Лібералізм - явище людське!

Різні почуття охоплюють переконаного європейського ліберала, що читає газету „День” ^* в географічному центрі Європи (навіть трохи на північний захід від цього центру). Чого ж це він читає газету саме там, де треба забути про все суєтне та насолоджуватись природою, спілкуванням з хорошими людьми? А, він іще й політик... Тим більше є цікавою стаття його доброго знайомого, філософа, а в політиці відомого соціал-демократа Мирослава Поповича. Та ще з яким інтригуючим (і безперечно, епатуючим) цього ліберала заголовком...

Різні почуття: радість від досить рідкісної для нашої преси теми; від того, що відомий соціал-демократ все-таки, здається, трохи „просунувся” щодо розуміння суті лібералізму; але і зовсім інші почуття від деяких суджень і висновків, які тільки завадять читачеві розібратися в суті. Якщо, як говорив колись один мій друг, почати з кінця (тобто з останніх рядків статті пана Мирослава), то коментувати трохи легше. Але і тоді незрозуміло, чому „спочатку” - „хай живе лібералізм”, а „наприкінці” - „кладовище ідей” і занепад лібералізму, в тому числі в західному світі. Зрештою, будемо просуватися в заданому напрямку поступово. Може, щось і з'ясуємо. Домовимось також, що інколи в разі потреби будемо уточнювати, до якої сфери гуманітарних наук мають відношення ті чи інші сентенції та дані: філософії, історії, історіософії, політології тощо. Чому я це кажу? Справа в тому, що „класикам” комунізму та їх епігонам „генетично” властиві дві хвороби, до деякої міри обумовлені Марксовою філософською парадигмою. Одна хвороба - це простіше кажучи, змішування в одному контексті або навіть в одному реченні понять різних наук, або ж перескакування від одних масивів понять до інших, від одних історичних часів до інших. Друга характерна хвороба - тяжіння до спрощення, тобто намагання пояснити те чи інше явище одним найпростішим способом, не вдаючись у важливі подробиці, а найголовніше - не утруднюючи себе фундаментальними, світоглядними та методичними інструментами аналізу, висловити те, що треба висловити для досягнення певних результатів. В останньому розділі, окрім хвали лібералізму як політичному повітрю, яку приємно чути, можна виділити таку наскрізну думку: якщо говорити не про конкретні політичні інституції, а про „глибокі соціальні рухи і політичну атмосферу” то принципи лібералізму є основою „політичного і громадянського буття західного суспільства”, тобто етичною та політичною основою. Чудові спостереження цього розділу щодо принципів західної преси, європейського політичного бонтону. Може діє „повітря”. Можливо, це спрацьовує традиційна моральна основа. Можливо, поняття честі, чистоти, гідності та охайності пов'язані з лібералізмом як течією суспільної думки? А може, не тільки з ним? Не можна сісти за політичний стіл із Хайдером - абсолютно згоден, рівно як і з Мілошевичем, Асадом, Ле Пеном, Анпіловим. Не можна блокуватися з крайніми правими і лівими екстремістами. У політичному українському житті маємо зовсім іншу картину. Пан Мирослав знає, що я на різних громадських заходах звертав увагу присутніх на таку собі „демократичну” толерантність деяких демократів (особливо тих, хто називає себе національними демократами), до крайніх націоналістичних партій і лідерів. Нині вже дійшло до екстремізму в Рухі та деяких інших демократичних партіях. Особливо рельєфно політичну безпринципність політиків бачимо в структурі антикучмівської опозиції.

Я думаю, що порівняно глибока моральна основа західних суспільств, створена не тільки лібералізмом, хоча за величезної участі лібералів і, звичайно, не є лібералізмом за визначенням. Не були лібералами, наприклад, німецькі князі, що залізною рукою наводили новий порядок 500 років тому, чим далі, тим більше розходячись цивілізаційно з сусідніми слов'янськими князівствами. Не були суто ліберальними ні католицька, ані нова - протестантська церква (якій, до речі наші неофіти, що недбало прочитали соціолога М. Вебера, виключно приписують створення капіталізму.



Все ж результат розвитку європейських суспільств за останнє тисячоліття характеризується збільшенням ступенів свободи, і є, безумовно, ліберальним.

Тому спочатку спробуємо хоча б сформулювати, що таке лібералізм. Визначаємо лібералізм як певну сукупність філософських, соціальних і політичних теорій, що, спираючись на гуманістичні традиції європейської громадської думки від демократій античності до європейських демократій Голландії та Британії, формувалася з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. та суттєво модернізувалася з кінця 30-х років ХХ ст. до нашого часу.

В загальному плані лібералізм надає особливого значення свободі індивіда, його правам, правлінню закону, рівного для всіх громадян. Не часто аналізується, для чого саме пропагуються права і свободи. Вважаємо, що в першу чергу - для максимальної реалізації можливостей індивіда і через цю реалізацію - зростання добробуту всіх, що досягається самовідповідальністю, самодисципліною та загальнолюдською солідарністю (не плутати з солідарністю „трудящих”). До речі, ще Мізес зауважував, що історично лібералізм - перший політичний рух, що націлений на зростання, благополуччя всіх людей, а не особливих груп. Тим відрізняється лібералізм від інших течій, що звертаються до окремих груп або їх репрезентують (і дуже часто направлені проти інших груп). Антіліберальний політичний рух: соціалізм, з якого „генетично” пішли соціалісти, соціал-демократи, комуністи, - пізніше закликав до боротьби за кращу долю для всіх, окрім „експлуататорів”, відрізнявся від лібералізму також і засобами досягнення цієї мети. „Новизна, якою являється анти, швидко розпливається в пустий негативний жест і лишає, як одинокий позитивний зміст, лише якийсь пережиток” Х. Ортега - і - Гасет).

Ліберальний світогляд, як на мене, складається на основі ліберальних постмодерних філософських систем, політичних, економічних, релігійних, освітніх переконань, гуманістичних традицій. Людина або має такий світогляд, або не має. В останньому випадку вона або не має ніяких поглядів або має такі погляди, що обмежують права тих чи інших осіб. Досить легко читачу самому проаналізувати, ліберал він чи ні.

Політично сучасний лібералізм пов'язаний з демократією, тобто фундаментальне (нехай філософське) визнання свободи для індивідуального людського буття пов'язується з визначенням політичної демократії як механізму забезпечення цієї свободи.

Спробуємо підсумувати, що лібералізм як течія суспільної думки породжений демократичними, інтелектуальними та релігійними традиціями Європи.

„Повітрям” суспільства в другій половині ХХ ст. суто в політичному сенсі є ліберальна демократія.

„Громадська думка не визначається політичними організмами - навпаки, останні орієнтуються на пануючі настрої”, - стверджує пан Мирослав.

Я б сказав інакше. Деякі партії можуть різко міняти свій курс, гасла, програми (як, наприклад, РСДРП в 1917 році) а після перемоги знову міняти і гасла, і союзників. Вони дійсно враховують деякі настрої, найчастіше волюнтаристські, екстремістські, нігілістичні, потакають їм, розпалюють їх та експлуатують. У сучасній політичній історії України досить багато прикладів таких політиків і партій. Спочатку експлуатувалися націоналістичні моменти, зараз - соціальні. Але це не означає, що нема партій, що не орієнтуються на популізм. Це не означає також і то, що такі партії не потрібні. Пан Мирослав не уважає непопулістскі партії перспективними, не бачить їх і не пише про них. Це мені нагадує статтю одного магістра державного управління, що тільки що почав вивчати лібералізм, а, прочитавши останню книгу Сороса, почав лібералізм ховати. Насправді ж на ліберальні політичні позиції майже перейшла НДП, ліберальною і демократичною (за документами) нещодавно виявила себе ЛПУ, ліберальними є ЛПУ (о), частково Демсоюз та багато невеликих партій.

А ЛДПУ, головою якої на протязі багатьох років був Володимир Климчук, що його прекрасно знає пан Мирослав як класичного європейського ліберала? Так, наша партія зараз не представлена в парламенті. Це є проблема партії, але в більшій мірі це проблема самого суспільства.

Громадська думка все ж таки формується, хоча і не дуже швидко. Одні кулики мають більшу змогу хвалити своє болото, інші мають менші можливості. Але ж краще формувати високе, ніж низьке! І преса дійсно в цьому має грати велику роль, але саме політичні партії і рухи реально формують політичний вираз громадської думки, „політичний простір суспільства”, як це називає пан Мирослав. Хоча почасти здається (і пропагується), що громадська думка формується втаємниченими силами. Але ж відомо, що глибокі соціальні рухи фінансуються, формуються і використовуються цілком конкретними групами. Цьому є багато прикладів („зелені”, Форца Італія”).

Рухи згодом трансформуються в партії. Переходячи до великого „передостаннього” розділу під яскравою назвою „Смерть у фундаменті”, звертаю увагу на останнє речення: „Отже, кінець лібералізму?”. Нічого собі! На якій підставі задається таке запитання, якщо лібералізм є „повітрям”? Прикінцева частина останнього абзацу розділу присвячена „прорахункам” „ліберальних” реформ у постсоціалістичному світі, що їх критикували комісії економістів, створені Соцінтерном (саме так!). Причому пан Мирослав, звертаючись до наших реалій, називає реформи часів перебудови наївним лібералізмом. Як, представник (політик, можливо - колишній), зрештою, того самого угруповання, заради збереження і збагачення якого затівалася так звана перебудова, що не мала жодного відношення до класичного принципу ХІХ ст. laisser faire, щось каже про лібералізм КПУ? „Ліберальні” компартійні біржі, банки підприємства, кредити - це що, рівні умови? Народний капіталізм, на якому з 90-го року наголошуємо ми, і про який сьогодні починає говорити, наприклад, новоспечене зелено-рожеве „Яблуко”?

З наростків незалежної від влади ринкової економіки бути дозволені хіба що кооперативи, малі та спільні підприємства, і то багато підприємств з останніх двох груп створювалося заради розкрадання величезних державних підприємств. І тільки в середині 90-х років з великими потугами почалася приватизація. Яка ж тут „прививка” (я б сказав - щеплення) ринкових відносин”? Яка невидима рука? Де тут ночував Адам Сміт або сучасний ліберальний економіст Мілтон Фрідман? Нічого спільного з лібералізмом не мали наші „ліберальні” реформи. Що стосується західних реалій, то у суспільствах політичної ліберальної демократії сучасні ліберальні партії внаслідок конкретних реалій, популізму конкурентів не обов'язково завжди виграють. Але вони обов'язково займають пристойне місце в політикумі, і досить часто правляче, а не таке, яке приписує пан Мирослав. Знову ж таки з конкретних причин назви таких партій можуть бути різні. Наприклад, Болгарська радикально-демократична партія, Соціальний і демократичний центр (в Іспанії), Республіканська партія США (фактично ліберально-консервативна), Демократична партія США (майже ліберально-соціальна) тощо. І зовсім не правий пан Мирослав, надаючи „російський” відтінок західному розумінню поняття „ліберал”. Навпаки, якщо ліберальна демократія є політичним повітрям, до лібералів можна інколи ставитись як до політичного папи римського. А якщо ще святішою є партія, то це може дратувати.

„Старому лібералізму прийшов кінець тоді, коли в Європі настала пора масових рухів.... Слід мати на увазі... українським лібералам. Масовий рух не будується на принципах лібералізму”. Начебто дещо правильно, але вкупі все, м'яко кажучи, не так.

„Старий” лібералізм закінчився зовсім не зараз, а з першою світовою вісткою, коли посилились соціалістичні, комуністичні, а потім і фашистські рухи. „Новий” лібералізм з'явився наприкінці 30-х років (Ліппмак, Хайєк). Українські ліберали це знають. На принципах лібералізму, принципах свободи все-таки будувалися рухи. Ліберальними фактично були: ХДС кінця 40-х років, французькі, англійські, американські праві партії. Саме французькі ліберали за пропозицією Елеонори Рузвельт стали авторами Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН після другої світової війни.

В цивілізованому світі не забуті ні ліберальні принципи, ні ліберальні партії. Ліберальний Інтернаціонал нараховує більше 70 партій. Зауважимо, що постійними членами ЛІ можуть бути тільки партії, представлені в парламентах своїх країн. Ліберали нині правлять у Канаді, Японії, інших країнах. Очевидно, твердження, що ліберальні партії на заході „ледве тримаються в політичному спектрі”, абсолютно помилкове.

Український виборець en masse за ментальністю хоче відповідально працювати, плекати свою сім'ю, хоче бути вільним від зовнішнього тиску, тобто він за традиціями є ліберальним; за деякими уявленнями (про багато правд, наприклад, в різних хатах) та за новими традиціями ХХ ст. він не проти обмежити свободу іншого, тобто він інколи, частково або повністю є більшовик або націонал-більшовик. Зводиться це почасти до одночасного пропагування свободи і патерналізму. На цьому ґрунті спочатку безперешкодно виростає (і відновлюється навіть не один раз) могутня виконавча вертикаль. І лише потім поновлюється прагнення до свободи і демократії.

От у таку суміш уподобань наші популісти кидають ліві гасла.

Що ж робити, і це превозможемо.

Політичний лібералізм в Україні дійсно слабкий. Лібералізм порівняно великих партій непослідовний і нестійкий. А послідовні ліберали поки що не надто сильні. Тому треба працювати на майбутнє. Дуже мало працюють на просвітництво великого загалу більш чисельні партії, що мають свої ЗМІ. Ідучи далі „назад”, пропускаємо декілька „загальних” абзаців, що нічого вже не додають. Але дещо треба уточнити. Дійсно, неоконсерватизм в Європі, як і неосоціалізм, є максимально ліберальними. ХДС-ХСС може вважатися ліберально-консервативними блоком, а СДПГ - соціально-ліберальною партією.

Якщо звернутися до більш давньої історії лібералізму, то загадки, про яку твердить пан Мирослав, „з точки зору європейських традицій”, немає. Нинішні ліберали Британії не є прямими правонаступниками перших лібералів XVIII ст., бо лібералами на відміну до тодішніх вігів бути торі - тобто нинішні консерватори. Вони і є законні спадкоємці. У нас особливих загадок немає. Головним „претендентом” на роль ліберальної партії пан Мирослав уважає РіП. Це вірно відсотків на 30, оскільки ця партія не має визначеної політичної позиції і коливається між т.зв. національною демократією, консерватизмом і лібералізмом. Спостерігачем в Ліберальному Інтернаціоналі є ЛПУ, а двосторонні контакти здійснює хто з ким хоче. Хоча факт зв'язків ВДП Німеччини з колишньою ТКУ в середині 90-х років міг би здатися пану Мирославу загадковим, але і тут нічого особливого немає. Рух ТКУ до лібералізму відзначив саме тоді В. Климчук на одному із з'їздів цієї партії. „Політичний шербет” колись закінчиться, але він може закінчитись ще раніше, якщо преса і політологи будуть знати більше про реальні партії, нехай і малі, а менше уваги будуть приділяти фантомам, а також представникам „світлого минулого”.

Якщо підсумувати цей розділ статті пана Мирослава, то можна сказати: чутки про „смерть у фундаменті” дуже перебільшені. Що ж, перефразуючи російський вираз, український соціал-демократ „для красного словца не пожалеет и ліберала”. Суть ясна: треба бути європейцем, тобто у „фундамент” закладати ліберальну демократію, але називатися соціал демократом ліберальну демократію, але називатися соціал-демократом.

Тепер поговоримо про попередній розділ статті (фактично перший розділ після невеличкої передмови), що називається „На кладовищі ідей”.

Прекрасне питання: чи не ховаємо ми разом із лібералізмом і інтелігентність... Можна тільки погодитись - ховаєте!

Цікаво було прочитати про деякі ліберальні традиції в Україні. Можемо і ми дещо нагадати, наприклад, про ліберальну течію Кирило-Мефодіївського Товариства, ліберальне земство (до якого і належали названі паном Мирославом ліберальні інтелігенти).

Українську гілку Російської Конституційно-демократичної партії (безвідносно до ставлення тих чи інших її представників до самостійності України), товариство українських поступовців, українську радикальну партію, зрештою, пізнього Липинського.

Говорити ж про політичну ліберальну традицію можна тоді, коли є суб'єкти політики. Товариство українських поступовців, радикальна партія кінця другого десятиліття ХХ століття (хоч і з соціал-демократичним ухилом), відносно ліберальне крило визвольного руху 40-х 50-х років (мельниківці) - оце вся традиція. Сучасна ж ліберальна традиція започаткована 90-го року зі створенням ЛДПУ.

Говорити про якесь кладовище відносно будь-яких ідей надто сміливо, бо ідеї мають властивість відроджуватись на новому політичному ґрунті. І взагалі, про яке кладовище може йти мова, коли лібералізм у світі переважає, а в Україні діють сучасні ліберальні партії? Нарешті, дійшовши з кінця до початку статті пана Мирослава, в передмові „знову” читаємо про „треті ролі” лібералів, занепад лібералізму. Погоджуючись з невідомим хлопцем, що вважає себе націонал-демократом, підказує начебто невідомим йому „українським політикам із ліберальними амбіціями”, щоб „лягали на дно” і не намагалися щось там таке ліберальне створювати. Тут недостатньо місця для аналізу детермінованості занепаду націонал-демократії як самостійного політичного напрямку, що в умовах незалежної держави має „розійтися” по загальноприйнятним у політиці напрямкам, в тому числі до ліберального. Хоча і дивує посилання на націонал-демократа, але воно зрозуміло в сенсі поставлених цілей.

Отже, в принципі нема поганого в тому, що професійний філософ з комуністичних часів змінив орієнтири, став політиком (згодом політологом) терміново створеної „партії демократичного соціалізму”, тобто ПДВУ, а потім перейшов до соціал-демократії. Не буду тут критикувати його філософське сприйняття і трактування соціал-демократії. Але, якщо наш колега є інтелігент, філософ та енциклопедист, і до того ж поважає лібералізм, то міг би більш об'єктивно і незаангажовано розповісти досить великому загалу про маловідомі цьому загалу речі. Писати про лібералізм треба значно більше і частіше, розривати завісу замовчення та націонал-більшовистської ворожості. Але бажано системніше, не поверхово і відповідно правдиво.

---

^* М. Попович „Лібералізм - явище не українське ?” „День” 17.10.2000.