Час вимагає

Кожному зрозуміло, що сьогодні Академія наук УСРСР і особливо Секція суспільних наук, лишаються найпоказованішими установами адміністративно-командної, монополістичної системи. Витончені форми диктату й привілеїв десятиліттями визначали атмосферу наукового життя в інститутах. Глибокий аналіз стану, в якому перебуває наша наука, - це перша умова щодо можливості перемін. Проте до такого аналізу штаби науки ще не готові. Вірніше, вони його не бажають. Важко сподіватися від них змін механізму керування, пошуку й підтримки нових ідей та перебудовчих ініціатив.

У доповіді йшлосся про оновлення методології. Але ж наскільки це реально для окремих наукових шкіл і значної кількості науковців? Десятиліттями в Секції суспільних наук не лише використовували, а й розробляли та вдосконалювали специфічну методологію, що доводила переваги нашого суспільного ладу у всіх сферах життя. В її інститутах створювали "науково" обґрунтовані праці про міфічні суспільні умови, що про них може лише мріяти увесь інший світ, про звільнену від соціального й національного визиску, нагодовану й гармонійно розвинену, соціально захищену, наділену неймовірними правами, громадськи активну, свобідну, як ніде, людину. Тут же писали історію, де замовчували народні трагедії, а злочини називались подвигами. В інститутах нашого відділення на "передових" методологічних засадах не так і давно написано праці про великі досягнення соціалістичного способу життя, реальні свободи у нас і "свободу вмирати" у них, про торжество ленінської національної політики, небувалий розквіт культурного й духовного життя.

Витонченою логікою, запозиченою в трансценденталістів, користувались найповажніші академіки, членни-кореспонденти й доктори, доводячи тотожність наукової і партійної істин, вищість класової моралі над загальнолюдською, нормативність, репресію, управління й контроль "директивних" та "компетент органів як свободу творчості йних" органів як свободу творчості й запоруку вищої художності. А що вже говорити про методологію критики буржуазної культури, про обов'язкові зіставлення "їх" і "нас"? Чого більше в цій методології і працях, створених на її засадах, - "святої віри" чи відвертого цинізму, брехні й лицемірства? В усякому разі, слово "правда" - найулюбленіше й найуживаніше у працях суспільствознавців. Частотні словники могли б це підтвердити.

У проекті "Ухвали загальних зборів" Відділення проблемам стану методології не знайшлось навіть окремого речення - через кому їх з'єднано із проблемами фінансування. Щодо завдань, то тут є над чим поламати голову всьому Відділенню: "Тому зараз наболілим і невідкладним завданням є повернення (?) авторитету комплексним дослідженням духовної культури на сучасному міжнародному рівні з використанням новітнього оснащення - обчислювальної техніки" (?). Справа тут не в стилі, а в змісті: імітації оновлення.

Якщо сьогодні йдеться про відставання від світового рівня тих чи інших наук, то щодо суспільствознавства слід говорити про глибоку кризу, яка і пов'язана передусім з "методологією".

У природознавчих науках прогрес значною мірою залежить від матеріальної та інформативної бази, технологій та методик. У суспільствознавстві йдеться передусіної бази, технологій та методик. У суспільствознавстві йдеться передусім про світогляд, про болючі, а для декого й неможливі, внаслідок органічного зрощення з минулим, переміни у свідомості. Тут світогляд накладається на методологію, суб'єкт пізнання є й інструментом пізнання, та й сам предмет пізнання значною мірою структурується дослідником. "Методологічне" значення мають такі категорії, як "мораль", "совість". Хоч, річ зрозуміла, що моральність і компетентність є загальною умовою ефективної діяльності будь-якої наукової установи.

Отже, необхідно зруйнувати ірраціональний, химерний світ у самому собі. Тільки така перебудова може забезпечити появу нових шкіл, напрямків, принципів у науці й науковому житті. Від неї залежить концептуальність,, вагомість, результативність досліджень, а, отже, і вплив на культурне, громадсько-політичне життя суспільства. Докорінної перебудови потребує організація науки, структура й підпорядкування установ, планування й координація.

Назріла необхідність більш активного співробітництва різних галузей суспільствознавства, створення "горизонтальних" структур.

Звернімось до наукових тем, що винесені у доповіді як найбільш вагомі для Відділення. Впадає в око, щщщо всі вони розпорошені по інститутах і сформульовані так, щоб відмежуватись од співробітництва. Наприклад, ІМФЕ розроблятиме тему "Художня і традиційно-побутова. Наприклад, ІМФЕ розроблятиме тему "Художня і традиційно-побутова культура української діаспори". Але ж тема діаспори комплексна за своєю природою і не менш цікава для мовознавців і літературознавців, а ще й для істориків, соціологів, політологів, філософів, які не входять в об'єднання трьох інститутів, що має назву Відділення. Або ж тема Інституту літератури "Розвиток теоретико-літературних концепцій на сучасному етапі". Безперечно, вона могла би бути часткою спільної теми методологічного характеру "Сучасна естетична думка". І знов-таки в її дослідженні необхідна участь не лише інститутів Відділення, але й філософів, естетиків, культурологів. Хто сьогодні не повторює блискучу метафору Хайдеггера: мова - це дім буття? Мовознавці могли б активно включитися у комплексний аналіз дійсності, досліджуючи її мовно-філософський і мовно-соціологічний аспекти. Для цього їм достатньо було б розкрити реальний зміст префіксів "соц" і "спец" у численних термінах, вироблених адміністративно-командною системою, реальний зміст найуживаніших евфемізмів і бодай окремих взірців "новомовлення". Ми майже нічого не знаємо про теми, що плануються в інших інститутах Секції, хоч вони часто входять у коло наших наукових зацікавлень. В Інституті філософії, наприклад, найближчим часом досліджуватиметься ініціативна тема "Нетрадиційні форми відчуження". Наскільки плідною стала б участь у ній, скажімо, літературознавців. Але ж відомчі бар'єри відгороджують філологів від інших гуманітаріїв, навіть від істориків, які складали колись з філологами один факультет.

Мабуть, на часі поставити питання про реорганізацію структури дослідницьких об'єднань, проо створення в академії Центру гуманітарних наук, який би очолив віце-президент.

У пресі була спалахнула й, схоже, безрезультатно згасла дискусія про необхідність кардинальних перемін в академічній науці. Висловлювалися думмки про застарілість структури, стилю керівництва, підготовки кадрів, про вибори, про сам інститут академіків і членів-кореспондентів, що перетворився у синекуру, тощо. На жаль, у цих суперечках не брали участі представники суспільствознавства, хоч саме вони могли б найглибше розкрити причини сучасного стану академічної науки.

Адміністративно-командний стиль, як то йому й приписано його природою, походить "згори". Ще не так давно він виявив себе, наприклад, обскурантською постановою Президії АН УРСР про діяльність РУХу. Чи треба пояснювати, що у функції Президії не може входити нагляд і регламентація громадського життя науковців. Навіть у часи відвертого ідеологічного диктату їх виконували інші органи. Ніхто не заперечує тих позитивних зрушень, що відбулись протягом останніх років і що про них говорилось у доповіді. Але ж час вимагає кардинальних змін.

(Слово і час. - 1990. - № 11)