Головна Контакти Карта сайту




29 March, 2024
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Новини ЛДПУ
Кандидати та активісти
Лібералізм: теорія і практика
Інститут Лібералізму
Голосування
Фотоархів
Запитання і відповіді

Вхід



Яків Гольденберг: Чом же ж ви калину не підняли...

02.06.2006

Яків Гольденберг /
Версія для друку
Юрій Гнаткевич нещодавно у своїх роздумах згадав перший з'їзд Народного Руху України, „коли на сцену актового залу Київського політехнічного інституту під звуки "Козацького маршу" вийшов Володимир Яворівський". Я теж добре пам’ятаю прес-конференцію за день до відкриття з’їзду, на якій був присутній, а за ходом з’їзду я слідкував у парку політехнічного інституту, слухаючи трансляцію з гучномовців разом з молоддю, що звідкісь узяла значки з написами: „Партия, дай порулить" та „Борис, ты прав".

У цей самий час наші клуби „Виборець України" об’єднувалися в асоціацію, після чого ми вирішували питання політичного самовизначення. Цей процес закінчився створенням Ліберально-демократичної партії. Чому ж одразу я не був у лавах Руху, хоча мій особистий рух від певної громадської активності до активності політичної почався наприкінці 80-х саме у Будинку письменників? Адже, не лякаючись „загрози" націоналізму, прекрасно спілкувався з людьми, так би мовити, з різних шарів структури, та й практично з усіх інших зародкових структур суспільства. Очевидним для мене були участь у демократичних мітингах і демонстраціях, виправлення історичної несправедливості щодо застосування української мови в усіх сферах (сам Щербицький, що взяв князівство за партійну (російську) мову, все ж устиг провести новий закон про мови), підйом національного прапору над Київською мерією, і нарешті, незалежність країни. Перша редакція програми ЛДПУ, що була прийнята ще в листопаді 1990 року, зафіксувала незалежність як факт, виходячи з членства в ООН і добровільності участі в СРСР.

Ніяк не можна було погодитися з тим, що пропонувалося Рухом одночасно: підтримка тої самої, єдиної правлячої, партії у боротьбі за перебудову (коли в Україні вже були і зелені, і республіканці) та, наприклад, гасла з вимогою позбутися Щербицького „за будь-яку ціну" (що малося на увазі, невідомо, але насторожувало). Одночасно проглядалося бажання разом із національним становленням і самовизначенням, відновленням „пам’яті нації", поверненням українців (що складали за переписом 1989 року 72.7% населення УРСР) до своєї мови, побудувати українську національну державу (це відкрито говорилося не того року, а дещо пізніше) в сенсі націократичному. Як починаючий політик і ліберал, я був безумовно за незалежність, за самовизначення державотвірної національності, але держава має бути державою українців за громадянством, а не за тодішнім паспортом, свідоцтвом про народження. Тобто як Володимир Жаботинський багато років тому, якій міг уважатись українським буржуазним націоналістом єврейського походження та політиком ліберального напрямку.

Людина, що розумілася на сучасній політології, не могла сприйняти термін „націонал-демократія" вже після проголошення незалежності,. Ото зараз цей напрямок політичної думки і прийшов до закономірного політичного результату. Прекрасно розумію п. Гнаткевича: „Пригадується пісня про червону калину, що спочатку співалася націонал-демократами з натхненням аж до сліз. Зараз її співають вкрай рідко, бо спів її натхненним не виходить. Не мають ніби твердої віри ті, що її співають, у те, що вони піднімуть червону калину та розвеселять славну Україну. Юрій Костенко сказав після поразки його партії на парламентських виборах, що, мовляв, час починати все з початку, тобто з вулиці". Але змушений відзначити, що рух до націократії, бажання бачити в усіх ланках влади, економіці і суспільному житті тільки представників своєї національності, до домінування своєї національності протирічить Конституції. Інша справа- разом будувати нову країну, поважати національно-культурне самовизначення кожної національності. Ніхто тоді не був проти і єдиної державної мови. Але національно свідомі депутати так нічого і не зробили для розвитку цієї мови.

І зараз остаточно не визначений рух до того, що проголошено в нашій програмі партії та записано в Конституції,- що український народ в сенсі розуміння своєї державності складається з усіх національностей, що живуть в Україні, вірніше, поки що консенсуально політиками не визначена послідовність створення політичної та громадянської нації, значення мовних питань у цьому становленні. Не визначені навіть філософські основи становлення державності, поняття держави не увійшло у саму психологію громадянина. За 15 років втрачений консенсус щодо державної мови. Невідомо, чи прийдемо ми до національної держави у європейському, громадянському розумінні через поняття, закладені в Конституції, тобто випереджуючи історичний час, чи довго будемо будувати її через етноцентричну державу.

Ліберал не довіряє своїй державі та контролює її через структури громадянського суспільства, але він знає, що держава є така, як визначено в Основному законі, і це його держава. А у нас навіть ті, хто стверджують, що національна держава понад усе, фактично не мають жодного пієтету до держави як структури, збирача податків, чиннику культури, нарешті. Тобто саме громадянство не сформоване. От, п. Гнаткевич пропонує „відхреститися від заяложеного терміну "демократ", найкращим означенням до цієї політичної течії було б словосполучення "націонал-патріоти". Що внесе ця течія борців за українську Україну в справу творення держави? Що дасть для порозуміння всіх громадян? От ця політика і відштовхує від національного відродження навіть етнічних російськомовних українців, яких не так уже й мало.

П. Гнаткевич уважає: „націонал-патріотів легко відрізнити від ліберал-демократів за їх ставленням до розуміння національної ідеї. Якщо ліберали зводять національну ідею до ситого життя, націонал-патріоти, не маючи нічого проти ситого життя, розуміють під національною ідеєю побудову справді української національної держави. Націонал-патріоти розглядають русифікаторів усіх мастей і калібрів як своїх політичних ворогів. Жоден націонал-патріот не стане давати інтерв'ю олігархічним виданням чи телеканалам російською мовою, тоді коли ліберал-демократ зробить це залюбки, оскільки йому доведеться менше "мучитися" через недостатню практику усного українськомовного спілкування". Все це після 15 років незалежності читати смішно та сумно. Якщо хочеш досягти великої мети, треба людей притягати до себе, а не відштовхувати. Невже з 1988-го року приблизно і як мінімум до кінця 1994-го, коли, за визначенням п. Климчука, буяв остаточно здичавілий соціалізм, а номенклатура вже будувала свій капіталізм, націонал-демократи, що увійшли в номенклатуру ціною нестворення в 1991 демократичної держави без комуністів в парламенті, тобто, за невеликим виключенням, націонал-більшовики, не бачили, що будується?

„Відтоді як почалася епоха "кучмізму", тобто епоха масової приватизації державної власності з грубим порушенням законодавства і моралі, українські націонал-патріоти побачили, що в Україні стартував процес нагромадження і концентрації капіталу." Якби не жив в Україні, може, й повірив би.

Потім „націонал-патріоти опинилися при партіях, але без грошей. При грошах, при заводах і фабриках, при телеканалах і тиражних газетах опинилися ті, для кого ні українська культура, ні українська мова, ні перспективи існування українського етносу жодної цінності не являли". Ага, так може, справа в тому, що поступово націонал-більшовики, як і просто більшовики, втратили владу... А в нас її й не було, але ми не жаліємося. До речі, остання сентенція просто ображає велику частину народу. А як же наш Президент, що стверджує, що вже створена унікальна ідентичність? Націонал-патріоти поза нею?

Щодо „зачаття нового етносу", зросійщені представники якого українцями себе вже не відчувають, це вже занадто, але за нездарну політику імітації українізації, коли жодного разу не вдалося прийняти рішення про, наприклад, екзамени з української мови для чиновників, пільги для видання перлин українського письменства, та й узагалі до виявлення цих перлин, особливо з еміграції, та багато інших розумних заходів для порозуміння, доведення до кожного громадянина всього найкращого, що є в український культурі, а не примітивних розмальовок, мають відповідати саме пани українські націоналісти, що досить довго були при владі. А зараз має відповідати нова влада і наш Президент. Зараз буде важче: права російськомовних, до яких теж треба прислухатися, якщо ви не хочете їх виселити з націократичної держави, використовуються в політичних цілях як „регіонами", так і нашим „великим братом". Відтак на форумах сайтів можна знайти такий перл: „А, может быть, Украину лучше переименовать в историческую Киевскую Русь с титульной нацией -русской. Ведь создали евреи свое историческое государство Израиль. А свідомі українці будут аналогом их палестинцев". Дожилися ми з вами всі разом, дорогі друзі.

А от у сенсі культурному погоджуюсь з п. Гнаткевичем: як націоналізм, так і патріотизм, вважаю почуттям не для площ. Навіть до певної міри потаємним.

Лібералізм: теорія і практика
Новини ЛДПУ
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: [email protected]. Для зауважень та пропозицій: [email protected]
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet