Головна Контакти Карта сайту




22 вересня, 2019
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Вдосконалення чи знищення третейських судів України?

21.09.2008, 17:26/ Коментарі
Версія для друку
На сьогоднішній день, найбільш гостра конституційна дискусія в Україні розгорнулася щодо перерозподілу влади між владними гілками та олігархічними кланами. Перефразуючи закон Мерфі - "Про щоб не сперечалися, завжди сперечаються про гроші". Але, для пересічного українця та для громадянського суспільства не питання грошей олігархів та посадових осіб є актуальним. Для них є актуальним питання захисту прав своїй власності.

Якщо подивитися на історію людства, то найбільш розвитими та такими, що давали найбільший поштовх розвитку окремої людини були системи захисту права приватної власності, які можна віднести до ліберально-демократичних. Найбільш вагомими прикладами є країни Західної Європи, Сполучених Штатів Америки, Японії та інші. Контрприкладом можуть бути названі колишні країни "соцтабору" та так званого "третього світу".

Пріоритет державної власності перед приватною у правової свідомості та у законодавстві країни у більшості прикладів в історії людства приводив до занепаду держави, розвитку корупції , агресії та деградації громадянського суспільства.

Ці загальні положення є дуже важливими, коли ми починаємо дискусію про роль та місце третейського судочинства у нашої державі. Важливими тому, що уся система третейського судочинства не є якась "цяцька", котру наші законодавці прийняли для того, щоб потішити наших західних сусідів та погратися у демократію. Третейське судочинство, порівняно із системою державного судочинства, є найважливішим, більш демократичним та більш прогресивним інститутом захисту саме приватної власності громадянина.

У теорії конфліктів є така градація можливості розв’язання конфлікту. Одна із ступенів є можливість суб’єктів потенційного конфлікту домовитися про правила гри. Інша, більш висока, є можливість домовитися про незалежного медіатора конфлікту. Сумарний виграш суб’єктів конфлікту збільшується у тих суб’єктів, які можуть домовитися про правила гри, а ще більше у тих, хто може домовитися про медіатора.

Усе це практично відбувається у нашому житті. Тому, саме громадяни Західної Європи та США, де від 60 до 80 % спорів про право приватної власності вирішується у арбітражі, що ї є незалежним третейським судом, з матеріальної точці зору живуть набагато краще ніж громадяни країн, де усі спори вирішуються виключно державними судами.

Це є факт.

Переходячи від загальних положень до дискусії про вдосконалення третейського судочинства в України, усіх учасників дискусії можливо поділити на два ідеологічних табори.

Одні, ті хто свідомо або підсвідомо, є прихильниками більш ліберально-демократичного, європейського напрямку розвитку суспільства, надають пропозиції про удосконалення цієї системи. Ці пропозиції відрізняються тим, що посилюють статус третейського судочинства в суспільстві, вимагають більш професійного виконання обов’язків третейського суду, вимагають посилення відповідальності третейських судів, піклуються про посилення іміджу третейського суду.

Інша "ідеологічна" група, свідомо або підсвідомо, намагається повернутися до старої бюрократично-авторитарної системи судочинства. Пропозиції та висловлювання таких учасників дискусії зводяться виключно до тих чи інших шляхів фактичного знищення системи незалежного третейського судочинства та/або до послаблення його авторитету у суспільстві.

Саме такою пропозицією є й останній законопроект за №1399, який був прийнятий за основу 16.09.08 р. Верховною Радою України.

У чому суть цього законопроекту?

По-перше, цей законопроект завдає удару можливості державного примусу виконання рішень третейського суду. Але скажемо відверто, кому потрібно рішення суду, якщо його неможливо виконати?

Прихильники законопроекту №1399 наводять таку аргументацію. Мовляв, якщо сторони домовилися про розгляд спору у третейському суді, то вони й домовилися про добровільне виконання рішення цього суду. Таким чином, вони навіть теоретично не можуть потім передумати виконувати це рішення. У пояснювальної записці до законопроекту №1399 вказано, що сторона "даючи згоду на розгляд спору у третейському суді, тим самим висловлює готовність добровільно виконати рішення цього органу в разі, якщо таке рішення буде винесено на користь його опонента."

Але такий аргумент є хибним. За такою логікою ні які договірні відносини, або їх порушення, не можуть взагалі бути предметом судового розгляду. Адже, якщо сторони уклали якусь угоду, то вони домовилися її виконувати - добровільно (!), а таким чином жодна з них навіть теоретично не може не виконати свої обов’язки (або виконати їх не згідно досягнутої угоди), а друга сторона відповідно не може звертатися до суду за примусовим виконанням. А якщо сторона звертається до суду, а рішення буде винесено на користь опонента, то ця сторона обов’язково добровільно виконає це рішення.

Така правова свідомість знаходиться десь на рівні сталінського режиму. Пам’ятаєте з 37 року? Поняття невиконаного договору поставки не може бути. Того хто не виконує обов’язки одразу "в расход".

По-друге, законопроект №1399, під гаслом неможливості ухвалювати третейським судом рішення про обов’язки "інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень" фактично нівелює роль третейських судів у вирішенні питань права власності на об’єкти нерухомості та інші об’єкти, право власності на які за законом підлягають реєстрації у відповідних державних реєстрах.

Логіка такої позиції не зрозуміла. Автори говорять, "що на сьогодні в діяльності третейських судів щодо розгляду спорів мають місце зловживання, які в свою чергу завдають значної шкоди правам та інтересам особи".

Цей аргумент не витримує критики. Не наведено ніякої статистики, що процент зловживань при розгляду третейськими судами спорів про права власності на нерухомість більше проценту зловживань, або проценту оскарження таких рішень винесених державними судами. Не наведено жодних даних про кількість оскаржених сторонами рішень третейських судів щодо "значної шкоди правам та інтересам особи".

Такі заклики та аргументи також йдуть десь з епохи соціалізму та партійних зборів.

Далі у пояснювальної записці, досить доречно, наводиться приклади, що деякі третейські суди при вирішенні питання про право власності не з’ясовують інформацію про статус та іншу інформацію про оспорюванє майно. Але, замість того, щоби надати відповідну зміну до законодавства, щодо порядку вирішення таких справ, кваліфікації суддів, або підвищення відповідальності суддів по таким справам, автори у котрий раз намагаються просто заборонити їм приймати такі рішення.

За аналогією, кожен автомобіліст потенційно може утворити аварію. Справа держави не у тому, щоб тільки водіям на державних авто дозволити бути за кермом автомобіля, а "приватникам" дозволити тільки керувати велосипедом. Для того, щоб навчити "приватників", так як й "державних водіїв", перевірити їх кваліфікацію, та періодично, при ознаках порушення, перевіряти їх на дорогах.

Саме такий шлях розвитку, через вдосконалення системи третейського судочинства, а не знищення її шляхом заборон є більш прогресивним.

Окремого слова потребує позиція деяких реєструючих органів, коли при реєстрації права власності на підставі рішення третейського суду вони заявляють що такі рішення не правочинні, бо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, як третіх осіб. Слід наголосити, що право власності - це є право саме сторони спору. Воно ніяким чином не є правом власності цього реєструючого органу. Це теж "відрижка" радянської бюрократичної системи. А обов’язок зареєструвати право власності, визнане у зазначеному у законодавстві України порядку, є обов’язком цього реєструючого органу, покладеному на нього не третейським судом, а відповідним Законом України. Та за виконання цього обов’язку, суб’єкт права сплачує податки.

Є й третя "ідеологічна група" практикуючих юристів. Вивчивши прогалини у третейському законодавстві, вони, без формальних порушень, використовують їх на користь своїх "клієнтів", та не квапляться ні до яких змін цього законодавства. Дехто може морально засуджувати їх, але це є загально світова практика. Використання законодавства, у його межах, не є злочином або проступком.

А прямим обов’язком законодавця у демократичному суспільстві є вдосконалення законодавства за для розвитку суспільства, а не для його обмеження.

На тлі прийняття Верховною Радою законопроекту за №1399 Ліберально-Демократичною партією України спільно з Інститутитутом Лібералізму була проведена дискусія. Намагання знищення або обмеження ролі третейського судочинства у захисті громадянами України свого майна та права власності були засуджені як неліберальні та недемократичні. Заява Ліберально-Демократичної партії України з цього приводу готується та буде опублікована найближчим часом.

Закликаємо юридичну спільноту, громадські організації та політичні партії, які підтримують розвиток громадянського суспільства в Україні, також засудити намагання деяких політичних сил знищити систему третейського судочинства в Україні та їх намагання загальмувати європейський напрямок розвитку України.

Сергій Федоров,
адвокат, Голова Київської міської організації Ліберально-Демократичної партії України

 

Партійні новини:
Коментарі
Партійні новини
09.08.2019  11:01 / Заяви
Київ – 2020
Лібералізм: теорія і практика
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet