Главная Контакты Карта сайта




26 октября, 2021
Либерально-демократическая партия Украины
UKR     RUS     ENG
Свобода каждого - основа свободы всех


Партия
Новости ЛДПУ
Проекты
Либерализм: теория и практика
Институт Либерализма
Голосование
Фотоархив
Вопросы и ответы

Вход

Карл фон Габсбург:Промова щодо майбутнього Європи

05.03.2021

Карл Габсбурґ-Лотаринзький /
Версия для печати
Від редакції:11 січня 2021 року Карл фон Габсбург виступив з промовою про майбутнє Європи у день свого шістдесятиріччя. Карл фон Габсбурґ (Карл Габсбурґ-Лотаринзький) — австрійський політик і журналіст, нинішній глава Будинку Габсбурґ-Лотаринґен, президент Асоціації національних комітетів Блакитного щита (міжнародна організація, що займається захистом культурної спадщини, якій загрожують війни і природні катастрофи). Військовий льотчик.З 1986 був президентом австрійської гілки Пан'європейського союзу. У 1992–1993 вів на телебаченні ORF передачу Who is Who. У жовтні 1996 року був обраний у Європейський парламент від Австрійської народної партії.Отже, ознайомтесь з цією програмною промовою.

Ювілей має бути не тільки приводом для святкування, але й можливістю для критичних роздумів. Мій батько завжди сприймав свої дні народження як можливість прискіпливо поглянути на європейську повсякденну політику, уявити її в ширшому контексті. У цій традиції я зазвичай люблю починати з його цитати:
„Той, хто не знає, звідки він іде, не знає, куди прямує, бо не знає, де знаходиться”. Багато хто з вас, пані та панове, знає цю цитату. Я навмисно використовую її як вступ до цієї промови, назва якої – „Промова про майбутнє Європи”. Зрештою, вирішальне питання сьогодні є таким: чи можемо ми формувати майбутнє Європи, якщо ми не знаємо, що є основою, та якими є рецепти успіху Європи? І під цим я маю на увазі Європу в цілому та Європейський Союз зокрема, адже Європейський Союз є ядром найважливішого європейського об'єднання.
У минулому столітті в Європі відбулося кілька спроб створити рай на землі: націоналізм, націонал-соціалізм, комунізм – усі ці ідеології зазнали невдачі. Вони призвели до насильницької смерті мільйонів людей та величезної економічної шкоди. Ідеології – це передбачувані доктрини спасіння, яке вони не можуть дати, оскільки кидають виклик розуму. Очевидно, що в часи, коли людям загрожує криза, вони стають сприйнятливими до таких концепцій порятунку. У Європі – але не лише тут – ми приймаємо як належне або хочемо прийняти як належне мир і процвітання, якими ми користуємося з кінця Другої світової війни в рамках Європейського економічного співтовариства, потім Європейського Співтовариства, а зараз Європейського Союзу.
Ми принципово відкидаємо можливість криз. І коли вони все ж мають місце – оскільки кризи трапляються навіть у найспокійніші часи – ми покладаємось на європейську соціальну державу, яка була створена на заході Європи починаючи з 1970-х років. З критичним оглядом того часу, коли я ріс, я хочу сказати, що ми розвивали цю соціальну державу в тіні Холодної війни.
Політика, яка призвела до економічного дива, базувалася на ініціативі окремих людей та на принципі успішності. Концепція соціальної держави має на меті зробити громадян залежними від держави – і при цьому використовує їхні власні гроші.
Ми спромоглися розвинути цю соціальну державу в тіні Холодної війни, щонайменше, за двох обставин. По-перше, завдяки військовій парасольці, яку наддержава Заходу, США, разом з НАТО розкрила над західною частиною Європи. Внаслідок цього виграла і Австрія, хоч вона і не є членом НАТО. Другою обставиною стала політика, яка досі відома як „економічне диво”. Це була політика, для якої фокус лежав не на плановій економіці, а на ринковій. Держава проводила політику упорядкування, а не втручання. У Німеччині цю політику представляв Людвіг Ерхард, а в Австрії – курс Рааба-Каміца. Правильна монетарна політика німецького Бундесбанку допомогла створити міцний середній клас, який завдяки старанності, економії та інвестуванню, як у приватному, так і в підприємницькому сенсі, забезпечив кращу долю для прийдешнього покоління. Я кажу це з вдячністю та повагою, по-перше, тому що я також належу до цього покоління, а по-друге, тому, що ми можемо багато чому навчитися з цього.
Однак – і це потрібно чітко сказати – політика, яка породила економічне диво, тобто регуляторна політика, з одного боку, і соціальна держава, з іншого, є протилежними поняттями. Політика, яка призвела до економічного дива, базується на ініціативі окремих людей та на принципі успішності. Концепція соціальної держави має на меті зробити громадян залежними від держави – і при цьому використовує для цього їхні власні гроші.
Еволюція цієї соціальної держави в тіні Холодної війни також стала причиною того, що вага європейських країн у зовнішній політиці послабилась. Такий стан речей ми спостерігали як під час війн на Балканах після розпаду Югославії, так і під час агресії Росії проти України. Європейським політикам було досить зручно залишати дійсно важливі рішення, зокрема політику безпеки, на розсуд зовнішньої політики США.

Вільям С. Шламм, один з провідних консервативних публіцистів тих часів німецькомовного світу, підсумував цей негативний розвиток подій у «некролозі для держави». Цей некролог був опублікований ще в 1978 році в „Zeitbühne“, редактором якого був Шламм. Шламм писав: „Коли держава перетворилася на соціальну державу, вона „зреклася престолу”. Бо здається, що вже не можна ігнорувати той факт, що на Заході жодна окрема держава більше не веде політику в класичному розумінні – тобто як держава. Політика в класичному розумінні застосовує законодавчі та адміністративні інструменти для реалізації концепції – конкретної, відчутної та, в більшості випадків, зовнішньополітичної мети. На Заході державну політику востаннє практикував Шарль де Голль; але його політика також була жалюгідно скасована його наступниками Помпіду і Жискаром д'Естеном. У всіх інших країнах Заходу за останні двадцять років не було жодного уряду, який би практикував або навіть розумів політику в класичному розумінні”. Далі Шламм критикував соціальну державу як політичну спільноту, "вся державна міць якої так повно використана в рамках реалізації заходів добробуту для комфорту публіки, що для державної політики нічого не залишилося".
Така соціальна держава потребує постійно зростаючого державного апарату для управління осуспільненими коштами. Однак через це вона споживає дедалі більше ресурсів з податкового фонду, щоб утримувати власну бюрократію. Це призводить до того, що, на жаль, майже забутий економіст Фелікс Сомарі описує у своїх „20 соціальних законах неправильних пропорцій”. У законі № 4 він говорить: „Чим більше функцій бере на себе держава, тим важче стає утримувати контроль над її адміністрацією”. А в законі № 5 він продовжує: „Чим більша і зарегульованіша держава, тим менш впливу має народ”. Така держава дедалі більше перетворюється на бюрократію, що дивиться лише на себе. Якщо казати словами Вільяма С. Шламма: „Внутрішня політика вимагає хороших бухгалтерів, зовнішня політика – державних діячів”.
Виходячи з цього прикладу, до завдань бухгалтерів не входить проведення геополітики. Але завданням європейських політиків є проводити геополітику для Європи. Якщо Європа сама не веде геополітики, інші ведуть геополітику з використанням Європи. І Європа в цьому контексті означає Європу, а не окремі національні держави в Європі. У сучасній політичній реальності жодна з країн-членів ЄС не має сили самостійно відповісти на цей виклик.
„Літописець кризи” Фелікс Сомарі, якого я цитував, також свідчить, що припущення про те, що соціальна держава припиняє всі кризи, є лише ілюзією. В його аналізі однією з вірних ознак кризи є політика дешевих грошей. Не можна заперечувати, що практично всі великі центральні банки наслужбі політиків проводять таку політику дешевих грошей. „Чим більше економісти вимагають підвищення процентних ставок, тим більше політики знижують ці процентні ставки”, – резюмує Сомарі в „20 соціальних законах…”.

Проблема полягає в тому, що сьогодні політика більше не долає кризи, а натомість новини в засобах масової інформації про нові кризи просто замінюють новини про кризи старих періодів, що також відображається в публічних дебатах. Якщо навести загальновідомий приклад, так звана криза євро досі не вирішена, я вже не кажу про кризу надмірного державного боргу. Просто пандемія коронавірусу витіснила все інше із суспільного сприйняття.
Пані та панове, дозвольте мені зараз повернутися до того, про що я коротко згадував на початку, але про що я ще не розповів докладно: про основи Європи, про які ми повинні пам’ятати, якщо хочемо формувати майбутнє Європи.
Основною ідеєю європейського об’єднання є створення спільної зони свободи, безпеки та справедливості.
Найчастіше в цей момент посилаються на батьків-засновників Європейської спільноти вугілля та сталі, на план Шумана. Однак вже після закінчення Першої світової війни була сформована цілком конкретна концепція європейського об’єднання, а саме загальноєвропейська ідея Річарда Куденгове-Калергі. Майже 100 років тому він проаналізував, що відбувається в Європі, і зробив висновки з цієї ситуації.

1918 рік, рік закінчення Першої світової війни, став історичним переломним моментом для Європи та світової політики. До того часу в світі існував „Європейський порядок”. Не в тому сенсі, що Європа була політичним утворенням, а в тому, що світова політика була синонімом політики європейських держав. Поки вони могли збиратися на конгреси, щоб підтримувати встановлений порядок або створювати новий, конфлікти можна було хоча б контролювати. Таким чином, за десятиліття, що передували Першій світовій війні, Європа пережила неймовірний економічний підйом, який також виграв від міжнародної торгівлі та міжнародного поділу праці, тобто того, що ми зараз називаємо глобалізацією. У 1918 році сталося те, що жоден з провідних політиків того часу, незалежно від того, в якій із країн-учасниць він жив, ніколи не передбачав у своїх міркуваннях.
У Центральній Європі культурний простір, що еволюціонував протягом століть, був розчленований. Націоналізм переміг. 1918 рік також закінчився ідеєю наднаціональних держав. Однак той розчленований простір був не лише культурним, а й економічним. Кожна окрема держава намагалася вирішити свої проблеми за допомогою ізоляціоністської політики, протекціонізму та націоналізму, але насправді лише погіршувала їх.
То якими ж тоді були уроки переламного 1918 року для Річарда Куденгове-Калергі? Європа, роздроблена на маленькі країни, ставала іграшкою неєвропейських держав – він писав про Росію та США – і він чітко проаналізував, що політика протекціонізму лише збільшувала шкоду. Отже, за його словами, Європа повинна знайти спосіб об'єднання, оскільки інакше вона зануриться в чергову руйнівну війну. І сьогодні ми знаємо, наскільки чітким було це бачення тоді у 20-х роках минулого століття, і що було далі.
На той час його підхід був геополітичним. Він розмірковував над переглядом концепції „Європейського порядку” – не втому сенсі, що навіть тоді було б нереальним повернення до старого порядку, а в сенсі структури, яка відновила б Європу як глобальну політичну сутність, а не перетворила б її на іграшку неєвропейських держав.
Тому його думки були зосереджені передусім на європейській зовнішній політиці – щоб на сцені світової політики не домінували інші, – по-друге, на європейській політиці безпеки – щоб одні країни не стали залежним від інших і через це підпали під їх домінування, або були втягнені в нову внутрішньо-європейську війну, – і, по-третє, на демонтажі усіх внутрішньо-європейських митних бар’єрів. Сьогодні це можна було б назвати вільним внутрішнім ринком, тобто Європою як зоною вільної торгівлі. Крім того, існувала також ідея спільної валюти, яка в концепції Куденгове базувалася на золотому стандарті, який все ще використовувався тоді, та європейському федеральному суді, аналогічному сьогоднішньому Європейському суду.

Свобода громадян, індивідуальна відповідальність та держава, яка обмежується встановленням рамкових умов за принципами конституційної держави, були подальшою основою його міркувань щодо європейського об'єднання в той час.
Європейська політика безпеки також була основою початку справжнього європейського об'єднання після Другої світової війни. Імовірно, надто мало людей замислюються над тим, що батьки-засновники Європейського Союзу вважали основним принципом створення великого простору безпеки, який унеможливлював би чергову війну між європейськими країнами. Поділ тогочасної Європи Залізною завісою змусив обмежити таку зону безпеки вільним заходом континенту. Тоді батьки-засновники також усвідомили, що створити цей простір безпеки безпосередньо військовими чи політичними засобами неможливо. Відразу після Другої світової війни ще не настав час для такого розвитку подій. Тому вони знали, що необхідно створити цей простір на економічному рівні, маючи на меті пізніше побудувати політичні та безпекові інститути.

Основною ідеєю європейського об’єднання є створення спільної зони свободи, безпеки та справедливості. Ця основна ідея природно стосується всієї Європи, тому вона базується на принципі, згідно з яким кожна європейська країна повинна мати право приєднатися до європейського об’єднання. Відповідні критерії є визначеними.
Той факт, що європейське об’єднання було обмежене Західною Європою напочатковій фазі, було зумовлене геополітичною ситуацією в Європі того часу. Однак було б абсолютно абсурдно робити з цього висновок про будь-які привілеї шести країн-засновників тодішньої Спілки вугілля та сталі. Не можна звинуватити словаків, українців чи косоварів у тому, що їх тоді відрізала від європейської культури Залізна завіса.
Широкий консенсус переміг партійні та національні кордони – крім кількох невеликих партій – в питанні загальноєвропейського підходу, щодо інтеграції до ЄС тих країн, які раніше не мали можливості це зробити. На додаток до трьох нейтральних країн – Фінляндії, Австрії та Швеції – це були передусім центральноєвропейські держави колишнього Східного блоку та деякі держави-спадкоємиці колишньої Югославії. Це розширення було змодельоване на підході, який вже застосовувався при приєднанні Іспанії та Португалії: інтеграція мала консолідувати демократичні інститути, і необхідно було уникнути будь-якого повернення до авторитарних режимів або тоталітарних диктатур.
Сьогодні основна увага приділяється інтеграції шести країн Південно-Східної Європи, які ще не є членами ЄС. У своїх останніх звітах про розширення Комісія ЄС справедливо заявляє, що вступ Албанії, Боснії та Герцеговини, Косово, Македонії, Чорногорії та Сербії до ЄС є „геостратегічною інвестицією у мир, безпеку та економічне зростання по всій Європі”. Геостратегічне значення регіону є зрозумілим кожному, хто знайомий з його історією. А в політиці немає вакууму. Якщо Європа вийде з регіону, у інших держав буде ще більше можливостей просувати свої інтереси в Південно-Східній Європі. На додаток до таких суб'єктів, як Росія та Туреччина, які протягом історії були пов'язані з регіоном та його політикою, сьогодні там має величезний вплив передусім Китай, а також, наприклад, Саудівська Аравія з її ваххабізмом. Інтереси цих суб'єктів не збігаються з інтересами європейської політики безпеки.
Європейському Союзу потрібна європейська зовнішня політика. ...З цією метою нам потрібне ядро європейської конституції, що точно визначає цю зовнішньополітичну компетенцію для Європейського Союзу.
Європа повинна самостійно формулювати та захищати власні інтереси безпеки.
І коли я згадую Росію та Китай, стає зрозуміло, що це насамперед питання геополітичних інтересів. Це також слід мати на увазі тим країнам-членам ЄС, які постійно блокують це розширення здебільшого через дрібні національні чи навіть націоналістичні інтереси.

Але ми також повинні дивитись на Схід, де така країна, як Україна з Євромайданом або Революцією гідності, чітко дала зрозуміти, що її громадяни бачать своє майбутнє в Європі, а не під російським домінуванням. Безперечно, у всіх цих країнах все ще існують основні проблеми, наприклад, щодо верховенства закону та корупції, але тим не менше це європейські країни. Той, хто серйозно ставиться до європейського об’єднання, повинен зробити можливим приєднання кожної європейської країни до Європейського Союзу. Тому я також виступаю за модернізацію поточної політики сусідства щодо України в конкретну політику перспективи вступу.

Незважаючи на те, що європейська перспектива не має реального значення для демократичного руху в Білорусі, нашим обов'язком є підтримка цього демократичного руху там, де це можливо. Якщо Європа, якщо ЄС підкреслює верховенство права та демократію так, як це вона робить, ці принципи повинні застосовуватися і до Білорусі.

Пані та панове,

З огляду на вищесказане, звичайно, необхідно робити висновки та розробити конкретні політичні вказівки. Однак перш ніж дійти до цього, я хотів би торкнутися двох моментів, які я також хотів би назвати фундаментальними принципами Європи, і які в даний час також обговорюються знову і знову.

Це верховенство права і свобода.

Повернімось до грецької міфології. Європа була прекрасною фінікійською принцесою. Зевс, грецький батько богів, перетворився на привабливого бика, щоб відвезти Європу на Крит. Там у них народилось кілька дітей, двоє з яких увійшли в історію Криту як найсправедливіші правителі, оскільки вони поважали закон.
Якщо дивитись на питання під цим кутом, верховенство закону справді було початком європейської ідеї.
Однак з європейської історії ми знаємо, що це не завжди є само собою зрозумілим. Так звана папська революція 11-13 століть була історичним процесом, що зробив значний внесок у появу конституційних принципів. Цей процес зазнав невдачі лише під час абсолютизму. Для абсолютних монархів рівність перед законом поширювалася лише на їхніх підданих, тоді як принцип верховенства права однаково підпорядковував самих правителів закону. Віденський конгрес, який відбувся пізніше, є для мене своєрідним поворотним моментом, з якого верховенство права утвердилося в Європі. Верховенство права забезпечило Європі стабільний фундамент, що згодом дозволило дуже позитивний розвиток.
Цей наголос на праві є таким важливим, оскільки особливо в Європі неодноразово закликають до першості політики – „все має бути політично врегульовано”. Однак чим більше це відбувається, тим глибшим виявляється конфлікт із законом. Цей конфлікт стає дедалі гострішим, оскільки дедалі рідше відносинами керують принципи верховенства права, а все частіше – відносини влади. У довгостроковій перспективі цей конфлікт шкодить Європі.
Це основа для інших принципів, таких як приватна власність, особиста відповідальність за невдачі і успіх, а через це – приватне підприємництво, яке заради успіху має зосередитись на інноваціях. Звичайно, юридична визначеність є основною передумовою приватної власності, а приватна власність – основною передумовою процвітання та створення середнього класу. Процвітання, яке таким чином створила Європа, безумовно, є результатом цього принципу верховенства права. Не випадково ці принципи склалися вкультурі, яка є явно християнською.
Іншим важливим елементом європейської ідентичності є свобода. Дозвольте процитувати Річарда Куденгове-Калергі: „Європейський ідеал – це свобода. Європейська історія – це одна повільна боротьба за особисту, духовну, національну та соціальну свободу. Європа буде існувати до тих пір, поки вона продовжуватиме цю боротьбу; як тільки вона відмовиться від цього ідеалу і стане невірною своїй місії, вона втратить свою душу, свій сенс, своє існування. Тоді її історична роль в історії закінчиться”.
Однак європейське об’єднання, європейська політика не повинні ставити за мету покласти край історичній ролі Європи, а мають скористатися нею!
Свобода – це не даність. Свободу потрібно завойовувати знову і знову. Свобода нерозривно пов’язана з відповідальністю. І ми не можемо делегувати цю відповідальність за свободу державі.

Щоб визначити поняття свободи, я маю вдатися до англійської мови, оскільки вона має два терміни для того, що ми називаємо свободою: Воля та Свобода. Обидва терміни стосуються різних речей. Автором вдалого визначенням є Мюррей Ротбард, класичний представник австрійської школи економіки. Він сказав: „Життя на волі дозволяє кожному з нас повною мірою насолоджуватися своєю свободою”. Іншими словами, лише коли ми живемо у зовнішній системі волі, ми можемо насправді насолоджуватися і жити своєю внутрішньою свободою. Воля англійською мовою означає зовнішній конструкт свободи, це те, що насправді створює свободу для нас, тоді як Свобода означає внутрішню свободу. Наприклад, свобода думати, що я хочу, внутрішня свобода, яку насправді ніхто не може забрати у мене. Насолода цією внутрішньою свободою вимагає зовнішньої конструкції. Також цілком очевидно, що реалізація цієї концепції зовнішньої свободи, воля, є одним з найважливіших завдань політики.

Отже, захист свободи є найвищим завданням політики. Йдеться не про утримання та здійснення влади, як це часто стверджують сьогодні, а про служіння вічним цінностям: справедливості, свободі та доброзичливості. Захист їх – суть і виправдання держави. „Три концепції – індивідуалізм, свобода, правопорядок – є вираженням тієї самої глибинної реальності, яку ми можемо назвати духовно-культурною сутністю європеїзму“, цитую я мого батька Отто фон Габсбурга.

Пані та панове,

Ви знаєте ту прекрасну приказку: Рим не був побудований за день. Європейське об’єднання також не завершується за добу; це процес, який відзначений і прогресом, і невдачами. Тут важливо те, що ми не забуваємо про основи Європи, але дбаємо про те, щоб вони знову і знову відображались у щоденній політиці. І не менш важливо вчинити правильні кроки, щоб мати можливість відповідати конкретним викликам.
Раніше я довго говорив про зовнішню політику та політику безпеки, про необхідність розширення ЄС та про геополітичні виклики – яких не стає менше – та слабкі місця, які ЄС все ще має у цій сфері. Це також перекладається на дуже конкретний запит – саме в питанні зовнішньої політики та політики безпеки необхідний загальноєвропейський суверенітет, який в цьому конкретному випадку означає здатність діяти та формувати. З точки зору потенціалу, європейська політика принесе чітку додану вартість порівняно із суто національною політикою. Точніше кажучи: Європейському Союзу потрібна європейська зовнішня політика. Європейська зовнішня політика не означає узгодження зовнішньої політики 27 держав-членів з боку Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки (який одночасно також є одним із Заступників Президента Європейської комісії), коли окремі країни можуть заблокувати європейську позицію щодо важливих питань, таких як, наприклад, політика в галузі прав людини в Китаї, а радше – Міністерство закордонних справ ЄС, очолюване міністром (паном або пані) закордонних справ.
Для цього нам потрібне ядро європейської конституції, яке точно визначить цю зовнішньополітичну компетенцію Європейського Союзу. До речі, цей пункт, також відповідав би всім вимогам принципу субсидіарності.
Всім нам повинно бути зрозуміло, що цей крок буде не таким простим. Для фактичного встановлення європейської позиції у зовнішній політиці знадобиться багато переконування. І потрібно буде подолати одну з найбільших перешкод для одностайності – заборгованість державних бюджетів.
Можливо, зв’язок здається не таким чітким на перший погляд. Але якщо ми подивимось на періодичні суперечки щодо бюджету, коштів чи зовсім недавні суперечки щодо механізму верховенства права та їх блокування, то стає очевидним, що питання бюджетів може використовуватися знову і знову для блокування прогресу в окремих сферах. Давайте лише подумаємо про знущання над так званою „ощадливою четвіркою” на бюджетних переговорах минулого року.
Навіть на ті країни ЄС, які не входять до Єврозони, впливають рішення про фінансове майбутнє ЄС через Фіскальний договір та питання бюджету ЄС. Що стосується грошей, то тут завжди багато небезпеки. Нерегульований розпад Єврозони, мабуть, мав би негативний вплив на функціонування всього ЄС або, можливо, навіть спричинив би його загальний крах. Це небезпека, яку точно не слід сприймати легковажно, враховуючи геополітичні виклики.
Пані та панове, тому необхідно розглянути та підготувати цілком конкретні кроки щодо зменшення боргів у Єврозоні.
Фіскальний договір, який повинен був полегшити борговий тягар, зазнав невдачі. Незважаючи на законодавчо встановлені зміни щодо збалансованості бюджету, у багатьох європейських країнах виникають додаткові борги. З приходом коронавірусу ця ситуація стала ще гіршою. Своєю політикою ЄЦБ протидіє зменшенню боргу – це твердження є справедливим як для політики нульової процентної ставки, так і для придбання ЄЦБ державних облігацій. Така політика не створює жодних стимулів для зменшення боргу; навпаки, високий борг стає привабливим.

Однак необхідно, щоб процентні ставки вільно формувалися на ринку як основа вільної економіки. Якщо процентні ставки не можуть вільно формуватися, ринкова економіка буде підриватися у все більшій кількості сфер і вироджуватиметься в політично контрольовану державну економіку – сценарій, про який можуть мріяти ідеологи соціалістичної планової економіки, але який точно не відповідає інтересам Європи свободи.
На мою думку, для звільнення від боргу Єврозоні потрібні три кроки, після яких можна відновити здорову економічну систему – ці три кроки насправді можна реалізувати як загальну концепцію.
По-перше, ЄЦБ повинен взяти суверенний борг країн євро на свій баланс. По-друге, він повинен гарантувати громадянам Єврозони надійні банківські депозити шляхом повного покриття грошима центрального банку, а також створити цифровий євро як повноцінні гроші. І по-третє, необхідно створити ринковий тиск, дозволяючи існувати конкуруючим приватним валютам, які стабілізували б євро завдяки практичній можливості емігрувати з нього.
Перший крок вже реалізується, хоча і не в повному обсязі, ЄЦБ за допомогою програми купівлі облігацій. У момент, коли цей крок повністю реалізують, найбільший фактор розколу в ЄС, державний борг, буде ліквідовано. Два інших кроки необхідні, щоб зробити можливим перехід до ринкового монетарного порядку. Тоді банки можуть без проблем банкрутувати, оскільки банківські депозити не загинуть завдяки грошам центрального банку. Клієнти відповідних банків повинні будуть лише повідомити органи по поверненню вкладів, до якого іншого банку слід передати його депозит.
Важливою у цій концепції є реалізація всіх трьох пунктів, і слід зазначити, що не всі цифрові євро однакові.
Ідеї для цифрового євро також вже були представлені в публікаціях співробітниками ЄЦБ і були перевірені внутрішньо ЄЦБ починаючи з жовтня. Однак ці концепції не спрямовані на перетворення нашої неміцної грошово-кредитної та банківської системи у ринковий монетарний порядок; навпаки, вони покликані зберегти існуючу неміцну грошову систему.
В цьому випадку дигіталізація використовується не для вирішення проблем, а для подальшого їх відкладання. Такий вид цифрових грошей центрального банку де-факто був би не чим іншим, як початком скасування готівки. Однак готівка – це свобода в дії.
Така концепція, можливо, підходить для Китаю, де центральний орган влади на основі соціальних кредитів визначає, хто може щось купувати, а хто взагалі нічого купувати не може. Такій тоталітарній концепції запобігають шляхом дозволу конкуруючих приватних валют, таких як криптовалюти.
Шановні пані та панове, вже минулого року європейські інституції – Комісія, Парламент та Рада – оголосили про конференцію щодо майбутнього Європи. Це обговорення найважливіших майбутніх питань європейського об’єднання. Окрім таких конференцій, завжди важливо обговорювати майбутнє Європи, якщо це необхідно – висвітлюючи протиріччя, а також ідеї та підходи, які, можливо, не можна знайти в порядках денних засідань установ ЄС.
Хоча сьогодні невеликий, але небезпечний вірус щодня домінує у заголовках новин, нам слід говорити про необхідні реформи.
Незважаючи на те, що ми можемо провести цю подію лише в цифровому форматі, і що після цієї промови ми не можемо обговорювати її за склянкою вина чи води, навколишній світ не стоятиме на місці. Якщо ми, як європейці, не візьмемо свою долю у свої руки, інші зроблять це за нас.

Мій пріоритет тут цілком зрозумілий. Ми повинні взяти майбутнє Європи у свої руки!

Либерализм: теория и практика
Новости ЛДПУ
 
Новейшая история либеральных демократов в форумах


© 2005 Либерально-демократическая партия Украины.
Пресс-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для замечаний ипредложений: reklama_ldpu@ukr.net
При использовании материалов сайта ссылка на www.ldpu.org.ua обязательна.
Разработка и дизайн - УРА Internet