Ліберально-демократична партія України
http://www.ldpu.org.ua/party-news/comments/5eb6b231d7c61/

В.Климчук:Парламентсько-президентська республіка

07.12.2005, 16:37
Від редакції: Володимир Климчук написав цю статтю 15 років тому, коли система президентсько-парламентської республіки була дещо модернізована. Три президенти прийшли і пішли з того часу. Був і конституційний переворот Януковича, було і повернення до Конституції 2005 року. Та навіть угруповання нинішнього президента, що має фактично всю центральну владу, неспроможне здійснити реальні реформи та реальне конструктивне управління взагалі. Майже всім уже очевидно, що нинішня конституційна система себе вичерпала. Тому стаття Климчука є наздвичайно сучасною. А ліберали ще раз мають нагадати народові, що багаторічне туптання на місці нічого йому не дало.

Демократизацію системи влади в Україні ЛДПУ завжди вважала найголовнішою метою своєї діяльності. Дотримання принципу розподілу влад, встановлення балансу між його гілками, зокрема, законодавчою, виконавчою, судовою, а також підвищення ролі місцевої, як представницької, так і виконавчої влад, вільне функціонування засобів масової інформації –найпоказовіші ознаки демократичної владної системи.

На таку систему орієнтувалась ЛДПУ, приймаючи партійну програму на своєму установчому з їзді ще у 1990році. У програмних документах зазначалось, що Україна має бути парламентською республікою.

На превеликий жаль, історія розпорядилась інакше. Як і більшість новоутворених країн на теренах колишнього СРСР Україна обрала президентську форму правління.

При цьому, як і в більшості пострадянських республік, президентство виявило тенденцію до автократії. Пояснюється таке явище дуже просто – відсутністю демократичної традиції і водночас існування генетичної пам’яті про ханів, каганів, князів, гетьманів, цісарів, царів, генсеків.

Особливістю останніх було володіння необмеженими повноваженнями при абсолютній особистій безвідповідальності. Абсолютизм феодально-середньовічної традиції відлився колись у класичну формулу Людовика XIV – “Держава – це я.” Сучасні автократи через систему демагогічних прийомів вийшли на дещо іншу – “Я- це держава.” Спираючись на неї , вони борються з внутрішньою опозицією і відбивають критику ззовні.

Будь-яка критика особистості президента (як колись генсека) тлумачиться як підрив держави, виступ проти її інтересів, втручання в її внутрішні справи, зазіхання на її суверенітет. Такі аргументи вживають, зокрема, і Путін, і Кучма, і Лукашенко. Схильність до узурпації влади виявили, як перший, так і другий президенти України. Особливо відзначився другий.

І тут необхідно наголосити, що головним важелем здійснення владних функцій є повноваження призначати та звільнювати владних осіб, тобто здійснення кадрової політики. Про брак повноважень Л.Кучма говорив постійно, від дня своєї першої появи у вищих владних ешелонах. Зокрема, він вимагав і отримав право регулювати економіку під час свого прем’єрства указами, замість законів.

Не дивно, що боротьба за Конституцію України перетворилась на боротьбу за повноваження, у якій президент отримав безсумнівну перемогу.

Баланс влад було порушено вже у термінах повноважень: Верховна Рада зберегла 4 роки, Президенту було додано 1 рік. Він отримав права гаранта Конституції, вищі представницькі права, як голова держави, права головнокомандувача і голови Ради національної безпеки.

За Конституцією Президент призначає, з подальшим затвердженням або без такого, осіб на більшість вищих державних посад. Але всевладдя Президенту забезпечує не стільки право призначати, скільки право знімати – незаперечне, безумовне, остаточне. В ньому ж у значно більшій мірі, ніж у статтях про недоторканість, прихована ідея особистої захищеності.

Адже Президент за власним розсудом зміщує з посади будь-якого міністра , віце-прем’єр -міністра, прем’єр-міністра, навіть генерального прокурора.
Він ні перед ким не звітує, ні ким не контролюється, ні перед ким не несе відповідальності, навіть перед виборцями – імпічмент свідомо прописано у формі декларації, а не дійової процедури. Влада президента розростається вшир і вглиб.

Окремої розмови у цьому плані заслуговує головна адміністрація Президента, що давно вже усунула в тінь вищу виконавську владу. Введення ж посади держсекретарів при міністерствах стало логічним продовженням тенденції. Вглиб – це президентські адміністрації в областях, районах, містах – справжні намісники автократа.

Враховуючи ту обставину, що обидва наші президенти об’явили себе принципово безпартійними, система, утворена їхніми зусиллями, почала нагадувати патерналістську модель. Слід також нагадати, що після прийняття Конституції на так званий перехідний період право видавати укази замість законів було передано вже не прем’єр-міністру, а президенту.

А тепер варто згадати про історичний період, на який прийшлася ця форма правління, щоб чіткіше побачити її згубний характер.

Побутує помилкова думка, що комуністи 1917 року збиралися “усе забрати і поділити.” Вони й справді усе забрали. А от розподіл забраного і примноженого працею мільйонів протягом сімдесяти років розпочався саме у наші дні. І отримав він чомусь назву “економічна реформа.” Поміж вищого чиновництва вона називається ще “роздачею слонів”. Проводить і контролює цей процес влада. Отже, передове місце у світі з корумпованості не є випадковістю. Корупція – не супутнє явище, а єство автократії у нашій країні. Влада на чолі з першим сильним і другим ще сильнішим президентами була з самого початку зорієнтована саме на таке реформування.

Узурпація влади призвела до згубних наслідків у всіх сферах суспільного життя, заморозила зародки демократії, що тільки-но почали з’являтись у новоутвореній країні. Нинішня система має одну найжахливішу прикметну рису тоталітаризму – абсолютна непогрішимість влади. Корупція, використання адмінресурсу, порушення прав людини, цензура, переслідування журналістів – усе це вважається безпідставними вигадками злонавмисників. “Немає фактів» ,- відповідає Президент, міністр-силовик, голова податкової служби, генеральний прокурор, голова податкової служби, голова адміністрації Президента або його радник з питань засобів масової інформації на поодинокі голоси всередині країни чи за її межами.

При соціалізмі не визнавались явища через їхню буцімто принципову несумісність з системою. Нині явища можуть навіть визнаватися, факти – ніколи. Тут маємо справу з круговою порукою у чистому вигляді.

За нашим переконанням агітація за “сильного” президента, “сильну руку” на теренах колишнього СРСР не має жодного серйозного виправдання. Навіть як за “ліки” на період кризи. Посилання на досвід США періоду депресії є недоречним, ближчим до нашої реальності слід вважати сумний досвід авторитаризму в країнах з слабкою демократичною традицією. В СРСР ніколи не було громадянського суспільства, тобто бодай мізерних механізмів опору державно-політичному свавіллю.

Усі люди через свою абсолютну залежність від держави були людьми “державними”, “державними кріпаками”.

Зламати цю систему, піднести почуття гідності у людини, виховувати нову політичну еліту можна було виключно на шляху радикальної демократизації суспільства. Автократична модель була близькою психології вчорашнього “державного кріпака”, але вкрай хибною для суспільного поступу.

Саме вона дійово посприяла утворенню кланово-олігархічної економіки, загальмувала становлення середнього класу, демократичних інститутів суспільства. І саме вона дозволила вчорашнім адептам комунізму вповні показати своє кримінальне єство.

На превеликий жаль, становленню автократії активно посприяла українська націонал-демократія, що зібрала у своїх рядах численних “державників”, а по суті, справжнісіньких кар’єристів. Дехто з них зробив-таки кар’єру, демократичний же рух було підрублено під корінь. Тим часом олігархи не лише прибрали до своїх рук економіку та фінанси, але й створили приватні партії, що тут же й об’єднались навколо безпартійного автократа, “вільні” засоби масової інформації, чисельні псевдодемократичні громадські організації, призначили національну еліту. З цим набором фікцій зібрались навіть вступати у європейське співтовариство.

Річ зрозуміла, що така ситуація не може продовжуватись безкінечно. Протестні настрої зростають. Про це красномовно засвідчили антипрезидентські акції двох останніх років, а також і останні вибори до Верховної Ради. Голосування в загальнодержавному окрузі можна розглядати як виявлення рейтингу діючого президента та майбутніх претендентів на президентську посаду.

Незаперечна перемога блоку “Наша Україна” показала передусім порівняно високий особистий рейтинг В. Ющенка. Водночас, перемога безпартійного лідера, колишнього кучмівського партнера, оточеного президентськими соратниками, засвідчила панування у масовій свідомості месіанських ідей. Очікування “нового месії”, що ним тішилось наше XIX ст. є безнадійним анахронізмом у ХXI ст. На роль автократа в сьогоднішніх умовах потрапить обов’язково особа з розряду перевертнів, пристосуванців, шахраїв, циніків.

Проте, в країні існують реальні політичні сили, які активно виступають за реформування самої владної системи. Несподівану підтримку вони отримали від самого Президента: у зверненні до народу на день Незалежності він заявив про бажання бачити країну парламентсько-президентською республікою.

Важко шукати логіку в цій ініціативі з огляду на його попередню політичну лінію. Оскільки така ініціатива з’явилась не під час першого президентського терміну, а наприкінці другого, то лицарський мотив тут виключається.

Втім, аналіз мотивів у даному контексті не має істотного значення. Назвемо їх своєрідною реакцією чи “оригінальним ходом” у скрутних обставинах так званого касетного скандалу. В усякому разі нині з’явився реальний шанс реформування діючої політичної системи в бік демократизації.

ЛДПУ в цих умовах має максимально поширювати ідеологію реформування, роз ясню вати її мету і об’єктивний зміст, приймати участь у виробленні відповідних законодавчих актів. Особливої уваги потребує перегляд законів про вибори.

Необхідно домагатися виборів на пропорційній основі. Виборчий закон має сприяти не лише утвердженню партійної системи, а й демократизації самих партій.
© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet