Программа действий Либерально-демократической партии Украины на 2004-2012 года

Виборчий блок „Команда Озимого Покоління” був створений чотирма партіями: Конституційно-демократичною партією України, Ліберально-демократичною партією України, Партією приватної власності, Українською селянсько-демократичною партією України під час проведення виборчої кампанії у Верховну Раду України 2002 року.

Блок і нині діє в частині висування кандидатів в деаутати Верховної Ради України на додаткових виборах у мажоритарних округах.

ЛДПУ нині є партією, що репрезентує блок у виборчих кампаніях, міжпартійних переговорах і на представницьких заходах.

ВрахаВраховуючи необхідність нагальних змін програми, відповідей на питання, що були поставлені в Програмі блоку ”ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УКРАЇНИ: 2002-2012”, ЛДПУ доробляє цю програму та використовує в якост якості програми дій партії на 2004-2012 роки.


Ми, громадяни України, протягом останніх років активно працюємо в підприємництві, науці, культурі та платимо податки нашій державі.

Понад це ми платимо лікарям „державної” медицини свої власні гроші: лікуватися задарма - дарма лікуватися. Ми платимо також і закладам „державної” освіти.

Чиновникам цієї держави платять копійки - тому ми вимушені їх утримувати на свої власні кошти.

Ми утримуємо наших батьків і дідів самі, на власні кошти. І свята цінність родини для нас полягає в тому, щоби батьків і дідів утримували їхні діти і внуки, з душею - а не розраховуючи на бездушну державу. Ці витрати ми також платимо державі понад податки та окрім податків.

Держава витрачає величезну кількість коштів на „розбудову” самої себе, прикрашає свій фасад, плодить величезну кількість чиновників, укріплює поліцейський апарат.

Держава не дає розвиватися вільному підприємництву - і недоотримує податки.

Кожен з нас любить свою Україну, яку тримає в серці - але відчуває сором за нинішню державу. Ми любимо нашу Країну - але нам нема за що любити державу.

Цій державі немає діла до нас - і нам треба народити і виховати собі нову Країну: як дочку.

Так вважає не менш 20 відсотків наших співвітчизників - тих, хто вже сьогодні забезпечує свою родину ціною власних зусвиль, без допомоги держави.

Озиме покоління - це ті, хто наперекір усьому проріс крізь холодну зиму постперебудовного періоду.

Так говоримо ми разом з усім поколінням і ми : Команда Озимого Покоління.


Інша частина громадян поки що говорить інше: вони волають до цієї держави, вони вимагають від цієї держави допомоги і підтримки - не помічаючи, що вона вже давно на останньому подиху - кінчився завод; і лише смикає в конвульсіях своїми „державними органами”.

Державники обожнюють цю „державу”, вони говорять про неї: „держава - ця святе”. Якийсь морок застилає їм очі. І ще вони забули - „не сотвори собі кумира”, і за комуністичною звичкою продовжують плутати „державу” - і Бога. І цей морок придушує їхню волю - до того, щоб надихнути своїх дітей і виховати своїх онуків готовими до важкої та від цього вдячної роботи.


Перші - вміють працювати; але тільки праці недостатньо для того, щоб змінити умови і свого, і загального життя в нашій Країні. Другі помилково шукають винних, замість того, щоб працювати (якщо ще є час для праці) або надихати на працю і бізнес, як завжди робила старість відносно молодості. Вони плачуть за вже мертвою Історією: замість того, щоб творити важкою працею нову Історію.

Вони лають „нечесних” бізнесменів - замість того, щоб надихнути своїх дітей на чесне підприємництво.

Вони лають „ганебних” політиків - замість того, щоб надихнути своїх дітей на чесну політику.

Вони лають - замість того, щоб працювати або надихати на працю.

Це - їх біда, і це - наша біда: тому що ми з ними співвітчизники.

Це - їх зима; і це - наша зима.

Але ми виросли в цій зимі та крізь цю зиму, зберігши свою моральність і загартувавши наші сили.

Тому ми - озиме покоління.

Ми прийшли в політику для того, щоб своїм прикладом надихнути на чесну політику багатьох і багатьох, щоб розділити зі своїми співвітчизниками свій досвід бізнесу, який робить нас молодими і гордими, самостійними і самодостатніми - достатніми для того, щоб зробити цю спробу.

Ми повинні стати „політичним дахом” для тих, хто спробує народжувати і виховувати нашу Країну, нашу нову молоду Країну: вслід за нами, і разом з нами.

Ми вважаємо, що вибір між нами - і всіма іншими: не тому, що ми кращі - а тому, що ми нове покоління.

Ми вибрали ту дорогу для України в нашому серці, яка виведе її із самовбивчої депресії.

Наш вибір - це Ваш вибір.

І ми віримо: кожен з тих, хто по-справжньому любить себе, своїх співвітчизників і Україну в своєму серці, - допоможе нам зробити його вірним.


Наше призначення полягає в тому, щоб усі українські родини могли самостійно заробляти на життя, платити за якісні медичне обслуговування та освіту, не думати про пенсії. Тоді Україна зможе поважати своїх політиків, створити нову, справжню державу, що забезпечує права та свободи громадян, сприяє приватній ініціативі.

Нам слід привнести в життя Країни шляхетність: показати приклад того, як можна любити не лише заробляти - але й любити платити та відчувати вдячність за це. Ми повинні припинити розтринькування державного бюджету; зробити освіту та охорону здоров’я інвестиційними, а не витратними; замінити логіку освоєння бюджету на логіку інвестицій у конкурентоспроможні кадри ефективність котрих піддається об’єктивній оцінці; знищити завали що заважають новому поколінню розпочинати власну справу;скоротити чисельність чиновництва з одночасвним підвищення їх зарплатні до рівня, адекватного високій відповідальності державних службовців.

Наша головна мета полягає в приході до влади нового покоління політиків. Новий погляд на світ та на шляхи розвитку України повинен принести нові підходи та нові рішення. Цей погляд підготовлений діяльністю партій ліберально-демократичного спрямування, що заснували наш блок.

Обтяженість більшості політиків старими стереотипами гальмує розвиток нашої Країни. Ринкові відносини будуються руками нещодавніх будівників комунізму та „перебудовників”. Ця практика повинна бути припинена.

Україна чекає на нові позиції, методи, світогляд, нове бачення. Прийшовши до влади, нове- озиме покоління змінить політику нашої країни. Настав час втілювати мислення, ідеї та погляди нового покоління.

Ми і надалі використовуємо в своїй діяльності те, що вже зробила для України Команда Озимого Покоління.

Дисиденти розбудили вільну думку. Ми розбудили нову політику.


Ми живемо в сучасному постіндустріальному світі, охопленому процесами глобалізації, який своєю метою проголосив розвиток, а основним способом дії - реалізацію проектів, наповнених осмисленим розрахунком сил і ресурсів, підпорядкованих ефективному управлінню. Збільшена масштабність проектів, що реалізовуються, створила новий глобальний світ у вигляді єдиного проектного простору. Стати повноправним і успішним суб'єктом цього світу можна лише в тому випадку, якщо подати власний проект розвитку, гармонійно пов'язаний з іншими.

Для України, як молодої країни, що прагне зайняти гідне місце в світі, такий характер сучасного розвитку означає запит на власний проект сталого розвитку України, який був би порівняний з основною течією (main stream) глобальних процесів.

Знакові, ідеологічні партії діють і розвиваються за своїм світоглядом та ідеологією, ставлячи та вирішуючи довгострокові історичні завдання. Кожен етап історичного розвитку Країни потребує свого конкретного плану дій партії, блоку. Це і є власний проект розвитку, гармонійно пов’язаний з іншими проектами, як глобальними, так і регіональними.

Попередній проект - отримання незалежності - вже реалізований. Він був розроблений не нами. Наші проекти, викладені в перших програмах ЛДПУ та УселДП ще 1990 рку, не були прийняті політиками, що тоді були при владі. З великим часовим „лагом” (до 10 років) враховувались наші пропозиції.

Попередній проект - „розбудова держави” практично реалізований. Створена могутня виконавча вертикаль, що придушує вільну ініціативу народу. Це згубно для подальшого розвитку та не відповідає нашим поглядам на побудову держави, влад і самоуправління.

На суверенність сьогодні ніхто не посягає. Порядок денний для країни 1991-2003 р.р. вичерпаний. Мова йде про наступний крок розвитку і про новий порядок денний для України. У 2002 році в Україні пройшли парламентські вибори, в 2004 році будуть президентські. Ми переживаємо зміну поколінь політиків. Ті, хто прийде до керівництва країною в ці роки, будуть визначати її розвиток в найближче десятиріччя. Тому ми виголошуємо порядок денний для України на 2004-2012 р.р.:вільне заможне суспільство.


Так уже вийшло, що для України, яка отримала незалежність дванадцять років тому, першим національним проектом став проект отримання незалежності.

• Ми освоювали суверенність, збираючи країну з „радянської спадщини”, створювали знакові політичні партії, приймали Конституцію, формували національні органи управління, облаштовували міста;
  
  
• Ми займалися творенням своєї нової історії, перебираючи тих, хто міг би стати символом для нації та країни. Ми шукали свою мову, збираючи її в історії та в людях. Ми долали спротив, та багато з нас спромоглися здійснити свої проекти;
  
  
• У нас приватизація стала не просто переходом власності від держави до приватних осіб, це був проект формування національного корпусу господарів та менеджерів, що часто призводило до дивних форм приватизації тільки для „своїх”;
  
  
• Ми шукали підтримку у людей, залучали їх до процесу побудови держави, розширюючи демократичні свободи, освоюючи виборність, відвертість, прилюдність, пропонуючи соціальні пільги часто як виправдання так бажаної незалежності;
  
  
• Ми намагалися помістити себе на карті світу як самостійний суб’єкт, намалювати на ній власний шлях, який офіційно в 1997 році визначили як „Європейський вибір України”.
  
  Ми не кажемо, що реалізація цього проекту повністю відповідає нашим програмним положенням та конкретним пропозиціям. Цей проект здійснювала майже та сама влада, що користувалася можливостями „перебудови”.

• Сьогодні ми говоримо, що проект, яким влада займалася протягом минулого десятиріччя, фактично завершений, закладена в ньому енергія дії фактично вичерпана:
  
  
• Наші стурбовані колеги продовжують „битися” за незалежність, хоча на суверенність більше ніхто не посягає; ми весь час обговорюємо геополітичне становище України, хоча давно потрібно було зосередитися на національній геоекономічній стратегії;
  
  
• Замість вирішення питання книжкового друку в Україні наші колеги зав’язли в обговоренні питань статусу української та російської мов, хоча російська мова присутня у всіх сферах життя та навіть на паспортах незалежної України. Очевидно, що новому поколінню обов'язково в школі треба викладати російську, німецьку, французську, англійську та інші мови так, щоб воно ними володіли вільно. Це - питання конкурентноздатності нації в наступному десятиріччі.
  
  
• Ми побудували розмаїту та протирічливу за стилями та смаками свою столицю - Київ, але при цьому наче забули, що в Україні є й інші міста, є села, в яких живуть 9/10 кількості нашого народу. Досі у країни немає власного плану просторового розвитку, який давно вже став неодмінним атрибутом європейської державності;
  
  
• Ми зростили багатих впливових людей - так званих національних олігархів, але отримали досі недостатньо реструктуризовану витратну економіку, в якій досі лідерами є ті підприємства й галузі, що задумувалися і будувалися Радянським Союзом 30-50 років тому і перестали бути конкурентноздатними в світі років 20 тому. Вантаж штучної підтримки олігархічних володінь навантажує нас субсидуванням енергетики. Через надмірну енергоємність деяких експортоутворюючих галузей (передусім металургії та хімії) значна частина валютної виручки (за експертними оцінками, $3,0 - $3,2 млрд.) йде не на технологічне переозброєння, а на оплату імпортних енергоресурсів. При цьому загальний імпорт енергоресурсів у 2000 році становив близько 6-ти млрд. дол. Також така „економічна” політика обертається прихованими дотаціями, підштовхує до нарощування зовнішнього і внутрішнього боргів , що перекриває шлях до нової економіки;
  
  
• Ми збирали під свої національні знамена українські землі, але ніяк не уявляємо простір країни як простір єдиної дії, простір великих проектів. Навіть багато політичних партій у нас є „містечкові”, партії однієї області та однієї олігархічної групи. Національне „стягування” земель, не підкріплене подальшим господарським і культурним зростанням, що тримається на адміністративному каркасі, рано чи пізно виснажується;
  
  
• Будуючи національну державу, ми так захопилися цим процесом, що наплодили органів і чиновників, яких вистачить на декілька держав ;
  
  
• Домагаючись національної згоди, держава набрала дуже багато зобов'язань перед українцями і зараз не в змозі їх виконати.
  
  
• Далі рухатися шляхом розроблених питань порядку денного вже минулого десятиріччя - закривати шлях для майбутнього нашої країни.

Ми повинні дати новий проект розвитку країни.


Нове покоління приходить у життя, не задумуючись про те, що воно „нове” і що воно - „покоління”. Ми народжуємося і зростаємо, а поколінням стаємо тільки тоді, коли виявляється, що „старші” більше не в змозі вирішувати питання, які перед ними ставить життя, коли виникає потреба у новому баченні світу, у нових способах дії.

Становлення покоління полягає в тому, що воно перетворюється в „старше” не за віком, а за рівнем відповідальності. Воно бере відповідальність за все і за всіх.

Відповідальність полягає в тому, що окрім представників цього покоління в суспільстві немає тих, хто міг би приймати рішення. Тому часто становлення нового покоління припадає на час кризи, а від „старших” воно вимушено приймати гірку спадщину.

Сьогодні Україна переживає складні часи: старі рішення вичерпані, в кінці звичних доріг ми все частіше бачимо глухий кут.

Настає час для нового покоління в Україні - того, що практично працювало останні десять років, накопичувало сили, створювало, то тут, то там, острівці нового в країні - озимого покоління. Саме це покоління за десять років утвердилося в новому розумінні сучасного суспільства:

• розвиток більше не зводиться до індустріалізації за радянським зразком, а є розкриттям здібностей людей, приростом людського капіталу;
  
  
• провідним чинником виробництва є не гігантські основні фонди, а володіння знаннями, технологіями, насамперед управлінськими;
  
  
• найвищий соціальний ефект дають не стабільність і незмінність виробничих та соціальних систем, а мобільність й управління ризиками;
  
  
• найбільш ефективними та інноваційними в сучасному суспільстві є не індустріальні гіганти, що будувалися 20-40 років тому (а спроектовані 50-70 років тому), які в основному „спалюють” ресурси суспільства і тримаються „на плаву” тільки за рахунок гігантського перехресного субсидування, а малі та середні підприємства. Вони є зараз основними носіями нового в Україні .

Прийшло нове покоління, яке відкрито заявило, що порядок денний попереднього курсу розвитку України вичерпаний, що країні для її нормального зростання потрібен новий порядок денний - перелік тих питань, на вирішенні яких треба сконцентрувати сили сьогодні, зараз, від їх вирішення залежить майбутнє України, її завтрашній день.


Відповімо собі на питання: чи можемо ми відмовитися від претензій на самостійний проект національного розвитку? Зрештою, саме так вчинили деякі європейські країни, зробивши вибір на користь „єдиної Європи”, в якій вони аж ніяк не претендують на роль „проектувальників”. Чи таким уже необхідним атрибутом сучасної держави і суспільства є самостійне входження в геоекономічний простір світу? Хіба не можна не прагнути до масштабної дії, обмежившись сумою оперативних, але розумних рішень? Хіба не до цього закликають нас ті, хто готовий ввести Україну в різні „блоки” (ЄС чи Росію) бачить панацею, ледь чи не від усіх соціальних хвороб, в огульному та некритичному прийнятті чужих культурних, правових, технічних, господарських стандартів?

Багато хто в світі вважає, що ставка на розвиток є не єдино вірною, що насправді ”розвитку” немає, а є „зміна”, яку не можна заздалегідь спроектувати, а значить, і не можна реалізувати точно за інтелектуальними „кресленнями”.

Відмова від власного проекту не означає автоматичного виключення країни із загального проектного простору світу. Але Україна, її люди будуть захоплені, поглинуті чужою більш масштабною дією, стануть частиною чужого проекту, втративши можливість істотно впливати на його реалізацію.

Більш того, формування проекту, що не збігається за масштабами з існуючим процесом світового розвитку, неминуче викликає сумніви в успішності та ефективності цієї проектної дії.

Країни, що чіпляються за територію, але позбавляються своєї фінансової ваги, рано чи пізно втрачають і суверенний контроль над своєю землею.

Люди, що живуть на периферії геоекономічного простору, „голосують ногами”, тягнуться в центри розвитку за межами їх Батьківщини, віддаючи цим центрам свою енергію та здібності, як це вже спостерігається в Україні.

Володіння природними ресурсами землі більше не є безумовною підставою для світового лідерства.

Тому, якщо ми були готові до самостійної активної та масштабної дії, то повинні були вибрати масштаб національної дії хоча би на наступні десять років і визначити ставки, які забезпечать гідне становище України в світовому устрої, який формується сьогодні.

Реалізовуючи свій попередній національний проект, Україна проходила той шлях, який інші європейські народи подолали за 50-100 років у XIX і на початку ХХ ст. - шлях будівництва національної держави. Майданчиком реалізації цього проекту стала національна територія, масштаб подання його - національний ринок. А поки ми освоювалися в геополітичному просторі світу, найбільш передові країни розпочали реалізацію нового класу проектів - геоекономічних. Їх масштаб - світові ринки, їх основа - глобальні транскордонні потоки фінансів, товарів і людей, їх суб'єкти - ті, хто здатні мислити і діяти глобально.

Внаслідок цього європейці консолідують свої зусилля з розвитку в рамках Європейського Союзу, США від торгово-правового союзу НАФТА (США, Канада і Мексика) до 2005 р. готуються перейти до ФТАА, який об'єднає 34 країни обох Америк. Вже очевидно, що геополітичні проекти більше не рівні за величиною новому геоекономічному простору дії. Замкнені в національних кордонах суспільства більше не можуть поодинці будувати економічно ефективне господарство і вирішувати свої соціальні проблеми (забезпечити гідне існування своїм громадянам).

Як Україні у цих умовах ввійти в світовий геоекономічний простір, на що зробити ставку в своїй власній проектній пропозиціїсталого розвитку?


Ставка, яку ми можемо зробити в сучасних умовах, може бути ставкою на продумане активне приєднання України до основної течії (main stream) світового розвитку або на перелом цієї течії. Вибір залежить від наявності у нас ресурсів (матеріальних, інтелектуальних, демографічних), від характеру і стану світових процесів розвитку, до яких наша країна вже приєдналася, від наявності суб'єкта, готового взяти на себе роль ініціатора, відповідального за реалізацію нового проекту „Україна”. Іншими словами, ставка має містити не тільки новий порядок денний для України, але й оцінку базового сценарію розвитку процесів в країні та довкола неї.

Наш вибір ставки залежить від наших досвіду, світогляду, а тому від прихильності до певної системи цінностей і принципів дії. Ми вважаємо, що правий лібералізм, який сформувався на основі неоліберальних економічноих та політичних теорій в європейсько-американському політичному просторі в 1970-1980-і р.р. як рух за розвиток суспільства на основі традиційних цінностей: поваги до влади; свободи; рівності можливостей, а не результатів; моралі; сім'ї, - сьогодні має бути представлений і в українській політиці та є нашою ідейною основою для вибору шляху в майбутнє всієї країни. Тим більше, що лібералізм в Україні має міцне історичне коріння у вигляді подвижницької діяльності Драгоманова та Вернадського та інших. Правий лібералізм може бути основою позиції нового - озимого - покоління України в суспільстві, в політиці, в економіці та державному будівництві.

Визначаючи параметри свого проекту „Україна”, ми дотримуємося таких принципів:

1. Сталого розвитку України
   
   Активний динамічний розвиток - це спосіб ставлення до майбутнього, коли люди визнають, що це майбутнє залежить від них, воно може бути змінене. Розвиток - це коли майбутнього не чекають як долі, а реалізовують як план.
   
   
2. Свободи, яка вимагає свободи вибору, демократії, чесної вільної конкуренції та законності як способу забезпечення чесного вибору і конкуренції, прав і свобод людей, реалізаціїіх творчих можливостей. Свобода виражається в заохоченні індивідуальності, в просторі для приватної ініціативи.
   
   
3. Остаточного переходу від радянського директивного державного управління економікою до функціонального, системного, інфраструктурного, при якому держава зосереджується на забезпеченні нормального функціонування і розвитку „кровоносної системи” економіки - основної інфраструктури - енергетики, транспорту, зв'язку, банківсько-фінансової та ін., але не втручається в господарську діяльність підприємств. Податки державі в цій частині можуть бути розглянуті як плата за інфраструктурне облаштування їх життя. Причому плата має відповідати тому, наскільки є значним рівень використання соціальної інфраструктури.
   
   
4. Боротьби з бідністю, яка на сьогодні є основним завданням для українського суспільства. Праволіберальний підхід передбачає, що боротьба з бідністю проводиться не соціалістичним способом перерозподілу і зрівнювання всіх („рівність результатів”), а заохоченням ініціативи та енергії, працьовитості людей та їх активності („рівність можливостей”). Нам потрібен не соціальний захист бідності - а рішучий соціальний наступ на бідність, створення умов для економічного розвитку українських сімей.
   
   
5. Дії в національних кордонах, яка враховує глобальний масштаб сучасного життя. Для України важливо, щоб проекти, які реалізовуються нею, відповідали основній течії життя світу: Європи, Росії, регіону. Активні дії з впровадження міжрегіональних європейських та інших інвестиційних проектів. Миролюбність - перепустка в сучасний світ, розвиток - прагнення відповідати темпу життя в ньому, демократія - спосіб комунікації в глобальному світі, що визнається нами.
   
   
6. Самостійності активних людей як здатності і готовності до активної діяльності, як можливості отримувати винагороду в житті за зроблене, а не за статус. Любити платити і розраховувати на себе - основні риси, які мають відкрити людям дорогу в майбутнє, що перестає залежати від державної бюрократії.
   
   
7. Опори на нове покоління в Україні - праве покоління, - що є основною рушійною силою змін у суспільстві.

Наше покоління виросло в ситуації, коли держава перестала виконувати перед своїми громадянами більшу частину зобов'язань, що іще декларуються; наше покоління вже звикло саме відповідати за себе; воно готове взяти на себе відповідальність за країну.


У даний час ми захоплені світовим процесом глобалізації та в той же час нової регіоналізації.

У світі виникають нові центри, що „стягують” на себе найбільш дефіцитні та мобільні ресурси: кваліфіковані кадри, фінанси, інформацію, престижні культурні зразки і таке інше. Нові центри розвиваються як пункти логістичного управління потоками даних ресурсів, а також вузли інфраструктури, по яких ці потоки „перекачуються” . З середини 1990-х рр. обсяг ВВП перестав бути універсальним показником рівня розвитку країни і добробуту її жителів. Макроекономічна статистика, прив'язана до „економіки місць”, перестала відображати стан „економіки потоків”.

Світ геоекономіки свою нову геометрію простору будує за рахунок інфраструктурної організації останнього. Інфраструктури (і не тільки інженерні, але й інформаційно-комунікаційні, фінансові, гуманітарні та ін. ) стають способом входження у світ геоекономіки, а також каналом його експансії на інші простори. Тому становище України в світі все більше і більше залежить від того, як вона входить у мережі світових інфраструктур. Тому є всі підстави вважати, що входження України в нову регіоналізацію світу відбудеться, передусім, як вступ країни в світову інфраструктурну революцію, тобто в активний випереджуючий розвиток нової інфраструктури (комунікаційних, соціальних, банківських), що інтенсивно розвиваються сьогодні у світі, і старих - інженерних, комунальних та ін., що створюють принципово нове інфраструктурне середовище діяльності як для держави, співтовариств і господарюючих суб'єктів, так і для індивідів.



Інфраструктурна революція вже йде, просто починається поки не у нас, а в Європі та Росії, які сьогодні прискорено рухаються до узгодження своєї енергетичної, транспортної, торгової та ін. політики . Як тільки цей перехід для них буде завершено, нам потрібно чекати зміни умов поставок енергоносіїв , а також перегляду положення України в загальній транспортній системі континенту. Очевидно, що принципові перетворення в цих сферах відбудуться протягом двох - п'яти років.

Ми повинні бути готові до того, що з різних причин політичне субсидування енергетики і транспорту і з боку Росії, і з боку Європи та США, з різних причин, закінчиться. Утримувати нині існуючі інфраструктури, розгорнуті ще СРСР - застарілі, збиткові, такі, що не відповідають вимогам сьогоднішнього дня - самостійно ми не зможемо .

Нам доведеться перейти до перебудови енергетичного і транспортного ринку: як технологічної, так і організаційно-правової. Якщо ми не виробимо власного проекту розвитку, інфраструктурно пов'язавши його з російським і європейським, це зроблять за нас інші . Не управляючи інфраструктурними ринками, ми значною мірою втратимо управління країною.



Інфраструктурна революція неминуче спричинить структурні зміни в нашій економіці.

Коли до 1994 р. Росія постачала Україні енергоносії за низькими цінами, домінуючими галузями господарства були ті, що базувалися на виробництвах з енергомісткою продукцією. Їх всіляко підтримували, опікали, на них будували економічну політику країни.

Але сьогодні дані виробництва не стільки „локомотиви”, скільки „баласт” української економіки. Їх підтримання створює для останньої нестерпне навантаження: зростання зовнішнього і внутрішнього боргу; поширення взаємозаліків і грошових сурогатів для прикриття перехресного субсидування ; та ін.

Це - неминучі наслідки колишньої економічної політики, ігнорувати які не вдасться довго. Інфраструктурна революція, яка неминуче призведе до відновлення ринкового цінового балансу і реальної вартості енергії та транспортних послуг для виробника, не дозволить нам довго підтримувати підприємства і галузі - лідерів „вчорашнього дня”.

Питання щодо майбутнього України: на які галузі господарства зробити ставку, що стане тим „локомотивом”, який витягне з кризи всю економіку країни. Це повинні бути в першу чергу високотехнологічні галузі, наука, освіта, малоенергомісткі галузі.


Інфраструктурна революція і структурні зміни в економіці викличуть нову регіоналізацію країни. Зони економічної та соціальної активності будуть вимальовані на її карті по-новому, причому поверх адміністративних кордонів. Наприклад, в регіоні Києва і області вже тепер сконцентровано 40% всіх іноземних інвестицій.

Процес нової регіоналізації триває в Європі вже понад 10 років. Найбільш хворобливо він позначається на старопромислових регіонах , які з лідерських майже повсюдно перетворюються в кризові (індустріалізація як така в сучасному світі більше не є синонімом ані модернізації, ні розвитку).

Головним питанням нової регіоналізації стає питання про те, де в країні є плацдарми прориву до майбутнього, де є точки концентрації сил модернізації.



Нова регіоналізація вимагає адекватних державно-правового оформлення цього процесу, а точніше - адміністративно-територіального устрою. Зони юрисдикції державних органів повинні бути співмірні з простором, на якому розгортаються соціальні процеси, які підлягають державному регулюванню.

Вже зараз проглядаються контури енергетичних і транспортних ринків, що з`являються в Україні, вони все більше і більше будуть відрізнятися від зон обленерго і зон юрисдикції транспортних департаментів облдержадміністрацій.

Стара адміністративно-територіальна організація країни вже не може виступати ефективним інструментом управління новими господарськими і соціальними процесами. До того ж потрібно враховувати той факт, що системи розселення, що склалися, є продуктом попереднього етапу розвитку, що нині вже завершується, - господарського - індустріального - і адміністративно-територіального, прив'язаного до радянського народногосподарського районування країни. Починають утворюватись нові системи розселення в Україні, що будуть сприяти її розвитку.


Усі вищеназвані зміни неодмінно підводять до висновку про неминучість комунальних перетворень.

Комунальні інфраструктури і служби існуючої експлуатації далі не витримають. Їх „запас міцності” - як технологічний, так і фінансовий (у разі остаточної перебудови енергетичного і транспортного ринку) - буде вичерпаний за дуже короткі терміни . Прихованого субсидування у формі списання боргів за комунальні та енергетичні послуги далі допускати не можливо . В Україні діє ще багато законів та нормативно-правових актів, які встановлювали для населення різноманітні пільги та привілеї. Під час продовження комерціалізації комунального господарства майже неминуче постане питання про банкрутство муніципалітетів і приватизацію муніципальних комунальних підприємств, а також про перебудову ринку житла і комунальних послуг. З одного боку, в країні відкриється ринок, на якому вже зараз є в обігу колосальні фінансові ресурси, але поки що регульований державою. З іншого боку, цей ринок має бути повністю переструктурований. Це торкнеться життєво-важливих інтересів величезної кількості людей.


Якщо оцінювати масштаб „зрушення” як пакету, що складається з інфраструктурних, структурно-економічних, комунальних і адміністративно-територіальних перетворень, то стане зрозуміло, що саме ці сфери суспільного життя „зв'яжуть” на найближчі десять років зусилля і держави, і багатьох нових перспективних учасників національного господарювання, зацікавлених в освоєнні нових ринків. Причому наступні перетворення неминуче мають спричинити болючі процеси перерозподілу робочої сили між секторами економіки і підприємствами, між територіями, мають підвищити з боку людей, що погано пристосовуються до швидких соціально-економічних змін, вимоги соціального захисту до й так переобтяженої соціальними зобов'язаннями держави.

При цьому вже сьогодні зрозуміло, що стара соціальна політика, успадкована Україною від Радянського Союзу, ні на що не придатна. Це політична декларація захисту бідних, а не наступ на бідність.

Шістнадцять років тому в Україні офіційно не було бідних. Усуспільстві рівних бідних не існує, - такою була головна ідеологема соціалізму. Тому основний роботодавець - держава - займався лише „вирівнюванням” своїх працівників, роздаючи їм пільги і забезпечуючи усереднені умови життя. Інша річ, що вирівнювання не могло проходити в одну мить і всюди відразу, тому замість бідності в Радянській Україні була запроваджена „черговість”.

„Черговість”, задумана як найвища форма справедливості, не була справедливою. Люди отримали своєрідне ”відкладене життя”, яке так і минало в чергах. Причому в „чергах для всіх” і „чергах без проміжних зупинок” - для декого.

Коли в Україні розпочалися політичні, економічні і соціальні трансформації, основними мотивами дії для більшості людей була боротьба за справедливість, за свободу, яку розуміли як свободу від „усереднених умов” і „вирівнювання” та стояння в чергах.

Але коли ми звільнилися від черг, виявилося, що легалізувався ворог, якого раніше старалися не помічати - бідність. До боротьби з цим ворогом влада виявилися не готова: ні організаційно, ні внутрішньо-ідеологічно, ні політично.

Країна гордиться своїм „соціальним” бюджетом, над яким можна хіба що плакати.

Бідність, яку сприймають як несправедливе вигнання з черги за благами, позбавляє людей можливості діяти; українці привчаються постійно підвищувати свої вимоги до держави і одночасно сподіватися на неї; активність блокується, активних людей витісняють або в трудову еміграцію, або в „тінь” - сектор, який виключений з публічного простору насамперед як такий, що в ньому люди ділять між собою і державою обов’язки перед суспільством.

Бідність, таким чином, сьогодні є головним ворогом майбутнього України. У боротьбі з нею, яка насправді поки що тільки імітується (тому що на ділі величезна машина держави досі служить цілям „вирівнювання” і „черговості”), спалюються основні ресурси суспільства.



Якщо загалом оцінити базовий сценарій розвитку ситуації в Україні і світі, то можна визначити контури нового „порядку денного” для України, як переліку завдань, які повинні бути розв’язані в ході нового, найважливішого етапу національного розвитку.


Інфраструктурна революція розгортається у формі будівництва нової інфраструктури і реорганізації інфраструктурних ринків (поки що передусім транспортного і енергетичного), створення принципово нових ефективних систем управління ними, в тім числі лібералізацію законодавства, побудову ефективної та оперативної судової системи, вступ до таких міжнародних інститутів, як ВТО, ЄС тощо.

Тут важливо зазначити, що, ймовірно, залучення країни до світової інфраструктури як один з ключових вузлів буде насамперед задавати конфігурацію проекції України на світовий геоекономічний простір. Вже сьогодні Україна - найбільший у світі транзитер природного газу, який володіє газотранспортною системою з високою пропускною спроможністю - 290 млрд. куб. м на вході і майже 170 млрд. куб м на виході (на рік).

Країна сьогодні вибудовує нову систему управління своїм нафто- і газотранспортним господарством .

Справа, в яку включена Україна сьогодні, - це боротьба за інфраструктурне освоєння природного і економічного потенціалу Росії, прикаспійського регіону, Ближнього Сходу.


У той же час, організація внутрішнього життя країни, її економічне зростання надалі багато в чому буде залежати від загального стану інфраструктурного господарства (транспорту, енергетики, інженерно-комунальної та інших інфраструктур) і здатності країни добудувати інфраструктури „керівного контуру” - торговельні, фінансові, правові, інноваційні тощо. Особливо важливі „острівці” підприємств високотехнологічних галузей, наукові та освітні заклади, університети, технопарки, кластери.


Для реалізації великих інфраструктурних і структурно-економічних проектів, судячи з усього, буде необхідно укрупнити територіальний масштаб дії, тим самим створивши нові майданчики проектування майбутнього, зламавши звичні рамки діяльності. Доцільність „укрупнення” регіонів чи формування асоціацій регіонів як способу переходу до нового масштабу дій в європейських країнах розглядалося ще в 50-70-роках (частково таке укрупнення було проведене в Німеччині, Великій Британії та інших країнах), а в Україні - 1990 року (Чорновол, потім програмні документи ЛДПУ).

Певним чином необхідно буде перебудувати бюджетний процес. З одного боку, виникає потреба в концентрації (централізації) ресурсів для масштабної дії в бюджетах країни і укрупнених регіонів. З іншого боку, явно необхідно підтримати місцеве самоврядування, передавши йому разом з новими повноваженнями щодо облаштування життя людей на місцях, додаткові фінансові кошти. Крім того, ми повинні бути готові прийняти диспропорції розвитку територій і готові визнати, що традиційна політика „вирівнювання” їх розвитку і рівня життя людей за рахунок бюджетних субсидій, яка розуміється як вирівнювання рівня індустріального розвитку, є безглуздою і не повинна більше закладатися в основу бюджетного процесу.


Нова регіоналізація завжди провокує виникнення великих міграційних потоків; люди переміщаються в нові центри; змінюються системи розселення в країні. На жаль, для України поки що такими центрами можуть бути пункти не тільки на національній території, але і за її межами. Вже нині, за опублікованими в ЗМІ даними, 120 тис. українців нелегально працюють в Італії, 100 тис. - в Чеській Республіці та Словаччині, 50 тис. - в Іспанії, 20 тис. - в Португалії і т. д. Згідно з даними Міністерства праці, кількість українців, які працюють за кордоном, - від 1,5 до 2 млн. людей. Тому великі інфраструктурні проекти повинні бути підтримані цілим „полем” менш масштабних, але не менш важливих муніципальних проектів. Внаслідок цього повинні бути переглянуті принципи формування муніципальних бюджетів і роль місцевих громад в країні. Населені пункти повинні стати муніципалітетами, здатними вирішувати самостійно проблеми організації життя місцевих громад. Вже здійснене в країні формально-юридичне закріплення місцевого самоврядування має бути підкріплене реальною муніципалізацією.


Формулювання в суспільстві нового соціального контракту дає можливість зберігати єдність і злагоду, спрямовувати зусилля людей на будівництво країни. У зв'язку з цим Україна потребує термінового формулювання нової соціальної політики, яка б забезпечила новий соціальний контракт у суспільстві на роки змін.

З одного боку, ми повинні допомогти старшому поколінню, якому не надали можливостей самостійно пристосуватися до змін в суспільстві. З іншого боку, ми повинні звільнити енергію українців, котрі займаються власним бізнесом.

Зрозуміло, що держава повинна відмовитися від універсальності соціальної допомоги. Остання повинна надаватися тільки тим, хто самостійно не здатний себе забезпечити. Держава повинна відмовитися від тих соціальних зобов'язань, які вже сьогодні не здатна виконувати. Вона повинна демонополізувати так званий „соціальний домен” (охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальна сфера тощо), впустивши в нього суспільні інститути і структури, які працюють на ринковій основі.

Відштовхуючись від реальної оцінки наявних ресурсів економічного розвитку, можна зробити висновок, малий і середній бізнес на найближчі десять років перетворюється в стратегічний сектор економіки України. Це - єдиний спосіб поглинути робочі руки, що вивільняються в секторі традиційної індустрії, домогтися благополуччя в країні, утримати її територію у впорядкованому, доглянутому стані, тобто утриматися всім разом в європейській основній течії (main stream) розвитку. Його мета вбачається не в нарощуванні традиційного капіталу (основних фондів, робочої сили і навіть фінансів), а в гармонізації умов життя і праці людей.

Таким чином, для України соціальна політика, як політика, яка мобілізує людей на соціально-корисну активність і забезпечує внутрішню національну згоду у часи кризи, стає однією з головних політик.


Важко та невистемно готуються в суспільстві передумови докорінного перевороту у способі життя людей, які повинні бути підготовані для нового життя. Ми маємо провести системну роботу в цьому напрямку. У людей має з’явитися можливість переходу до нових практик праці й життя, можливість засвоїти нові стилі поведінки. У формуванні й передачі цих практик у суспільстві зазвичай задіяні найрізноманітніші структури: від сучасних - телебачення й інші засоби масової інформації, різні асоціації, підприємства та сфера послуг - до найтрадиційніших - сім’ї та Церкви. Але головним каналом передачі нових практик поведінки, вважаємо, сьогодні в Україні має стати система освіти.

Ми проголошуємо, що саме освіта сьогодні в Україні покликана зіграти роль „пускового механізму” для нових типів життя, характерних для молодого покоління країни. При цьому освіта сама по собі не може й не повинна бути ”старою”, тобто однією лише системою передачі „старих” знань, системою, яка не дає приросту людського капіталу - навичок та вмінь, знань людей. Освіта (мовна та інша) для іноземців має сприяти руху капіталів, проектів, інвестицій.

Ці питання повинні бути внесені до нового Порядку денного для України на найближчі роки.



Даючи відповіді на питання нового „порядку денного”, ми повинні будемо зробити ставки на певні шляхи розвитку нашої країни. На цей час такими стратегічними ставками є: інфраструктурна держава; освіта, розвиток агропромислового комплексу; підтримка малого й середнього бізнесу („100 000 нових справ”); побудова нової просторової організації країни.


Інфраструктурна держава - це та держава, яка займається розвитком інфраструктури (зв'язку, транспорту, енергетики, фінансів, правових інститутів і т.д.) - потрібної всім і нікому зокрема - але не втручається в господарські справи підприємств.

Надзвичайно важливим є гармонізація співввідношень централізації та децентралізації, бюджетів, програм.

Основними завданнями української держави повинні стати:

-приведення у відповідність до європейських стандартів енергетичного, транспортного ринку, банківської системи. В Україні трохи менше ніж 200 банків, з яих три десятки - банки з участю іноземного капіталу (7 зі 100-відсотковою часткою). Власний капітал українських банків становить 6 - 7 відсотків ВВП країни (власний капітал банків Східної Європи становить близько 40 відсотків ВВП);

-проведення комунальної реформи, яка б в кінцевому підсумку перестала бути дотаційною. Згідно з ліберальною доктриною, держава покликана розкріпостити людей - вивільняти їх активність, створюючи для неї інфраструктурно-впоряджені майданчики, а також визначаючи правила, якими люди повинні керуватися;

-лібералізація інфраструктурних ринків - енергетичного, транспортного, в тому числі ринку залізничних перевезень, продовження приватизації портів, розвиток мережі автомобільних перевезень. Так звана „спіраль автомобілізації” (більше автомобілів - більше доріг - освоєння території - економічне зростання), вже пройдена більшістю країн світу і нарешті дійшла до нас. При цьому всі елементи спіралі розвиваються без прямої участі держави, в основному на кошти населення. Українська держава повинна піклуватися про будівництво доріг, побудову спільних з ЄС та Росією транспортних коридорів. Інакше Україна може „випасти” із основних європейських транспортних коридорів.

-лібералізація ринку комунальних послуг. Лібералізація цих ринків полегшує „входження” людей в інфраструктурно-облаштовані майданчики.


Теперішня система освіти розладнана (неузгоджена) і малоефективна, хоча й далі користується високим авторитетом в суспільстві. Державна система явно застаріла, не готова прийняти виклики нового часу. Поряд з тим наявність приватної ініціативи в системі української освіти - радше виняток із загального правила, аніж норма.

Перекоси в змісті навчального процесу не можуть не позначитися на свідомості підростаючого покоління: воно не готове до самостійного життя, не впевнене в завтрашньому дні. Професійна освіта перебуває в найнижчій точці власної кризи. Найбільша біда освітньої системи в тому, що вона продовжує виконувати соціальне замовлення старої, радянської епохи.

Соціальне замовлення для української освіти сьогодні не поставлене, а без цього не існує можливості його розвитку. Країні реально загрожує системний кадровий „голод”, оскільки немає чіткого розуміння того, яких і скільки знадобиться завтра спеціалістів. Очевидно, що головним заінтересованим замовником щодо системи освіти належить стати підприємницькому співтовариству, у якого є чітке розуміння власних планів і потреб. Очевидним є також те, що без реальної конкуренції на ринку освітніх послуг, без поступального розвитку приватних шкіл і вузів марно чекати реального результату від системи освіти. Вчителі України повинні мати вибір місця роботи - відповідно до власних здібностей і практичного досвіду. Молодь України повинна мати вибір місця навчання - відповідно до своїх запитів і потреб країни.

Найбільш важливими напрямами практичної діяльності в цій сфері ми вважаємо всіляку підтримку приватної освітньої діяльності, створення умов для формування реального ринку освітніх послуг, кардинальну зміну системи фінансування освіти, зростання ролі місцевих громад і громадських організацій в освітній сфері.

Ми вважаємо потрібним і можливим прийняття законодавства, в якому буде передбачено створення системи державних кредитів для отримання вищої освіти - з виділенням суми кредиту не навчальному закладу, як це робиться зараз, а абітурієнту, який таким чином отримує можливість вибирати, де саме йому вчитися.

Освіта - „правий” пріоритет сучасного українського суспільства. На освіті можна та треба заробляти.


Україна, втративши більшу частину спожівачів продукції ВПК, з країни індустріально-аграрної перетворилася на країну аграрно-індустріальну. Ці реалії не можна не враховувати. Тому розвиток АПК ми пов’язуємо з конкретними заходами.

Це - ставка на зону технологічного поступового зростання не на основі вичерпних природних копалин або привізної сировини, а на основі національного ресурсу, який відтворюється.

Це - ставка на „скріплення” трудових ресурсів, забезпечення нормальних умов життя і роботи для величезної частки українського суспільства.

Це - ставка на залучення до сфери нової соціальної політики особливого ресурсу - землі, здатного стати каталізатором для трудової і підприємницької активності значної кількості людей. В цьому розрізі стратегічного значення набуває для майбутнього країни розпаювання землі. У 1994 році на виконання Земельного кодексу 1992 року був виданий указ Президента України „Про розпаювання земельних ресурсів”, переданих у колективну власність. У 1995 та 1999 роках були видані нові укази щодо прискорення земельної реформи в Україні. У 2000 році було видано 6, 8 млн. земельних сертифікатів, які давали право на отримання земельних наділів.В цьому ж році почали видавати державні акти про власність на землю з виділенням її наділів в натурі (понад 600 тис. актів). У 2001 році більша частка сільськогосподарських угідь була залучена до приватного господарювання. З прийняттям нового Земельного кодексу у 2001 році було встановлено мораторій на купівлю-продаж землі до 2005 року. Починаючи з 2005 року і до 2010 року дозволено купувати земельні наділи, розмір яких не перевищує 100 га. Розпаювання та пристойна орендна плата, яку має отримувати власник паю як орендодавець, були програмними положеннями УселДП та ЛДПУ, але були прийняті владою набагато пізніше.

Ми не повинні замовчувати драматизму процесів обігу земельної власності, започаткованих земельною реформою. Вважається, що Україна успадкувала найродючіші грунти в Європі (30% світових чорноземів). Оцінки їх вартості коливаються від 30 до 70 млрд. дол. США. Однак, розбита на маленькі паї, вона буде коштувати значно менше. Вся агрокультура, яка склалася за багато років існування СРСР, була зорієнтована на велике агропромислове виробництво. Були створені відповідні системи розселення людей, підготовлене інфраструктурне і технологічне забезпечення, що опирається на значні земельні площі як на специфічний технологічний майданчик. Маленькі наділи в такому господарському середовищі вартують небагато.

Сьогоднішні дрібні землевласники не здатні обробляти власну землю, а курс на руйнування великих земельних масивів за рахунок поділу їх на дрібні земельні ділянки - прямий шлях до деградації сільського господарства країни. Ми вважаємо за необхідне доповнити земельну реформу спеціальним регулюванням земельного ринку, гарантувавши інтереси своїх співгромадян - власників земельних паїв. Ми маємо зрозуміти: або держава візьме на себе розвиток нової інфраструктури, агротехніки, систем розселення, або розвиток аграрного сектора буде поставлений під сумнів.


В Україні необхідно зробити ставку на малий і середній бізнес, на формування нового соціально-активного пласту людей - тих, хто готовий ризикнути і зайнятися новими видами діяльності, відкрити власну справу. Тому ставка і соціальної, і економічної політики найближчих років в Україні повинна робитися на підтримку дрібного і середнього бізнесу та зменшення державно-фіскального тиску на нього (спрощення системи реєстрації і ліцензування господарської діяльності, скорочення кількості перевірок і контролюючих інстанцій, спрощення систем розрахунків і сплати податків і т.п.). В Україні найбільш високі темпи розвитку малого і середнього бізнесу в СНД - 18% на рік. Зростання підприємств приватного сектора стійке і має тенденцію до збільшення, його необхідно підтримати.



Реалізувавши новий клас територіальних проектів в Україні, ми можемо вивільнити енергію людей, надати для їхньої активності новий масштаб вияву власних можливостей та стимулювати нову систему рішень. Для цього нам необхідна побудова нової просторової організації країни, такої, до якої входила б і інфраструктурна, і інноваційна, і соціально-культурна складові.

З 1996 р. Україна є членом Конгресу місцевої і регіональної влади Європи. У 1997 р. приєдналася до Європейської хартії місцевого самоврядування. У тому ж році був прийнятий президентський указ про муніципальну реформу, проведення якої мало бути узгоджене з реформою адміністративно-територіального поділу і адміністративною реформою. У 2001 р. у Верховну Раду внесений проект закону „Про генеральну схему планування території України”, який ставив за мету раціональне використання території України і визначення державних пріоритетів розвитку систем розселення, соціальної і інженерно-транспортної інфраструктури, національної екомережі. Але поки самоврядування в країні є формально-юридичним, а не реальним; нова просторова організація країни складається поза існуючими державними формами і без відповідного державного управління. Необхідно синхронізувати і активізувати два процеси, що одночасно проходять в Україні - муніципалізацію і нову регіоналізацію.

Судячи з усього, центрами нової просторової організації повинні стати великі українські міста, в яких вже зараз сконцентрований значний людський потенціал, є можливість їх „інфраструктурного дорозвитку”. Реінженіринг старих та добудова до рівня сучасного „пакета” нових інфраструктур дадуть можливості цим містам перетворитися в національні та міжнародні центри логістики потоків капіталу, товарів та робочої сили.

Саме великі міста здатні на своїх площах породжувати нові види діяльності, відпрацьовувати нові моделі і стилі життя, досягати швидкого технологічного зростання виробництв. Саме в цих містах можуть найбільш динамічно і вільно проходити соціально-політичні процеси. Звідси можна генерувати інноваційні імпульси для всієї країни.

Тому для України формування 9-10 таких нових центрів сучасної просторової організації країни - завдання більш важливе і перспективне, ніж вирощування власних олігархів і транснаціональних корпорацій. Кожний з даних центрів повинен взяти на себе певну місію щодо всієї України, місію, пропорційну до масштабів міста і його історичної ролі в регіоні й країні. Це має бути місія розвитку країни (технологічного, культурного, економічного та ін). Іншими словами, в Україні на місце радянського індустріального районування має прийти нове соціально-культурне районування з новими функціями і центрами.

Але щоб зреалізувати проект нової регіоналізації і муніципалізації, треба: перейти від моноцентричної просторової організації країни до поліцентричної; потрібні інтеграція українських міст в європейські процеси; розвиток прикордонних зон; акцент на інфраструктурний розвиток; реформа комунального господарства насамперед шляхом створення конкурентного ринку комунальних послуг і розширення участі населення в процесах прийняття рішень з питань міського і регіонального розвитку; прийняття законодавства, яке б з одного боку, розширювало права місцевого самоврядування, а з іншого, регламентувало процедуру розподілу відповідальності між державою, регіонами і муніципаліями, а також банкрутства муніципалітетів, муніципальних підприємств.


Всі названі вище ставки є заявками на втілення масштабних перетворень в житті країни і можуть бути реалізовані тільки в значній часовій перспективі (10-15 років). Це - ставки стратегічні. У той же час оперативні ставки - завдання роботи у Верховній Раді на рік-два - можуть бути прийняті як ставки на стабілізацію фінансово-грошової системи, легалізацію економіки та реформу соціальної політики, впорядкування системи державного управління, демократизацію й свободу слова.


Продовження приватизації; утримання рівня інфляції; зниження податків ; скорочення державних витрат; жорсткий контроль над витрачанням бюджетних коштів. Впорядкування фінансової системи - найважливіші умови залучення інвестицій в країну. Інвестиційна привабливість України повинна стати однією з найважливіших цілей нашої країни.

Має бути реалізована тріада дій в податковій сфері:

1. Податкова реформа - зниження фіскального тиску на виробника й працівника.

2. Податкова амністія як умова повернення капіталу, котрий „втік” за кордон, або заховався в „тіні”.

Одноразове декларування власності та активів громадян як інструмент легалізації діяльності та впорядкування відносин власності.

Обов’язковим є поєднання цих трьох інструментів та вказана послідовність їх запровадження. З порушенням цілісності - успіху не можна буде досягнути.

Ми вважаємо за необхідне:

1. Перехід на єдину лінійну ставку 12% податку на прибуток громадян (вже прийнято 13%, але з перспективою збільшення).

2. Анулювання п’яти діючих соціальних фондів та введення єдиного соціального фонду зі ставкою 20% з подальшим зниженням.

Зниження межі оподатковування прибутку громадян на суму витрат на освіту, охорону здоров’я, відсотки за кредит на житлове будівництво, страхування життя та майна.

Перехід на лінійну ставку дасть можливість ввести єдині, прозорі й зрозумілі правила для всіх громадян, а також дасть можливість вивести з тіні більшу частину нелегальної заробітної плати. Однак це стане можливим лише в разі збереження діючої системи відрахувань до соціального фонду.

Необхідність зниження податку на прибуток з громадян очевидна і з точки зору збільшення прибутку громадян, і для розширення внутрішнього споживання в країні, і для створення конкурентноспроможної економіки. Але не менш важливим є визначити склад витрат громадянина з прибутку, який обкладається податком.

З прибутку фізичної особи мають вираховуватися перед обкладанням податком засоби, легально витрачені на оплату освіти та охорони здоров’я. Цим ми вирішуємо кілька проблем. По-перше, заохочуємо розвиток платної медицини і платної освіти. З нелегальної оплати люди виходять в легальну, для них стає вигідним платити легальні гроші. По-друге, ми заохочуємо інвестування сімейних капіталів у охорону здоров’я й освіту та створюємо ринок цих послуг. По-третє, ми ліквідовуємо багаторазове оподаткування одного прибутку громадянина. Ми кажемо, що держава має бути чесною перед громадянином. Вона не має права забирати гроші 2-3 рази з одного й того ж прибутку.

Такі ж проценти за кредит на житлове будівництво треба вираховувати з прибутку, що обкладається податком. Ми повинні заохочувати громадянина, котрий бере на себе ініціативу щодо розв’язання своїх житлових проблем. Тим паче - в умовах, коли держава на спроможна вирішити це питання.


У даний час, за експертними оцінками, від 50 до 70% ВВП України створюється в так званому „тіньовому секторі”, що уникає оподаткування і державного контролю . Боротися з цим сектором, тільки посилюючи контрольно-фіскальний тиск на людей, безглуздо. Це все одно, що воювати зі своїм народом. Завдання - вивести діяльність людей і капітал з „тіні”, створивши тим самим нове коло можливостей для їх примноження в житті країни. Завдання реально здійсненне шляхом зміни правового і організаційного середовища господарювання в країні: різкого зменшення оподаткування; зміни системи податків; проведення податкової амністії ; спрощення систем ліцензування і контролю господарської діяльності й т.д.



Соціальна політика в нашому розумінні - це не політика соціального захисту бідних, а політика соціального наступу на бідність. Треба заохочувати тих, хто працює, хто активний; прагнення бути самостійним і працьовитим треба заохочувати в українцях. Теперішня Україна безмежно переобтяжена соціальними зобов'язаннями. П'ять позабюджетних соціальних фондів, практично не підконтрольні державі, створили для себе найбільш вигідні умови існування і функціонування. Кожен з них має бюрократичний апарат, кожен - перевіряє і контролює підприємців, кожен розпоряджається своїми засобами поза парламентським і громадянським контролем. Окрім того, в державі відсутній єдиний облік соціальних агентів. Нема реєстру соціальних агентів, ми не знаємо точно, кому і скільки ми платимо. А розміри фондів дуже великі. Наприклад, доход Пенсійного фонду - понад 22 мільярди гривень на рік. Бюджет у цьому році, нагадуємо, - 53 мільярди. В інших 4-х фондах - 4,3 мільярда. Ці гроші знаходяться поза бюджетним контролем, тому що їх доходи не введені до дохідної частини бюджету. При цьому в управління соціальними фондами втручається успадкована від радянської епохи профспілкова бюрократія, диктуючи державі, яким чином вона має діяти в „інтересах трудящих України”, отримуючи за виконання презентаційних функцій цілком пристойну винагороду. При цьому середня пенсія в країні не перевищує десяти доларів.

Ми маємо наміри змінити існуючу систему соціальної політики: домагатися не „рівності результатів”, а „рівності можливостей”.

Мова йде про необхідність підтримки українців, які намагаються вирішувати свої проблеми власними силами, про формування в суспільстві нового типу свідомості - свідомості підприємницької, усвідомлення національної гідності і впевненості у власних силах.

Тому ми маємо наміри переглянути все чинне законодавство, яке стосується соціальної проблематики, для того, щоб соціальні виплати отримували справді ті, хто не в змозі мати власних прибутків. Ми збираємося точно встановити, скільки таких людей в Україні і який механізм допомоги для них буде найбільш дійовим та ефективним. Ми за створення нової, накопичувальної системи пенсійного забезпечення, при якій людина все трудове життя накопичує кошти, з яких потім буде отримувати пенсію. Ми - за поступове перетворення соціальної сфери в сферу на ринкових засадах.

• Перетворення в суспільстві передбачають нові форми державно-правового оформлення нових соціальних процесів. Ці перетворення мають відбуватися в таких напрямах:
  
  
• зміна механізму професійної підготовки державних службовців;
  
  
• реформа адміністративно-територіального устрою країни;
  
  
• зміна структури центральних органів державного управління з урахуванням переходу до інфраструктурного управління;
  
  
• реорганізація системи органів державного управління, які реалізують соціальну політику в країні (об’єднати всі соціальні фонди в один соціальний фонд тощо);
  
  
• судова реформа.

Якщо ми хочемо підвищити самостійність і активність людей, ініціювати місцеве самоврядування, залучати громадськість до розвитку освіти, до реформи соціальної сфери і комунального сектора, нам необхідно розширення демократії і, передусім, забезпечення свободи слова. У країні необхідно сформувати ринок ЗМІ, а держава повинна піти з нього як керівник медійними засобами. Держава має зайняти позицію регулювальника, але не редактора.





Самовизначення України в світі є для нашої країни не тільки зовнішньополітичним, але й внутрішнім завданням. Це пов'язано з поліетнічним, поліконфесійним складом українського суспільства, що об'єднує різні культурні орієнтації й уподобання. Ми завжди будемо частиною Європи, завжди будемо пов’язані з Росією та Польщею - найближчими нашими сусідами, найближчими за ментальністю й мовами країнами.

Для нас, як правої ліберальної сили, принципово важливим у самовизначенні в Європі є орієнтація на демократію, економічну та особисту свободу. Саме ці цінності повинні стати орієнтиром у визначенні зовнішньополітичних союзів України і етичним критерієм для оцінки її дій. Ми вважаємо, що формула „європейський вибір” загалом відповідає цим вимогам.

Поряд з тим ми розуміємо, що сьогодні залучення нашої країни до світових процесів повинно бути не тільки геополітичним, але й геоекономічним, геокультурним. Зрозуміло, що в найближчі десять років основним способом участі України в світовій кооперації буде інфраструктурне забезпечення комунікацій „Захід-Схід” і „Північ-Південь”. Належним чином впоратися з цією роллю Україна може, лише чітко відбудувавши свої відносини з найближчими сусідами - частинами цих великих інфраструктурних „коридорів”, транспортних шляхів - Росією, Польщею, Угорщиною, Білоруссю, сусідами по Чорноморському басейну. Тут Україна повинна нарощувати свої проектні зусилля. У той же час, будучи включеною як інфраструктурний вузол в європейський ринок вуглеводнів, Україна має нарощувати темпи розвитку співпраці з учасниками цього ринку - постачальниками вуглеводнів, транспортерами, продавцями і споживачами, включаючи Китай, США і т.д.

Таким чином, визначаючи місце України у світі, ми маємо „вписати” її в три взаємозв’язаних контури: геополітичний - приєднавши до системи регіональної та глобальної безпеки, геоекономічний - інтегрувавши Україну у світову мережу інфраструктур; геокультурний - узгодивши цінності, які поділяє демократичний і вільний світ.





Новітня історія світу - це історія гігантських трансформацій, масштабних змін. Нове приходило в наше життя своєрідними „хвилями”, і кожний раз за такою хвилею стояло нове покоління, яке несло з собою оновлення цінностей, стилів життя, технологічні революції.

Світова криза 1929-36 рр., накривши практично всю планету, фактично вперше в історії синхронізувала прихід нового покоління в світовому масштабі. З цієї кризи країни в різних кінцях планети виводили представники одного покоління, а найбільш яскравим з них був, мабуть, Ф.Д. Рузвельт. Обраний Президентом США в 1932 р., всупереч всім політичним традиціям Америки він став символом нового „зрушення” в поколінні - світового.

Сьогодні в світі нове покоління знову бере на себе відповідальність за свої країни. У США, у Британії, в Німеччині та інших країнах. Навіть старше покоління, що завжди шанує традиції Китаю, і те вирішило вести до керівництва країною молодих. Нове покоління стає „старшим” у наших найближчих сусідів (Польща, Росія, Угорщина та ін.).

Новий час - нові рішення, нове середовище життя. Той, хто відстане з цим „зрушенням” в поколіннях, буде відставати в стратегічних рішеннях (Франція і Японія - наочні тому приклади). В Україні зараз „старшим” є покоління 80-х, яке своє становлення пережило в період трансформації Радянського Союзу. Настала пора приходити у владу новому поколінню - „озимому поколінню”, яке виросло під „снігом” старих проблем. Воно готове взяти на себе відповідальність за країну.

Процес зміни поколінь неминучий: для життя потрібні сили, для життя потрібне бажання і пристрасть. Вища мудрість старших в тому і полягає, щоб вчасно дати дорогу молодим, звільнити енергію своїх дітей.

Зрозуміло, що покоління, яке приходить, є тим поколінням, яке підіймає єдину хвилю змін по всьому світу, формує світову „основну течію”. Сьогодні напрям даної течії задається ліберальними і правими цінностями, які відкидають популізм як спосіб політичного спілкування з народом, що вимагають вивільнення енергії людей, забезпечення їх свободи та індивідуальності.

Виборчий цикл 2001 р. в Європі засвідчив, що європейське співтовариство поступово робить правий поворот до лібералізму: ліві (комуністи, соціалісти, соціал-демократи і т.д.) або зазнають поразки, або приймають ліберальну ідеологію (зменшення державного втручання в економіку, зниження податкового тягаря і частки державних витрат у ВВП, відмова від популістської соціальної політики і т. д.) .

Україні сьогодні як ніколи потрібна права сила. Наша держава, будучи поганим управлінцем, концентрує в своїх руках все ще безліч підприємств і майнових комплексів; неефективна економічна політика заохочує „тіньовий сектор” і витік капіталу з країни; величезна частка ВВП витрачається на утримання бюрократичної, дуже дорогої держави, що не справляється зі взятими соціальними зобов'язаннями. Права сила в Україні повинна забезпечити кардинальну зміну суспільного життя, синхронізувавши зміни з процесами, які проходять в Європі. Причому зрозуміло, чому тільки нове покоління здатне бути і правим (апелюючим до традиційних цінностей), і ліберальним (що відстоює ідеї розвитку і свободи). Саме це покоління в Україні виросло без опіки держави, живе і працює, більше покладаючись на власні сили, ніж на державну допомогу.

Для того щоб виконати своє призначення, свій обов’язок перед рідними, близькими, перед майбутнім країни, Озиме покоління на виборах 2002 року виступило як команда, як організована політична сила. Ця сила нині переструктуровується. На часі творення справжнього праволіберального руху (очевидно, що так звані націонал-ліберальні сили такими не є, про що свідчить не тільки використання лівої фразеології, але також і політичне блокування з соціалістами та комуністами). Ми повинні добитися приходу до управління державою нового покоління, що стоїть на правих позиціях.