інституцій, зокрема юриспруденції, при владній сваволі. Але ролі цих утворень, соціального змісту їхньої діяльності він досліджувати не став. Між тим, радянська влада постійно нарощувала інституційний досвід, а нинішня, як її спадкоємиця, ще інтенсивніше розвиває його. Кадрів, до того ж найвищої кваліфікації, їй не бракує.

Отож, з'являються численні центри досліджень і сприянь, інститути, товариства, асоціації, видання і т. ін., що під виглядом неззалежних обслуговують владні структури. Найнезалежнішим дозволяється існування - за умови невтручання у справи влади. Всі разом вони мають репрезентувати світові процес розбудови громадянського суспільства. При цьому демонструється високий рівень теоретичної, соціологічної і політологічної думки. Спонсори претензій не мають.

Західна громадськість, виходячи з класичних уявлень про суспільний розвиток, помилково вважала і вважає, що рівень іінтелектуальної підготовки українців дорівнює тим працям, що видавалися ними "на-гора" в недавні сумнозвісні часи. Е.Фром вважав, що, адаптуючись далися ними "на-гора" в недавні сумнозвісні часи. Е.Фром вважав, що, адаптуючись до рабства, людина понижує інтелектуальні і моральні якості. Щодо моралі - він абсолютно правий. Щодо інтелекту - питання спірне. Видаючи чорне за біле, а біле за чорне, науковець або й пересічний журналіст щоразу розв'язував складні логічні завдання, невідомі його західним колегам. Отже, українських аквінатів не варто вчити азів демократії. Для вчорашніх контрпропагандистів немає закритих дискурсів.

Наука й наукова публіцистика "прогресивного сспрямування" існують в режимі самовиживання, а не самоокупності, й із усіх сучасних дисциплін найбільше полюбляють конфліктологію, рецепти якої за умов стагнації є знов-таки глузуванням з соціології. Щодо діючих політиків, то вони демонструють таке володіння методиками і технологіями, що дух захоплює. Взяти хоч би виборчу кампанію! Якби ж то західні фахівці бачили поблажливі посмішки, з якими гортали їхні рекомендації з організації виборів наші майстри політичних технологій!

А провідні мотиви, що видавалися на широкий загал, були номенклатурно-захисними: зберегти наступність влади, обирати професіоналів, не перетворювати вибори на боротьбу компроматів і т. іін. Щодо "наступності", то вона спостерігається не лише в кадрових призначеннях, але й у способі мислення і промовляє в щоденних указах про присвоєння звань, нагород, у службових інструкціях і навіть у законах, що, як і в "добрі старі часи", нагадують накази природі, історії, економіці, суспільству. Не кліпнувши оком, підписують і Голова Верховної Ради, і Президент, наприклад, Закон України "Про зупинення спаду сільськогдарського виробництва..."(N 288/9осподарського виробництва..."(N 288/97 - ВР) та інші декрети про щастя. До них належить, зокрема, й велика кількість статей Конституції України. Декрети наділяють людину розумом, талантом, силою, славою - заслужені діячі, майстри, народні артисти і т.д.

У колах націонал-комуністів виникла "українська ідея". Сенс її полягає в тому, що влада має бути в руках патріотів. Ідея спершу насторожила номенклатуру, потім сподобалась одразу всім. Доссвідчена номенклатура відчула в ній знайомий еротичний дух з некрофільським присмаком ("и как один умрем в борьбе за это"). Любов до трудящих, до народу, до держави, до вождя, до армії, до прапора - пропагандистська класика карально-адміністративної політичної системи. З таким набором можна довго перебувати в ролі патріота-професіонала. Новацією була лише любов до державної мови. Але й тут не виникло серйозних проблем. Колишні партійні секретарі, працівники ідеологічних відділів, партвидавці, партійні публіцисти, як правило, за своїм професійним обов'язком добре володіли мовою, іноді навііцисти, як правило, за своїм професійним обов'язком добре володіли мовою, іноді навіть вишукано. Хто ж не володів, терміново попрацював з репетиторами. І, як завжди, номенклатура залишилась у виграші. А от метафора "святого хліба" виявилась не на часі, тож довелося її замінити негативно-емоційною - "дешева ковбаса".

П'ятий кут! Шукати його посилають на Захід і Схід, а ще частіше ганяють по замкнутому колу. "Ліві" з серйозним виразом на обличчі називають винуватцем в економічних бідах України Міжнародний валютний фонд.. Наприклад, на сесії Верховної Ради виступає один з пошукувачів посади Голови, колишній комуніст, колишній рухівець, колишній республіканець, нинішній "громадівець", двічі доктор наук, автор трьох монографій з питань економічного розвитку М.Павловський і, не кліпнувши оком, називає конкретні імена - Фрідмен, Кандессю, Фішер. Інший депутат вважає, що "свинський підкоп під українську яблуню" робить Гаврилишин. За логікою "лівих", винні західні банки, бо в них тримають вкрадені мільярди "нові українці", а також західні готелі, ресторани, курорти, бо там розтринькуються ці ж мільярди. Логіка дивна, але не нова.

"Праві" вважають, що треба відмежовуватись від Москви, яка особливоо небезпечна своїми енергоносіями. Думати треба передусім про нові газові траси й нафтові термінали, а не про борги, що їх повернення вимагає Росія. З кого питати за випуск цінних паперів, що їх обслуговування потребує по мільярду щомісячно, невідомо.

Шахтарям, що пішки прийшли до Києва, аби дізнатися, хто накручує ціни на вугілля і чому не виплачується зарплата, віце-прем'єр і заступник міністра фінансів розповіли, що ніхто їм нічого не завинив, а самі вони заборгували аж два мільярди гривень і через це не виплачується зарплата вчителям і лікарям. Для морального ж задоволення і з метою уникнення відповідальності перевели на іншу посаду міністра - прийом, що ним постійно користується номенклатура. І все це супроводжується закликами до єдності і конструктивної роботи. В ім'я процвітання. Кого? Клептократії!

(Сучасність 1998 рік. N11)
 

11.02.2007 
Вступне слово академіка НАН України Мирослава Поповича
15.02.2007 
17.02.2007 / З виступу на засіданні круглого столу
17.02.2007 / З виступу на зустрічі Президента України Л.М.Кравчука
18.02.2007 / Кандидат у народні депутати по Ватутінському виборчому округу N 2 відповідає на запитання нашого кореспондента
18.02.2007 / (Номенклатурні технології)
18.02.2007 / (Номенклатурні технології)


 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: [email protected]. Для зауважень та пропозицій: [email protected]
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet