Олег Білий, Віктор Козловський: "Удушення" миром. Про донбаський вузол і ризики "повзучої" легітимації

Від редакції: Ми розміщуємо аналітичну статтю наших колег, що співробітничають з Інститутом лібералізму. Кількість матеріалів на тему протистояння, нав’язаного північним сусідом, у Світовому павутинні надзвичайно велика, але аналітики як такої невистачає. Просимо інших колег долучитися до обговорення цієї теми.

Останні три місяці на Донбасі ми спостерігаємо два процеси – воєнну ескалацію та спроби створити паралельні органи влади.

Вочевидь такий перебіг подій не може бути спонтанним. Він є втіленням попереднього ретельно підготовленого плану, який готувався професіоналами з використанням практичного досвіду і теоретичних схем повалення законного уряду на користь держави-інтервента.

В окупаційній стратегії Росії чільне місце відведено легітимації терористичних угруповань. Це слово міцно увійшло до словника інформаційної війни, яку веде Кремль проти України.  Водночас брутальна імітація всіляких юридичних процедур  постає як знаряддя примусу до легітимації. Референдум, зокрема, є найбільш поширеною формою такого примусу. Надто у ситуації, коли автомат Калашникова є одним із вирішальних аргументів. Волевиявлення під страхом застосування сили, що іде пліч-о-пліч із пропагандистським терором, завжди дає запланований результат.

Загальновідомо, що референдуми ефективно використовувались диктаторськими режимами, в тому числі й кримінальними диктатурами. В легітимації завжди важлива не процедурна оболонка, а створення ілюзії реалізації права на волевиявлення. Ось чому роль символів у цьому процесі годі переоцінити.  Наприклад, відмовляючись звільнити прикордонні пункти пропуску Ізварине і Должанський, терористи вважають їх приналежністю ЛНР, символом неіснуючої держави, а водночас прагнуть вирішити суто військову проблему – залишити у недоторканості вікно для постачань зброї та бойовиків. У такий спосіб у свідомість луганчан втовкмачується образ легальної республіки. Дуже показовим з цього погляду є усунення від посади Стрєлковим-Гіркіним так званого народного мера Слов’янська Пономарьова. Маємо справу з кремлівським коригуванням анархічної стихії збурених й ошелешених московською  пропагандою слов’янських містян на чолі з місцевим авторитетом. Далекосяжний план Кремля – це повзуча легітимація сепаратистських, а точніше, терористичних структур влади під пильним наглядом режисерів із ФСБ і ГРУ.

Цей план стосується не в останню чергу публічних переговорів із представниками терористичних організацій за визначенням українського суду. У цьому випадку якраз і здійснюється процедура легітимації, перетворення злочинців на "державних діячів". Прикметним у цьому сенсі є заклик  Ріната Ахметова домовлятись хоч із "чортом лисим". Так,  з агресором інколи справді розмовляють заради миру, але таємно, і розмовляють переважно про м’які умови капітуляції. Кожен крок назустріч терористам означає й крок до де-легітимації самої української влади. Жодна гучна заява російських очільників найвищого рангу про нелегітимність "київського" уряду не дають такого негативного ефекту, як присутність за одним столом офіційного представника Президента і ватажків самопроголошених квазіреспублік.

Засадничою умовою будь-яких публічних переговорів з представниками регіону може бути лише участь у них легально обраних органів державної влади, беззастережне визнання суверенітету і територіальної цілісності України. Натомість чуємо заклики про необхідність говорити з тими, хто контролює територію. Такий "реалізм" містить у собі ряд істотних небезпек.

Адже контроль території є важливою для агресора частиною окупаційного плану, який також передбачає диверсійну дестабілізацію, залякування населення з метою спровокувати "стокгольмський синдром" (своєрідна любов жертви до свого ката), а також захоплення якомога більшої кількості громадських приміщень.

Небажання або страх спротиву безчинствам озброєних бандитів на тлі чутливості до закликів на кшталт "треба почути Донбас", а інколи й відверта українофобія, створюють передумови для консервування терористичного режиму. Щоденні атаки на українські блокпости, викрадення інкасаторських (звісно, броньованих) машин, покарання "дезертирів", захоплення військкоматів, воєнних частин, відділень банків і казначейства, мають створити враження переможної війни проти України. У такий спосіб відбувається узвичаєння способу життя дестабілізованих територій, баналізація зла.

Одна з небезпек "повзучої" легітимації  полягає у тому, що безпекова стратегія Європи спрямована на збереження status quo  на континенті, запобігання війні. Це означає, що потенційні загрози з боку Кремля не сприйматимуться доти, доки не відбудеться пряме "класичне" вторгнення на територію України. Втім, немає жодних гарантій того, що у разі масованого класичного вторгнення не з’явиться нова миротворча формула. Адже насправді різниця між "гібридною" війною і "класичним" масованим  вторгненням  лише у тому, що, наприклад, Гітлер для легітимації вторгнення до Польщі оперував значно меншою кількістю ряджених, і значно меншими інформаційними ресурсами, ніж Путін. Для  інсценування нападу на німецьку радіостанцію у Гляйвіці йому знадобилось лише перевдягти спецпризначенців СС  у форму польської армії і відкрити вогонь по купці в’язнів концтаборів, спеціально відібраних для операції. На місце "інциденту" планувалось навіть привезти представників преси. 1 вересня, після вдало проведеної операції "консерви" (так на есесівському жаргоні називали відібраних для провокації жертв) Гітлер звернувся до німецького народу, заявивши,  що Польща  вчинила вторгнення на територію Рейху і що з цього моменту Німеччина перебуває у стані війни з Польщею. Міністр закордонних справ Ріббентроп повідомив французькому послу про перетин польськими військами німецького кордону, а німецькі газети зарясніли гучними заголовками,  звинуваченнями "підступних та кровожерних" поляків.

Це була увертюра до Другої світової війни. Кремль значно розширив спектр дезінформаційного та водночас легітимаційного маскараду  –  тут і так зване козацтво, і зелені чоловічки, й офіцери ФСБ та ГРУ під маскою донбаських "ополченців".

Отже, є широке поле можливостей для розгортання сценаріїв втягування України у процес переговорного пекла, що неодмінно призведе до поступок агресору через визначення спеціального статусу "проблемних територій". Нині Україна занурилась у коло перше. Кожна пропозиція терористів, узгоджена з Кремлівськими ляльководами, містить підступ. Наприклад, нагляд представників ОБСЄ за режимом дотримання умов перемир’я на блокпостах української армії і блокпостах терористів, є легітимаційною пасткою. Аби  добре розуміти суть такої пастки, уявімо собі, що ОБСЄ делегує своїх інспекторів на позиції Талібану й одночасно на спільні блокпости контингенту сил  НАТО в Афганістані та регулярної афганської армії, підпорядкованої президентові Хаміду Карзаю.

Так само й інструмент санкцій поки що виглядає як фантом "м’якої" сили.  Зусилля наших західних партнерів лише пригальмували агресію Росії, але не зупинили її. І це пов’язано також із тим, що в умовах глобальної економіки вкрай важко запровадити всеосяжні санкції до агресора без втрат для економік більшості країн світу, з чим погоджується більшість фахівців. Європейські країни взагалі не поспішають започаткувати запропоновану США концепцію приборкання агресора, яка передбачає введення санкцій, що, як відомо, гальмує ініціативи  американської влади. Можна  припустити, що компанії європейських країн, де такі санкції не будуть діяти, залюбки "підхоплять" естафету співробітництва з Росією у тих економічних сферах, з якими американський бізнес змушений буде припинити свою співпрацю. До того ж слід пам’ятати, що вже діючі санкції, навіть згортання співпраці у військовій сфері (що вже відбувається) не можуть заподіяти збитків економіці Росії у короткотерміновій перспективі, оскільки не зачіпають її базису – експорту сирої нафти. А саме видобуток і експорт нафти є найуразливішою сферою для Росії, адже саме біржові ціни на сиру нафту формують параметри федерального бюджету, а надходження від експорту нафти становлять основу золотовалютних резервів, стабілізаційного фонду тощо. Мабуть, запровадження санкцій на енергоносії примусило б російську владу хоча б зупинитись у своїх агресивних намірах щодо нашої країни. Зупинитись, але доконечно не відмовитись від своїх планів. Як це не прикро усвідомлювати, ми увійшли в період довготривалого протистояння з Росією – політичного, економічного та військового. Це вимагатиме від влади і кожного з нас величезних зусиль задля забезпечення територіальної цілісності, свободи і незалежності нашої країни. 

А тепер постає ще одне питання – а на які кроки в ім’я миру готова піти наша нова влада, наш Президент? Як свідчать події останніх днів, влада шукає шляхи, які б уможливили встановлення хоча б якогось миру на Донеччині. І у цьому їй активно пропонують свої послуги наші європейські партнери. В цьому не треба вбачати чогось принизливого, зрештою всі країни ЄС намагаються діяти узгоджено, шукаючи спільні рішення, йдучи на взаємні поступки, дослухаючись своїх партнерів. Такий вплив не слід розглядати як нав’язування політичних рішень, які вигідні лише європейським партнерам і неприйнятні для нас. Просто політичні поради європейських партнерів Україні не завжди слід сприймати як директиву до термінових дій. Адже сучасна європейська політична культура передбачає право на  власну позицію. Достатньо пригадати, як під час революційних подій на Майдані у лютому 2014 року, міністри закордонних справ Сікорський і Штайнмаєр наполегливо рекомендували погодитись на меморандум із Януковичем. Події на Майдані, як відомо, перекреслили не лише сподівання Януковича на тайм-аут до грудня 2014 року, але й на "українські канікули" хронічно "стурбованої" Європи. 

Ясна річ, європейські лідери шукають шляхи примирення Росії та України, пропонуючи нам рухатись шляхом поступок задля умиротворення агресора. Мирний план Президента засвідчує  експериментальний характер європейських політичних рішень, які не завжди публічно виголошуються, але від цього не втрачають сили свого впливу. Ми можемо лише здогадуватись, якими були  "додаткові" умови підписання 27 липня Угоди про асоціацію з ЄС. Цілком імовірно, ця дійсно історична подія  відбулась не в останню чергу через мирний план Президента Петра Порошенка. Але хоч би там як, а намагання досягти бажаного миру можливо за умов втілення певних сценаріїв. Тож розглянемо хоча б деякі з них:

1. Переговори з представниками терористичних угруповань під виглядом ДНР і ЛНР, які нещодавно відбулись, і до поновлення яких керманичі деяких європейських країн знову закликають нашу владу,   щоправда під назвою "консультацій". З’явилась інформація, що такі консультації відбудуться у найближчі дні. Йдучи на перемовини з цими діячами, ми маємо усвідомлювати ті правові та морально – психологічні наслідки, які будуть мати такі "консультації".

Щодо правових наслідків, то тут все більш-менш зрозуміло – чим частіше офіційна українська влада, навіть не прямо, а опосередковано, буде вдаватися до таких зустрічей за столом переговорів, тим більшої легітимності вона надаватиме цим "республікам", які насправді є лише осередками терористичних угруповань. Ці консультації виглядають ще більш дивно, з огляду на прийняті судові рішення про арешт ватажків цих угруповань. Абсурдність ситуації полягає в тому, що в той день коли було оголошено про арешт цих діячів з ними розпочались "консультації", і не де-небудь, а в Донецьку, в цитаделі колаборантів! Вельми символічно! І ця символіка не кращого ґатунку! Світовий досвід проведення таких сумнівних консультацій рекомендує вибирати якісь нейтральні місця, що у нашому випадку не було враховано. І це є політичною помилкою. Ми повинні зважати не лише на зміст консультацій, а й форму їх проведення, місце і склад делегацій. Зазвичай у такі буремні часи поразка на символічному фронті може мати незворотні наслідки для країни і, зрештою, фатальний вплив на фронт реальний.

2. Будь які перемовини з колаборантами ведуть до поступової легітимації квазіреспублік. У перспективі ми можемо опинитись у ситуації, коли всі ці ДНР і ЛНР отримають "часткову" легітимність, яка буде триматись не на силі юридичних процедур, а на мовчазній згоді певної частини населення цих територій (які від втоми, хаосу і страху жадають миру за будь яку ціну) з існуючим порядком речей, визнанням status quo як цілком прийнятного стану суспільного існування. Тим більше, що керманичі цих "республік", за умов безкінечних консультацій, проведення яких зазвичай обумовлюється  подовженням перемир’я, отримують необхідний час для формування інститутів влади – квазіпарламенту, судів, прокуратури, армії, міліції, центрального банка тощо. І якщо для когось ця перспектива виглядає примарною чи навіть комічною, то слід пам’ятати елементарну істину – в історії завжди відбуваються парадоксальні речі, особливо це стосується легітимності влади. Історія знає безліч прикладів, коли попервах нелегітимне квазідержавне утворення з часом набувало цілком легітимного статусу, надто коли  "примус до легітимації" підживлюється жахами війни, втратами і небезпеками, які чатують на кожному кроці. Крім того, керманичі цих "республік" будуть періодично демонструвати "мирні наміри", вербально позбавляючись від терористів (замінюючи їх на інших бойовиків, але це створює інформаційні приводи для гучних заяв), що по суті нічого не змінює, але породжує ілюзію "очищення". Керівники цих "республік" переконані, що ці дії додають ще один фактор для легітимації. Щоправда відступ терористів з Слов’янська і Краматорська до Донецька і Луганська суттєво ускладнює здійснення такого "очищення". Але слід зважати на те, що такі спроби будуть тривати й надалі, особливо, якщо АТО затягнеться.

До цього слід долучити зовнішньополітичний чинник – наших європейських партнерів, які за таких обставин ймовірно також будуть пропонувати "перемир’я" з цими квазіреспубліками. За таких обставин матимемо на Донбасі ситуацію "замороженого" конфлікту, що обов’язково призведе до розширення зони нестабільності. Цілком імовірно, що це спровокує нові спроби створення так званих народних республік в інших регіонах країни, що відволікатиме великі сили на боротьбу з новими терористичними анклавами.

Якщо Росія буде діяти не з таким поспіхом як у Криму, тобто, не вдасться до швидкого приєднання цих регіонів, а залишить їх на певний час у статусі  "незалежних держав", то ми отримаємо щось на кшталт Придністров’я, з усіма небезпеками і ризиками, що пов’язані з такими утвореннями. Одним з найбільших буде поява терористичних анклавів на Донеччині, які будуть межувати з територіями, контрольованими українською владою. За таких умов відбуватимуться регулярні сутички, кожного дня гинутимуть люди, і не лише військові. І така ситуація може тривати роками, ба навіть десятиліттями.

3. Не виключено, що задля забезпечення бодай якоїсь демаркації між територіями, що підпорядковані українській владі та владі квазіреспублік, будуть уведені миротворчі сили СНД чи ООН, що було б вигідно агресору (особливо залучення миротворців СНД). Треба усвідомлювати, що на певному етапі розвитку подій (за умов, коли вирішення цього конфлікту затягнеться хоча б іще на кілька місяців) такий сценарій може стати цілком прийнятним для наших європейських партнерів, які задля примирення всіх сторін конфлікту настійливо стануть рекомендувати нашій владі пристати на "мир", який буде забезпечуватись зовнішніми силами. Збільшення спостерігачів ОБСЄ у зоні бойових дій, попри всі ризики для них, є першим симптомом того, що європейські організації потенційно готові підтримати саме такий сценарій. До цього активно долучаються російські медіа і російська влада із закликами запобігти масштабній гуманітарній катастрофі у центрі Європи. Такі "страшилки" росіяни тривалий час інтенсивно запускають в інформаційний простір. І якщо поки що це не спрацьовує, то з часом може стане приводом для запровадження саме цього сценарію. Оголошення надзвичайного стану в Ростовській області у зв’язку з "навалою" українських біженців – це ще один крок на шляху його  втілення.  До речі, з’явились повідомлення, що тих біженців, які перебувають у Ростовській області, інтенсивно допитують російські слідчі органи. Мета цього "дійства" цілком очевидна – з  одного боку, створити, з посиланням на "очевидців", образ "каральної операції", яку нібито сили АТО проводять проти мирного населення, з іншого боку – виявити тих, хто згодиться стати на бік терористів, поповнити лави бойовиків.

Вочевидь втілення всіх цих сценаріїв стане болісною поразкою для всіх нас, а не лише для влади.

4. Військова операція з метою очищення Донецької та Луганської областей, яка вже розпочалась, також є одним із засобів розв’язання трагічного Донбаського вузла. Що ми отримаємо у випадку послідовного втілення цього сценарію? Безперечно, втрати – як з боку військових, так і з боку мирного населення, особливо у великих містах. Мабуть саме це тривалий час стримувало політичне керівництво країни від повноцінної військової операції. І це зрозуміло, оскільки владу тут чекають найбільші ризики, які пов’язані не стільки з самою військовою операцією, яку попри всі перестороги підтримує більшість суспільства, скільки з кількістю тих жертв (військових і особливо цивільних) на які суспільство зможе "погодитись". У разі успішності військової операції (а це передбачає і таку мовчазну суспільну "згоду" на жертви) українська влада встановлює контроль над україно-російським кордоном, що вкрай важливо з огляду на перманентні агресивні дії з боку Росії. Це також уможливить поступове (що може розтягнутись на кілька років) встановлення не лише юридичного, а й реального контролю над цими територіями. Треба розуміти, що всі ці дії потребуватимуть величезних зусиль з боку влади і суспільства. Зокрема, нас очікує тяжка праця по зміні місцевих владних  угрупувань, які виявились не просто корумпованими, а й схильними до сепаратизму. Значна частина місцевої владної верхівки вороже налаштована до київської влади. Не менш важливо надати додаткових стимулів економічному зростанню, що потребує суттєвих інвестицій, котрі неможливі без стабілізації політичної ситуації у цих регіонах.

При цьому слід врахувати, що зазвичай поза "зоною досяжності" для широкої громадськості завжди розгортатиметься змагання постійних членів РБ ООН, боротьба за світову та регіональну гегемонію таких держав, як США, Росія і Китай, рух їхніх збройних сил відповідно до стратегічних концепцій і воєнних доктрин. Адже у зовнішньо-стратегічних концепціях провідних гравців світової політики неминуче присутні тема глобального конфлікту і тема ймовірного застосування ядерного козиря. Ми можемо лише за деякими опосередкованими ознаками визначити градус напруги у планетарному протистоянні. Скажімо, вивантаження бронетехніки НАТО в порту Клайпеди або передислокація американських стратегічних бомбардувальників В-2 до Європи, американські та французькі кораблі у Чорному морі, порушення повітряного простору країн-членів НАТО російськими ТУ-95 тощо. А часто-густо саме такі події впливають більше на поведінку основних дієвців стратегічного суперництва, і, ясна річ, на Росію, ніж гучні заяви офіційних осіб.

Незважаючи на сценарії, прогнози і геополітичні спекуляції є непохитні нові константи. Зруйновано світовий порядок, який складався упродовж часу, що минув після Другої світової війни. 1 березня 2014 р. російська влада (цілком легітимно, у стінах парламенту) оголосила нам війну, тобто війну європейській країні. Дозвіл на введення військ в Україну і був оголошенням війни, і кожний день збройного протистояння на Південному Сході нас переконує в тому, що з нами воює не купка доморощених терористів, а російські збройні сили.

Натомість Кремль, створюючи дезінформаційну завісу, всіляко стимулює спантеличення тих, кого прийнято називати світовою спільнотою. Триває маскарад, що є частиною плану повзучої легітимації тероризму . Такі технологічні підступи добре відомі ще з часів греко-троянської війни. Згадаймо вікопомного троянського коня. Нині роль такого коня відводиться у тому числі й камазам з "гуманітарною допомогою", навіть якщо замість бойовиків у них будуть хліб і масло. Точиться смертельний двобій Української незалежної держави з озброєними зграями колаборантів, основу яких складають офіцери російських спецслужб і  російські найманці. Для них будь-які мирні ініціативи є лише прикриттям, ширмою, яку вони вміло використовують для перегрупування своїх сил, для того, аби щодня завдавати дошкульних ударів по силах АТО. Для колаборантів неприйнятні будь які умови миру, якщо вони унеможливлюють відторгнення наших територій шляхом створення буферних політичних утворень задля їхнього подальшого входження до складу Росії. Визнання цього факту має відразу відкинути наші сподівання на дотримання умов мирного плану з боку колаборантів. Це марна надія. Як марно сподіватися на те, що їхній "господар" – російська влада (не слід вважати, що це лише один Путін, насправді агресію підтримує вся "владна вертикаль"), яка вочевидь не має наміру відмовлятись від своїх планів щодо України, змусить своїх бойовиків добровільно скласти зброю. А, власне, чому, російська влада мусить відмовлятись від того, що поки що для неї розгортається досить вдало. І попри останні успіхи у проведенні АТО, звільнення Слов’янська та Краматорська, центральні міста Донеччини й Луганщини, поки що контролюються колаборантами, котрі не лише змусили легітимну владу покинути ці міста, а й спромоглися припинити діяльність багатьох підприємств регіону, закрити банки, принаймні на частині території Донбасу. 

                                                                 *   *   *