Головна Контакти Карта сайту




12 грудня, 2018
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



"За лаштунками проектів - що далі?" Я.Гольденберг

Версія для друку
Еволюція політичної системи багато в чому визначає історичну долю країни на довгий час. Тому, розглядаючи прийнятий Верховною Радою України в пакеті (про який сказала відома жінка - політик, тепер вже колишній прем’єр-міністр, як про набір з ковбаси та відра) проект нової політичної системи України, ліберальні демократи були вимушені поставитись до нього вельми серйозно. З повним розумінням ставлячись до того, що неконституційне прийняття змін до Конституції України стало результатом політичного компромісу за участю лідерів сусідніх держав та європейських структур (причому далеко не з першої спроби), завдяки якому стали можливими другий перехід влади в незалежній країні (тобто від другого президента до третього) та легітимація останнього. Сам факт кризи та допомоги сусідів свідчить про недолугість і безвідповідальність основних політиків, що автоматично переноситься аналітиками на державу як таку. Ми знаємо, чому таке стало можливим. В першу чергу тому, що квазіполітики часів до 24 серпня 1991 року плавно перейшли в політикум незалежної держави. Це є велика драма нашої країни.

Компроміс є компроміс, і президент, що йшов на вибори за своєю програмою дій, прийшов на посаду якісно іншу, що не гарантувала ніяким чином виконання цієї програми. Але це був також і його особистий компроміс, і його політичної сили. Нагадаю, що інша опозиційна сила, що мала на той час сім відсотків прихильників, принципово не голосувала за зміни до конституції.

Неконкретні розмови про негайну ревізію або відміну прийнятих Верховною Радою змін до конституції не вважаю конструктивними. Навпаки, я впевнений, що подальша корекція системи необхідна, але виключно в сторону гармонізації влад та їх відповідальності перед народом.

Нова влада, продовжуючи кадрову революцію, нещодавно тільки почала орієнтуватися у внутрішніх (відносно самої себе) суб’єктивних та об’єктивних протиріччях і зовнішніх проблемах.

Перша та поки що єдина велика нарада топ-влади (термін ведучої п’ятого каналу), тобто в даному випадку влади виконавчої та законодавчої, з владою місцевою, під назвою „Всеукраїнські збори представників місцевого самоврядування", зафіксувала як теоретичну згоду виконавчої влади, в першу чергу президента, на реформування системи, яке в свій час стало результатом компромісу в час революції, або ж, як я її називаю, народної контрреволюції, так і різні тенденції ревізування досягнутих законодавчих рішень, як позитивні з нашої точки зору, так і негативні.

Безумовно, позитивом є намагання визнати принципово та ув’язати в часі реформу політичної влади та реформу системи місцевого самоврядування, що повинні супроводжуватись децентралізацією управління та бюджетування.

До негативу можна віднести намагання ревізувати і пакет (що з точки зору моралі зрозуміло, але неправильно політично, та, зрештою, юридично), і інші закони, прийняті раніше.

З точки зору правової, пакет приймати не можна було- це відомо. Але справа зроблена, і бажано використати її в мирних цілях. Для дійсного становлення політикуму як такого пропаговане деким повернення до змішаної системи місцевих виборів (в усякому разі в областях і містах) є просто реакційним. Певні недоліки пропорційної системи з одним загальнонаціональним округом (для зручності ЦВК) компенсуються тим, що партії мають стати партіями, а політикум- реальним політикумом.

До фактичного посилення центру та погіршення системи управління в областях може призвести подрібнення областей замість їх укрупнення у вигляді земель (країв). Навпаки, нещодавні виступи в пресі голови Луганської облради, що вже перестав боятися переслідувань за сепаратизм, направлені на укріплення влади обласної за рахунок послаблення місцевого самоврядування.

Помилковим було б і негайне рознесення у часі виборів у Верховну Раду та місцеві ради, що призвело би не до скорочення каденцій, а, як буває у нас, навпаки, рівно як і затягування тих чи інших етапів реформ. Наступні цикли виборів, безперечно, мають передбачати рознесення у часі виборів різних рівнів.

Після згаданої наради негативні відгуки про прийняті зміни до Конституції посилились, але конструктиву не додалося.

Найкраще було б усім гравцям домовитись про мораторій на особисті та групові інтереси на користь інтересів українського суспільства. Враховуючи нерозвиненість його структур, особливу історичну відповідальність мають покласти на себе суб’єкти політики.

Можливо, певну дещицю здорового глузду додало рішення Конституційного суду про легітимність прийнятого закону.

Меморандум „Президент України- опозиція", що здійснив фактичну правову легітимізацію президента, визнав впровадження реформи.

Щодо масового нерозуміння необхідних змін політикам і політологам треба усвідомлювати, що за 13 років існування незалежної держави було надто багато спекуляцій на цю тему. Народ настільки непоінформований політологічно і дезінформований нашими псевдополітологами та ЗМД (засобами масової дезинформації), що практично ніхто навіть не називає правильно проект 4180 саме тим, чим він є: проектом президентської республіки з дещо обмеженими повноваженнями президента.

Як один із фундаторів Ліберально-демократичної партії України, автор цієї розвідки зобов’язаний насамперед сказати, що демократизацію системи влади в Україні ЛДПУ завжди вважала найголовнішою метою своєї діяльності. Ми ніколи не поділяли розповсюджену з часу впровадження посту президента СРСР (а потім за невипадковою "інерцією"- президента нашої країни) думку про необхідність сильного режиму особистої влади. Навпаки, ми впевнені, що ментальні особливості наших громадян потребують зовсім іншої структури влад, особливо виконавчої.

Наш перший голова партії, керівник Інституту лібералізму Володимир Климчук у циклі своїх статей про номенклатурні технології посткомуністичної влади настійливо наголошував, що дотримання принципу розподілу влад, встановлення балансу між його гілками, зокрема, законодавчою, виконавчою, судовою, а також підвищення ролі місцевої, як представницької, так і виконавчої її іпостасі, вільне функціонування засобів масової інформації,- найпоказовіші ознаки демократичної владної системи.

Ми орієнтувалися на це, приймаючи партійну програму на своєму установчому з’їзді ще в 1990 році. В ній зазначалось, що Українська держава є незалежною. В Україні має функціонувати парламентська демократія. Розвинена парламентська демократія можлива за умови обрання професійного парламенту, незалежного від інших гілок влади, відповідального за формування уряду.

Але в 1991 році Верховна Рада України обрала фактично майже необмежену президентську форму правління.

В 1992 році наша партія надавала зауваження до першого кравчуківського проекту Конституції. Був проведений грунтовний аналіз проекту, і, орієнтуючись на запропоновані тоді стислі строки проходження документу через законодавчий орган, ми надали конкретні пропозиції по всьому тексту документу.

В рамках громадської організації „Нова Україна" в тому ж році наш колега В.Тімонін (тоді був у Партії Зелених), а також кадети В.Золоторьов і Д.Джангіров створили цікавий проект Конституції, що враховував земельний устрій України.

Буквально за два тижні до прийняття Конституції в 1996 році наша партія провела найсерйознішу прес-конференцію з критикою кучмівського проекту, але мало хто з представників ЗМД (засобів масової дезинформації) взагалі зрозумів, про що йшлося.

На мій погляд, основною рисою декларативно ліберально-демократичної конституції стала практично повна безвідповідальність як президента, так і парламенту. Малореальними були як відставка президента, так і розпуск парламенту. Звичайно, це не випадково. Основні діючі особи були зацікавлені не в демократії, не в розвитку країни, але в конституційних гарантіях для себе особисто, про що ми завжди попереджали.

1. Який спадок маємо?

Реальне президентство, прикриваючись демократичною фразеологією, виявило тенденцію до автократії з новою демагогічною формулою "Я- це держава" (в цьому розділі переважно використаний аналіз В.Климчука).

Л.Кучма отримав право регулювати економіку ще під час свого прем’єрства указами, замість законів. За нової Конституції України президент отримав права гаранта конституції, вищі представницькі права, як голова держави, права головнокомандувача і голови Ради національної безпеки. В той же час, на жаль, перші два президенти не стали справжніми діячами-лідерами нації, її визнаними арбітрами, не звітували народу.

Головним важелем здійснення владних функцій є здійснення кадрової політики. За конституцією президент призначав, з подальшим затвердженням або без такого, осіб на більшість вищих державних посад. Всевладдя президенту забезпечувало не стільки право призначати, скільки право знімати - незаперечне, безумовне, остаточне. В ньому ж у значно більшій мірі, ніж у статтях про недоторканість, була прихована ідея особистої захищеності. Адже президент на власний розсуд зміщував з посади будь-якого міністра, віце-прем’єр-міністра, прем’єр-міністра, навіть генерального прокурора. Він ні перед ким не звітував, ніким не контролювався, ні перед ким не ніс відповідальності, навіть перед виборцями - імпічмент свідомо було прописано у формі декларації, а не дійової процедури.

Влада президента розрослася вшир і вглиб. Могутня адміністрація президента усунула в тінь уряд. Введення посади держсекретарів при міністерствах (пізніше ця посада була так само втаємничено скасована, як і введена; щоправда, на певний час подібна посада залишалась в деяких відомствах) стало логічним продовженням тенденції. Вглиб- це президентські адміністрації в областях, районах, містах - справжні намісники автократа.

Обидва президенти об’явили себе принципово безпартійними, навіть "надпартійними" (особливо перший, котрий віднадив населення від партій, а після президентства почав міняти партії, як рукавички), а система, утворена їхніми зусиллями, почала нагадувати патерналістську модель. Така позиція "президента всіх українців", що не тільки патріотично, але і політично має представляти всіх громадян, не нова в політичній світовій історії, і в ній теоретично є як певний позитив (щодо консолідації на певний час задля досягнення певної конкретної спільної мети), так і аполітичний негатив, але в зародковому політикумі вона є згубною. Вона веде до зумисного спрощення та подальшого нівелювання внутріполітичних процесів. По мірі входження у виконавчі структури навіть у молодих перспективних політиків та чиновників, яким раніше був властивий ліберальний світогляд, розвивався комплекс державника.

Після прийняття Конституції України 1996 року на перехідний період право видавати укази замість законів було передано не прем’єр-міністру, а президенту.

„Легітимна узурпація" влади призвела до згубних наслідків у всіх сферах суспільного життя, заморозила зародки демократії, що тільки-но почали з’являтись у новоутвореній країні.

Агітація за "сильну руку" на теренах колишнього СРСР не має жодного серйозного виправдання- тільки туга за певним порядком, що гарантує мінімальні можливості, звучить у часто повторюваних патерналістських сентенціях. Але отримання нових і нових повноважень президентами пострадянських країн нічого не дало в сенсі виконання афішованих зобов’язань.

От і в останній українській президентській кампанії серед майбутніх переможців головними були мотиви не стільки очищення, скільки отримання гетьмана, месії, котрий здійснить мрії народу. Більше того, були забуті невирішені ні групою „239" разом з Народною Радою, ані їх наступниками, найсерйозніші питання національного примирення, укладення певного українського „Пакту Монклоа", про який ліберальні демократи говорили ще на початках незалежності. Навпаки- гасла останніх років та логіка боротьби, що призвела до брудних технологій, призвели до конфронтації в суспільстві за декількома напрямками.

І серед лібералів є прихильники „сильної руки" на певний перехідний історичний період. Вважаю, що якщо би вже вдалося знайти особу, яка би відповідала всім вимогам, що їх сформувала торішня ініціатива „Народний президент", то все одно повинні були законодавчо точно (наша специфіка вимагає саме точності) прописані всі стримки та противаги президентській владі.

В СРСР ніколи не було громадянського суспільства, тобто бодай мізерних механізмів опору державно-політичному свавіллю. Зламати цю систему можна було виключно на шляху радикальної демократизації суспільства. Але автократична кучмівська модель посприяла утворенню не розвитку громадянського суспільства, а розвитку "державницької" бюрократії, не "народного капіталізму", який пропагувала ЛДПУ, а кланово-олігархічної монополістичної економіки, загальмувала становлення середнього класу. Розвитку автократії посприяла так звана націонал-демократія, незнана як політична течія в незалежній країні згідно сучасної політології, яка складалася з професійних "державників". Демократичний же рух було підрублено під корінь, а олігархи не лише прибрали до своїх рук економіку та фінанси, але й створили приватні партії, "вільні" засоби масової дезінформації, численні псевдодемократичні громадські організації, призначили так звану національну еліту. З цим набором фікцій зібрались навіть вступати у європейське співтовариство.

Весь цей спадок і всі спокуси, та в той же час і нові обмеження та нові повноваження отримав третій президент.

2. Про пропозиції ЛДПУ політикуму та владі після прийняття Конституції України 1996 року

На засіданнях так званої президентської ради за президента Кучми, особливо під час презентації першого владного проекту реформування політичної системи (І.Курас, 2001 рік), наш голова Ігор Душин, Володимир Климчук та автор цієї розвідки рішуче виступали проти подальшого укріплення самодостатньої виконавчої вертикалі, що приблизно з початку 1997 року працювала практично на себе.

Наша Концепція реформування політичної системи України, шо була передана ведучому засідання п. Семиноженку (надалі не було жодної реакції президентської ради), мала таку принципову преамбулу:

"Вважаючи, що заміна тоталітарної комуністичної системи на сучасну демократичну повинна була здійснітися Конституційними зборами, Конституцією та цивілізованим парламентом, обраним невідкладно після проголошення незалежності України, керуючись чільною Конституцією України, незважаючи на нечіткість і компромісність ряду її положень, враховуючи відсутність комплексу конституційних законів, що мають врегулювати політичну систему в Україні, висловлюючи впевненість у тому, що несистемність і неузгодженість повноважень гілок влади, наявність неконституційних центрів влади, нерозвиненість самоврядування повинні бути подолані в історично короткий період, Ліберально-демократична партія України виносить на розгляд громадськості, політичних партій, владних структур і наукових інституцій КОНЦЕПЦІЮ РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ".

Далі наведу скорочений виклад концепції.

"Українське суспільство більш як за десять років проголошеного самостійного розвитку і побудови держави не спромоглося відповісти на виклики часу.

Правляча посткомуністична квазіеліта, домовившись із націонал-демократами про подовження перехідної політичної системи, законсервувала невизначеність шляхів розвитку країни, побудувала могутню вертикаль виконавчої влади, що постала єдиною реальною владою в країні. В сенсі реформування від президента та його адміністрації виходили різнополярні імпульси, але всі вони були підпорядковані укріпленню виконавчої влади. Влада пронизана корпоративними інтересами угруповань самоназваної політичної та економічної еліти, викликає до себе недовіру з боку народу.

1.Мета та пріоритети реформи політичної системи України

Основною метою реформування політичної системи України є інституціональне та політичне забезпечення рішучого повороту українського суспільства до сучасної демократії, реального народовладдя.

Серед завдань реформи зазначимо:

-демонтаж неконституційних політичних інститутів;

-розвиток структур громадянського суспільства;

-розвиток сучасних ідеологічних партій,що мають стати основою політичної системи;

-розвиток місцевого самоврядування;

-гармонізація взаємодії політичних партій з державними інституціями, чіткий розподіл влад, встановлення балансу між її гілками, зокрема, законодавчою, виконавчою, судовою, а також підвищення ролі місцевої, як представницької, так і виконавчої влад;

-приведення законодавства у відповідність з Конституцією та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Верховною Радою України.

2.Основні поняття демократичної політичної системи

Безпосередня демократія є природним правом народу. Вибори, референдуми, збори, мітинги, походи, демонстрації є основними формами демократії. Суспільство створює державу в першу чергу заради забезпечення прав своїх членів, їх ініціативи, громадської безпеки. Здійснюючи вибір своїх представників для виконання владних функцій на визначений період між виборами та владу як таку через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, народ через політичні партії та інші структури громадянського суспільства, - неурядові громадські організації, - контролює всі владні органи. Невеликий за чисельністю та добре оплачуваний професійний адміністративний апарат відповідально виконує свої обов"язки незалежно від того, які виборні органи та особи керують ним, і знаходиться під контролем структур громадянського суспільства.

Тільки народ може змінити конституційний лад. Народ має право на повстання проти влади, узурпованої тими чи іншими угрупованнями, та діючої проти Конституції.

3.Законодавче забезпечення реформування політичної системи

В комплекс законів повинні війти такі основні закони:

-про політичну систему України (Політичний кодекс);

-Виборчий кодекс (закони про вибори народних депутатів України, голів та депутатів органів місцевого самоврядування та територіальних громад);

-про референдуми;

-про збори громадян та інші заходи, передбачені ст. 39 Конституції України;

-про Верховну Раду України (в тому числі про опозицію);

-про Адміністрацію Президента України;

-про Кабінет Міністрів України;

-про судову владу;

-про державні інституції, що не входять безпосередньо до органів державної влади;

-про систему місцевого самоврядування (Муніципальний кодекс);

-про службу в державних органах та органах місцевого самоврядування;

-про неурядові (громадські) організації;

-про ЗМІ."

Були також викладені пропозиції, основні з яких наводяться нижче.

"1. На підставі ст. 36 Конституції України необхідно визначити статус політичних партій як основи політичної системи. Має бути переглянутий в сторону демократизації та дебюрократизації Закон України "Про політичні партії в Україні". Має бути визначене державне фінансування партій (нині зауважимо, що не тільки тих, що представлені в парламенті- Я.Г.), в тому числі їх друкованих органів, що має сприяти інформованості громадян. Вища судова влада при розгляді справ типу "Україна проти партії NN" має визначати тільки порушення Конституції. Парламентські фракції можуть бути виключно партійними (блочними). Чисельність партії та кількість їх осередків не є приводом для скасування реєстрації.

2. Парламент має визначити статус більшості та меншості, їх можливості при формуванні парламентських комітетів. Більшість має формувати уряд. Мають бути деталізовані права партій, що не ввійшли до парламенту, в тому числі опозиційних.

3. Адміністративна, судова та прокурорська реформи повинні базуватися на принципах економії, пристойного забезпечення, стримок та противаг. Мають бути скасовані неконституційні структури. Адміністрація Президента має бути допоміжним органом і не повинна бути самостійним органом "над урядом". Розмежування повноважень адміністрацій та Рад має йти по лінії розмежування власності та відповідних бюджетів.

4. Фонд держмайна, податкова адміністрація та контрольно-ревізійна служба мають бути підпорядковані Мінфіну. У структурі Кабміну має бути відновлена діяльність Національного бюро розслідувань. Можливе розмежування окремих функцій СБУ. Органи типу Спецмонополії, Турадміністрації тощо мають бути скасовані, а їх функції мають бути передані у відання відповідних міністерств.

Структури типу Комісії з цінних паперів, Ліцензійної палати повинні бути під контролем Кабміну, професійних самоврядних організацій та громадськості.

5. Структури громадянського суспільства, як НУО, так і партії, мають бути позбавлені "опіки" перевіряючих органів, безглуздої звітності, подібної до звітності підприємств, не менш безглуздих штрафів тощо. Підтримка зі сторони держави має полягати у наданні безоплатних послуг, приміщень для зборів, офісів. Запити та пропозиції НУО мають розглядатися всіма державними органами нарівні з запитами партій, депутатів Верховної Ради, омбудсмена". (Додамо, що запити партій, що входять до компетенції Конституційного суду, мають ним розглядатися- Я.Г.)

На жаль, наші пропозиції були проігноровані. Звичайно, що зараз партія має набагато більше раціональних пропозицій щодо реформування системи політичного керівництва та управління.

22 березня 2003 р.відбулося розширене засідання Координаційної Ради ЛДПУ.

Було обговорене повідомлення Душина І.Л. про пропозиції Президента України з питань конституційної реформи. Враховуючи недостатність механізмів забезпечення ефективної роботи гілок влади в Україні, великі сучасні зміни в світовій політиці, що призвели до повної застарілості пропозицій Президента України щодо політичної реформи, принципової помилковості вибору суб’єкта пропозицій (виходячи з основної функції президента як гаранта Конституції), вирішили провести консультації з ідеологічно близькими партіями щодо можливості проведення спільної конференції з питань змін політичної системи в Україні.

3. Науково-практична конференція ЛДПУ та подальше обговорення політичної реформи

Конференція ЛДПУ, що була проведена в квітні 2003 року в конференц-залі готелю „Космос", була плідною. Ряд лідерів демократичних партій погодились у тому, що реформування політичної системи необхідне, але конкретні пропозиції щодо змін Конституції не повинні виходити від гаранта Конституції, та висловили ряд пропозицій щодо цього реформування.

Надалі ЛДПУ поширювала ідеологію реформування, роз’яснювала її мету та об’єктивний зміст, домагалася виборів на пропорційній основі, наголошувала на зниженні виборчого порогу. Саме такою була участь партії в круглому столі, організованому 18.12.2003 року Центром політичних технологій та аналізу (модератори О.Тарасюк та В.Климчук), подальших міжпартійних заходах.

4. Сутність "пакету"- позитиви та негативи

4.1. Попередні зауваження з точки зору політика

Незважаючи на екстраординарні обставини прийняття, пакет, що складається із змін до Конституції за законами з номерами реєстрації законопроектів 4180 та 3207-1, є перспективним, тобто може слугувати відправною точкою для подальших, більш спокійно та виважено прийнятих у майбутньому системних законів, що сформують нову гармонійну систему державного управління, політикуму та самоуправління громадян, але тільки в тому випадку, коли основні політичні сили не будуть порушувати нестійкий баланс стримок та противаг.

Так, у першу чергу, із закону 4180 порівняно з проектом 4105 зникли найбільш неприйнятні на даний політичний час норми, зокрема, про обрання глави держави парламентом, про річну пролонгацію повноважень теперішньої Верховної Ради, а також менш термінові на даний час речі, наприклад, про обрання суддів на 10 років (замість безстрокового). В принципі, стан судової системи вимагає подібних змін, але вони мають бути здійснені системно, а основний закон має вичерпно визначати всю систему судочинства.

Є й інші позитиви: норма про складення повноважень Кабінету Міністрів перед новообраною Верховною Радою; заборона застосування президентом права вето на закони про внесення змін до Конституції України; надання Кабінету Міністрів повноважень щодо призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо центральних органів виконавчої влади; уточнення президентського контролю за актами Кабінету Міністрів; визначення механізму оприлюднення закону при його непідписанні президентом; введення норми про необхідність отримання згоди Верховної Ради при звільненні Генерального прокурора України.

Підтримки заслуговує також підвищення ролі Верховної Ради у формуванні Кабінету Міністрів, хоча задекларовані наміри та текст закону 4180 є не зовсім адекватними, оскільки замість збалансування системи влад стався певний перекіс повноважень на користь парламенту взагалі. Я би сказав інакше: що нечітко прописані компромісні дефініції не дають можливості чітко визначити відповідальність парламенту та президента за свої рішення.

Є також очевидні негативи проекту. Це в першу чергу поновлення загального нагляду Генеральною прокуратурою (дарма що під соусом захисту прав людини), а також досить спірний з точки зору демократії, але можливий на певний час становлення політикуму імперативний парламентський мандат. Кадрові повноваження щодо призначення та звільнення з посад голів місцевих держадміністрацій залишаються у компетенції президента, а губернаторів- Кабміну, хоча в частині звільнення більш вагомі повноваження у президента. В таких умовах є проблематичною стабільність та ефективність функціонування виконавчої влади зокрема, і держави загалом. Треба також зауважити, що з компетенції СБУ необхідно було б виключити повноваження щодо ведення досудового слідства, крім злочинів проти основ національної безпеки України. Загалом можна погодитись з висновком Венеціанської комісії щодо законопроекту 4105, яка констатувала, що обрані рішення щодо реформування системи управління не досягають цілі наближення України до європейських стандартів демократії, і вводять інші зміни до Конституції, які виявляються "кроком назад". Закон не відзначається системністю і належною правовою якістю, що неприпустимо для закону, який стає частиною Конституції.

Цей Закон, за умови прийняття Верховною Радою України до 1 вересня 2005 року Закону України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування, мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року, за винятком частини п'ятої статті 76, частини першої статті 77, пункту 6 частини другої та частини шостої статті 81, частин шостої - десятої статті 83, пункту 1 частини другої статті 90, частини першої статті 141 Конституції України в редакції цього Закону, що набирають чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році. Але, як і передбачалося, до 1 вересня нічого прийнято не було (навіть не виносилось на розгляд парламенту), і цей Закон набирає чинності з 1 січня 2006 року, за винятком частини п'ятої статті 76, частини першої статті 77, пункту 6 частини другої та частини шостої статті 81, частин шостої - десятої статті 83, пункту 1 частини другої статті 90, частини першої статті 141 Конституції України в редакції цього Закону, що набирають чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році. Це підтверджено Конституційним Судом.

Закон 3207-1 у новій редакції, прийнятій щойно, має набрати чинності з дня проведення у березні 2006 року чергових виборів до місцевих рад п'ятого скликання. В той же час Конституційний Суд зазначив про необхідність доопрацювання цього закону. Тож перспективи саме цього документу поки шо є неясними.

Ми, ліберальні демократи, вважаємо, що повертатися назад, тобто ревізувати положення цього закону в сторону централізації, "керованості" процесів самоуправління з "центру", обмеження прав громад, в першу чергу бюджетів, неприпустимо. Навпаки, ми будемо вітати подальше розширення прав (та обов’язків) самоврядування.

4.2. Аналіз закону 4180

Ми уважно пройдемося з наших програмних ліберально-демократичних позицій постатейно по всьому тексту змін до Конституції України згідно цього закону.

4.2.1. "Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються

Конституцією та законами України.

Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років".

Перш за все зауважу, що наша партія завжди була проти надто довгих термінів перебування при владі особистостей, команд, партій на всіх рівнях. Саме завдяки виборчим процедурам народ здійснює повноту влади, і раціональне обмеження термінів перебування управлінців (менеджерів) у владі, в тому числі кількості цих термінів відносно особистості, повинно бути. У нас же за кожної зміни виборчих законів йде торгівля між президентом і парламентом щодо подовження цих термінів. Так поступово останні можуть стати абсолютно некоректними. Вважаю реальними термінами перебування в українській владі чотири роки для Президента та три роки для повної зміни складу органів законодавчої та місцевої влад. За трирічний термін склад Верховної Ради може замінюватись частково: щорічно по одній третині або по половині складу кожні півтора року.

І на цей раз одним із наслідків компромісу стало збільшення на один рік строку повноважень Верховної Ради України. Для будь-якого громадянина (крім членів парламенту) абсолютно ясно, що такий крок не сприяє демократизації української держави та підконтрольності влади суспільству. У громадян стане ще менше важелів впливу на парламент, адже збільшення строку повноважень народних депутатів України віддаляє народних обранців від народу, від потреби звітування перед виборцями та врахування інтересів виборців у щоденній діяльності.
Політики будуть звертатися до народу один раз на п'ять років, що особливо неприйнятно в час кардинальних реформ та розвитку громадянського суспільства.
Також для забезпечення більш грунтовних підходів до прийняття законів, уникання шкідливих для суспільства рішень на догоду тим чи іншим лобістам, захисту національних та регіональних інтересів є цілком реальним повернутися до ідеї двопалатного парламенту, яка, на жаль, була спаплюжена підходами кучмівської адміністрації до цього серйозного питання, в тому числі (з точки зору високої політики) абсолютно безглуздим референдумом, суті якого так майже ніхто і не зрозумів, і який не мав жодного результату. Про несприйняття такого референдуму ЛДПУ, причому одна з дуже небагатьох, у свій час приймала грунтовну заяву.

До речі, подальша ініціатива Кучми щодо змін Конституції (яка, повторюся, за положенням уже є порушенням Конституції) мала основним постулатом надання референдуму статусу закону прямої дії, що фактично робило непотрібною саму Верховну Раду та відкривало шлях до диктатури під виглядом прямої демократії. Треба визнати, що нинішні підходи п. Ющенка до цього питання поки що є правовими.

4.2.2. "Стаття 78. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо

несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення

таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України".

Ця стаття деталізує умови роботи депутатів, раніше надто розпливчасті. Все начебто вірно, але ні конституцією, ані іншими законами не визначені самі умови роботи на постійній основі. Приклад судового розгляду справи Блохіна довів, що практична постійна відсутність депутата в робочий час на робочому місці чомусь не є логічною підставою для припинення його мандата.

Очевидно, що і система голосування повинна виключати передачу картки уповноваженому „колезі", тобто мати ще один індивідуальний „ступінь захисту" від зловживань. За наявності сучасних технічних засобів це реально.

4.2.3. "Стаття 81. Повноваження народних депутатів України

припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне

проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які

призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

7) його смерті.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення".

Впровадження імперативного мандата народного депутата України, тобто норми про дострокове припинення повноважень члена парламенту у разі невходження депутата, обраного від політичної партії чи виборчого блоку, до складу депутатської фракції цієї політичної партії, або виходу депутата із складу такої фракції піддається справедливій критиці. Можливо, вона необхідна на даній стадії розвитку політикуму на базі пропорційної системи, але ж могли бути передбачені й інші важелі та процедури. Наприклад, коли депутат обраний від партії чи блоку, він має автоматично увійти в свою фракцію, і так само не може увійти під час каденції до іншої фракції або стати позафракційним. Ці „перебіжки", що були припустимі за „безпартійної мажоритарки" (навіть і за змішаної системи реально були), не повинні бути передбачені взагалі. Для цього має бути закон про регламент парламенту. Інакше ця норма не може бути ефективною в принципі. Можливі обставини, коли народний депутат формально перебуватиме у складі фракції, але може голосувати всупереч політиці партії. А з норм цієї ж статті вилучили положення про "виключення народного депутата зі складу фракції" і втрату на цій підставі представницького мандату. Щоправда, збереження такої норми взагалі б погіршило незалежність народних обранців та повністю сконцентрувало би політичну владу в руках керівника фракції (мегаблоку).

Імперативний мандат є обмеженням діяльності депутата як публічного діяча та громадянина. Але все-таки політичні та моральні обмеження, що на сьогодні не є сформовані в суспільстві, повинні бути. Механізм відкликання депутата, що не виконує свої обов’язки, або виконує його неналежним чином, повинен бути прописаний у законі. Якщо причина для відставки депутата є серйозною, і він за всіма моральними підставами має піти, але не йде,- ось тоді мають спрацьовувати формальні, але максимально публічні процедури.

4.2.4. "Стаття 82. Верховна Рада України працює сесійно.

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.

Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України".

По-перше, за пропорційної системи нема особливих проблем щодо досить швидкого обрання значно більшої частини конституційного складу парламенту. Але саме складання повноважень 151 депутатом разом із „ліквідацією" подальшої, до того „непрохідної" частини того чи іншого передвиборчого списку, можливо, малось на увазі безіменними авторами. Тоді, виходить, уряд має обиратися 301-м голосом, щоби подібна проблема вирішувалась сама собою?

По-друге, нема проблем зібратися не на тридцятий, а хоча би на десятий день.

4.2.5. „Стаття 83. Чергові сесії Верховної Ради України починаються

першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без скликання.

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (129а/94-ВР, 129б/94-ВР).

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України

Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (129а/94-ВР, 129б/94-ВР).

Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією".

Отже, з Конституції вилучається норма про те, що порядок роботи Верховної Ради встановлюється законом про регламент Верховної Ради. Зміна виду правового акта, яким має затверджуватися регламент Верховної Ради,- замість закону України на постанову Верховної Ради,- дозволить "прилаштовувати" регламент під потреби конкретної ситуації або конкретного складу парламенту. Такий регламент не набуде належного рівня стабільності, вважають деякі оглядачі,- адже не вимагається підписання такого акта главою держави та його оприлюднення. Отже, це також антидемократичний крок, адже відомо, що процедура є однією з найважливіших гарантій демократії та прозорості. Ця норма вступає також у суперечність з положеннями частини другої статті 6 Конституції України, відповідно до якої "органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження... відповідно до законів України", а також з положеннями частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої "органи державної влади... зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Питання "коаліції депутатських фракцій". На нашу думку, введення у Основний Закон такого суб'єкта політичного процесу є недоцільним, навіть зважаючи на низький рівень політико-правової культури та традиції в Україні. Також стаття 83 взагалі не містить формальних ознак того, коли така коаліція вважатиметься "сформованою" - це має підтверджуватися якимось голосуванням, підписами депутатів, підписами керівників фракцій чи іншим чином?
Стосовно створення парламентської більшості (причому не обов'язково коаліції) ЛДПУ ще з часу кучмівського „референдуму" висловлювала думку, що створення більшості не є самоціллю для парламенту, а лише певним оперативним інструментом для впровадження певної політики завдяки формуванню уряду та сприянню проходженню ініціатив уряду через парламент. Ніхто ніколи не зміг зафіксувати необхідний так званий життєвий цикл цього „продукту". Тобто існує певний ситуативний характер коаліції більшості, що залежить не тільки від програм партій та блоків, що в неї входять, а неспроможність уряду більшості або навіть меншості може призвести до позачергових виборів парламенту, яких наші політики бояться, як вогню, в першу чергу, з причини втрати недоторканості, а в другу чергу- з причини необхідності непередбачуваних витрат. Тому правове регулювання у цій частині мало бути спрямоване насамперед на результативність процесу формування уряду та уникнення "патових" політичних ситуацій. Для цього деякі аналітики пропонують, наприклад, механізм поетапного переходу ініціативи у формуванні уряду від глави держави до парламенту тощо. Ми вважаємо, що більш чіткі загальноприйнятні цивілізовані принципи формування уряду можна впровадити набагато швидше.

4.2.5. "Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;

12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

24) встановлення державних символів України;

25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

26) призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;

27) обрання суддів безстроково;

28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32) надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом;

34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання".

Таким чином, саме з цієї статті починає висвітлюватись головне- перерозподіл повноважень між парламентом і президентом, тобто створення президентської форми правління з суттєвими обмеженнями повноважень президента. Чому президентської? Тому, що президент обирається всенародно; зберігає певний контроль за силовими структурами; має досить широкі обов’язки та повноваження, а також досить багато можливостей впливу на всі гілки влади.

Також з цієї статті починає ставати очевидною внутрішня суперечливість порядку формування Кабінету Міністрів, а також, що надзвичайно важливо, звільнення з посад членів Кабінету та інших посадових осіб, перерахованих у цій статті. Одні члени уряду - міністр оборони, міністр закордонних справ - мають призначатися Верховною Радою за поданням президента (нарівні з прем'єр-міністром). Інші - за поданням прем'єр-міністра. Це не сприяє діяльності уряду як "єдиної команди", легалізує мінімальний вплив Кабінету Міністрів на сферу оборони та закордонних справ, і в принципі стає "унікальним" у світовій конституційній практиці. За розширенням можливостей парламенту щодо призначення більшої кількості посадових осіб „поіменно" бачимо також формальне звуження можливостей президента за рахунок формального розширення можливостей прем’єр-міністра. Це все досить несистемно, бо в будь-якій країні, зокрема й з класичною парламентською формою правління, уряд у повному складі отримує легітимацію від глави держави.

Заміна норми згоди парламенту на призначення президентом на норму призначення за поданням президента як така є не настільки важливою, бо все одно закон про призначення підписує президент, але у всіх відповідних пунктах цієї статті треба було вказати, що призначення здійснюються законом, як, наприклад, записано в новому п. 37 відносно затвердження Конституції АРК. Це, як говорилося вище, стосується і прийняття Регламенту ВРУ. Не вказано, за чиєю ініціативою та (або) початковою процедурою здійснюється звільнення „зазначених осіб з посад", тобто звільнити їх Верховна Рада може без будь-якого погодження з прем'єр-міністром чи з главою держави, простою більшістю від конституційного складу. Це є дуже небезпечним положенням, яке послаблює Кабінет Міністрів, особливо, зважаючи на рівень політико-правової культури українського політикуму та лобістську діяльність окремих народних депутатів. Загроза одноосібного звільнення (без потреби отримання згоди від іншого політичного суб'єкта), яка раніше робила членів уряду "слухняними слугами президента", тепер змушуватиме членів Кабінету Міністрів бути "лояльними" до окремих лобістських груп народних депутатів. За такого підходу важко очікувати від новообраних міністрів принциповості, яку навіть у надто великих обсягах демонстрували міністри уряду пані Тимошенко.
Щодо голови Служби безпеки України, для якого Законом передбачено можливість звільнення лише за згодою парламенту, ситуація теж неоднозначна. Президент України і за нової редакції Конституції забезпечує національну безпеку, а СБУ є основним органом, який повинен забезпечувати виконання цієї функції президента, і тому саме главі держави мала би підпорядковуватись дана спецслужба. Тому треба було б або зняти з президента цю функцію, або дозволити йому в певних випадках знімати з посади голову СБУ.

До речі, Держкомтелерадіо взагалі треба було скасувати за наявності Нацради з цих питань. Тоді не затримався би на посаді „міністр правди" п. Чиж.

4.2.6. "Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та

прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України".

Ця стаття зазнала найменших змін. З’явилася норма про пропозицію президента щодо відставки уряду, і це очевидно, враховуючи зняття в іншій статті можливості президента односібно вирішити це питання. Парадоксально, але якщо би цей закон, проти якого виступала пані Тимошенко, набрав чинності першого вересня, то її уряд і відповідно вона могли би встояти. Додам, що він і повинен був устояти, оскільки причин для його відставки не було. Ще один доказ недолугості кучмівської системи, якою востаннє скористався третій президент. Також була додана норма щодо заборони заміни уряду під час останньої сесії парламенту. Я особисто вважаю, що часові та „програмні" обмеження цієї процедури (окрім ініціативи президента) треба зняти. Нема довіри - треба створити уряд народної довіри, а парламент має стати її виразником.

4.2.7. "Стаття 89. Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.

Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом".

Зміни можуть видатися редакційними та стосуються обрання перших заступників, заступників та секретарів комітетів ВРУ, а також наголосом на контрольних функціях парламенту. Законом змінюється порядок обрання заступників голів та секретарів комітетів Верховної Ради. Старий порядок орієнтований на професійні та організаторські характеристики членів парламенту, а новий - на їхню фракційну належність. Нова процедура може негативно впливати на якість професійного опрацювання рішень Верховної Ради, особливо, коли певній фракції треба дезорганізувати секретарську роботу.

4.2.8. Стаття 90. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України має право достроково припинити повноваження

Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України".

Продовжуючи по суті коментар до ст. 83, повертаємось до поняття коаліції. Однією з підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради визначено випадок, коли "протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій і депутатських груп, відповідно до статті 83 цієї Конституції".
Конституційний Суд України раніше зауважив, що більшість у Верховній Раді можуть складати народні депутати України однієї фракції.
Тобто в принципі вимога про формування "коаліції" є не зовсім коректною. Навіть із новими застереженням про те, що фракція, до якої входить більшість від конституційного складу Верховної Ради, має права коаліції.
Але стаття 83 не містить формальних ознак того, коли така коаліція вважатиметься "сформованою". Такі нечіткі вимоги Основного Закону закладають умови для зловживань з боку "недобросовісного" глави держави та можуть використовуватись для маніпуляцій і тиску на парламент.
Логічну підставу для дострокового припинення повноважень парламенту - прив'язку до сформування персонального складу Кабінету Міністрів України - використано у пункті 2 цієї ж частини та статті закону, тобто передбачена можливість припинення повноважень Верховної Ради України у разі, "якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України". Тому перша підстава - про коаліцію - є не тільки зайвою, але й несе небезпеку зловживань, тим більше, що за цим законом "коаліція утворюється за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій".
Крім того, у затвердженому законі з'явилася нова норма про річну заборону розпуску Верховної Ради, обраної на позачергових виборах. Вважаю, що парламент у разі подій, що сталися та підпадають під дію закону, що передбачає дострокові вибори, має бути розпущеним незалежно від моменту, коли ці події сталися. Також 60 днів на формування уряду- це дуже багато. Достатньо трьох тижнів.

Норма про фактично обов’язкові консультації президента з представниками парламенту теж має бути обмежена в часі, бо вона може призводити до затягування парламентської кризи після вичерпання термінів, передбачених цим законом.

4.2.9. "Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово".

Питання законодавчої ініціативи якось пройшло поза увагою наших політиків та оглядачів. Нацбанк втратив це право, і це логічно, бо він не є суб’єктом політики. Вважаю, що право законодавчої ініціативи повинно бути розповсюджене на політичні партії. Є приклади багаторічного неприйняття важливих законів внаслідок явного або неявного зговору парламентарів, наприклад, закону „Про акціонерні товариства". Ініціатива партій, в тому числі тих, представників яких на даний час немає в парламенті, може спробувати зрушити з місця цей віз.

4.2.10. "Стаття 98. Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата".

Тут немає питань. Додана норма про контроль за надходженнями до бюджету- фактично це контроль за роботою ДПА та Мінфіну.

4.2.11. "Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6-8, 10-13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України".

Раніше ці тимчасові обов’язки покладалися на прем’єр-міністра. Логіка в цьому рішенні є, бо виконавча влада повинна працювати у сталому режимі, і в принципі не повинна мати відношення до дострокових виборів.

4.2.12. "Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України".

Нова редакція статті уточнює, що уряд керується саме указами президента, а не будь-якими його актами, та додає до керівних документів постанови парламенту.

4.2.13. „Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять

Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України

за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України".

Сумнівною є відмова від обмеження кількості віце-прем'єр-міністрів. Замість скорочення відбуватиметься, як завжди, необґрунтоване розширення складу Кабінету Міністрів.

Інші зауваження щодо призначення посадових осіб викладені вище. Покращити ситуацію міг би пакетний підхід до обрання „інших" міністрів. У крайньому разі окремі кандидатури могли би розглядатися окремо за наявності вагомих претензій парламенту (своєрідного імпічменту).

4.2.14. „Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України".

4.2.15. Подальші зміни в законі подаються дещо в іншій формі, а ми спробуємо викласти їх одноманітно.

Частина перша статті 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України".

Як наголошувалося вище, ми проти подовження строку повноважень парламенту.

4.2.16. „Частина перша статті 88. Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад".

Тут і надалі багато редакційних правок, які могли би бути враховані ще в 1996 році.

4.2.17. „Пункт 2 частини другої статті 88: організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів".

4.2.18. „Частина третя статті 88. Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України (129а/94-ВР, 129б/94-ВР)".

4.2.19. „Частина четверта статті 94. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом".

В принципі можна уявити собі таку ситуацію. Президент, розуміючи свою відповідальність перед суспільством, виконуючи свої обов’язки згідно Конституції, принципово не підписує закон після повторного обговорення. Тоді він повинен звернутися до народу з метою виявити, чи помиляється він у своїх діях. Можливий референдум, результати якого повинна врахувати Верховна Рада. Якщо цей механізм не включається, то президент іде у відставку. Або розпускає Раду?

Звичайно, простіше голові парламенту підписати закон. А якщо він надзвичайно важливий- чи виправдана така відповідальність спікера? Взагалі в нашій країні внаслідок зумисної аберації відносно компетенції та ролі Ради за комуністичних часів залишилася певна думка про реальну владу Рад того часу, яку намагається укріпити в нашій дійсності п. Мороз, мрією якого є вертикаль Рад, на вершині якої сидить він як перша особа держави.

4.2.20. „Частина п'ята статті 103. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень".

4.2.21. „Пункти 8-16, 19, 22 і 30 частини першої статті 106 про повноваження Президента України:

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим...

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань...

22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України"...

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України".

З переліку видно, що повноваження президента досить вагомі, але недостатньо системні, і до парламентсько-президентської республіки, як її дехто називає, цей закон „не дотягує". Однак важливі нові функції президента відносно судової гілки влади.

4.2.22. „Частина четверта статті 106. Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання".

Контрасигнація актів глави держави прем'єр-міністром та міністром, відповідальним за виконання акту, має бути розширена на більше коло актів президента, якщо цей акт не є виключно ініціативою президента та не потребує (за його гласною думкою) підтримки відповідним виконавчим органом. Тобто загальний механізм контрасигнації є формальним, але необхідним для визначення відповідальних осіб за виконання акту.

В демократичних державах контрасигнація гарантує главу держави від прийняття помилкових рішень, а державу від "сюрпризів". Окрема думка відповідальної особи, особливо прем’єра, має бути сформульована формально та в останньому випадку публічно. Це є підставою не для скасування акту, а для його перегляду президентом.

Вважаю обов’язковим скріплення підписом відповідними членами уряду актів президента, наприклад, з питань ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України, прийняття рішення про визнання іноземних держав тощо.

Якщо за гласною думкою президента, відповідними рішеннями РНБО акт підтверджується, то він має виконуватись, а незгодні з ним мають звертатися до Конституційного суду.

4.2.23. „Нові пункти 9-1 і 9-2 статті 116:

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України".

Ці зміни негативно вплинуть на функціонування виконавчої влади. Норма закону про те, що Кабінет Міністрів утворюватиме "відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", очевидно, хибна.
По-перше, можливість прийняття урядом рішень про утворення міністерств без потреби узгодження цього питання з президентом та, можливо, Верховною Радою, може призводити до "подрібнення" секторів державного управління, роздування складу уряду, дублювання та конфліктів інтересів.
По-друге, може неоднозначно тлумачитися конструкція "відповідно до закону". Якщо її розуміти таким чином, що закон може передбачати утворення конкретного міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, то тут гарантується велика кількість ініціатив щодо "узаконення" різних органів. Якщо ж до окремого концептуального закону, то добре, а якщо тільки до цієї норми Конституції?

Надто багато різних спецслужб було створено, та мало скорочено, тому будь-який орган центральної влади повинен скорочуватись або створюватись тільки в рамках єдиної концепції, прийнятої парламентом.


4.2.24. „Пункт 10 статті 116: здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України".

Це наша традиція- перехресні посилання. Перелік повине бути вичерпним.

4.2.25. „Частина перша статті 120. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку".

4.2.26. „Новий пункт 5 статті 121: нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами".

Цей пункт стосується повноважень прокуратури, тобто абсолютно неприйнятного повернення прокуратурі функції загального нагляду. Така норма зобов'язує прокуратуру перевіряти всі рішення, дії та бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Знаючи нашу прокуратуру, про конкретні завдання влад, небажання та невміння в принципі працювати заради додержання прав громадянина, ці перевірки будуть вибірковими і за об'єктами, і за ретельністю їх проведення. Загальний нагляд прокуратури буде використовуватись у політичній боротьбі та стримуватиме розвиток судової влади. Це доводять і нові розслідування справ п. Тимошенко одразу після залишення нею поста прем’єр-міністра. Нагадаємо, що свою принципову незгоду з розширенням функцій прокуратури висловлювала також Венеціанська комісія.

4.2.27. „Частина перша статті 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади".

4.2.28. Частину першу статті 141 викласти в такій редакції:

"До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної

ради входять депутати, які обираються жителями села, селища,

міста, району, області на основі загального, рівного, прямого

виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять
років".

Ми вже говорили, що термін більше трьох років є неприпустимим.

І, нарешті, перехідні положення виконані, вибори до ВРУ почалися. Аналіз цих положень запізнився, та в ньому й не було особливої необхідності.

4.3. Що треба було зробити, щоби конституція запрацювала, і що робити нині

Відомо, що зміни до конституції ініціювалися не з високих міркувань творення європейської держави. В надрах президентських структур створювались проекти, що мали подовжити владу Кучми в особі президента чи прем’єра, або хоча би впливового діяча. Мороз, що марив повсякчас реформою, мав діаметрально протилежні наміри, ситуативно підтримав супротивника. Про вертикаль Рад я вже казав. Прийняття змін до конституції було неконституційним, тобто відбулося фактично прийняття нового Основного Закону за договорною процедурою.

Змінити Основний Закон вирішили, коли не збиралися виконувати діючий. До того можливим було прийняття та введення в дію законів "Про президента України", "Про органи виконавчої влади", "Про регламент Верховної Ради України", що дозволило би припинити узурпацію главою держави повноважень, які не передбачені для нього Конституцією. Тобто призначення та звільнення заступників керівників центральних органів виконавчої влади, призначення і звільнення голів судів та їх заступників, видання указів з економічних та соціальних питань. Формування уряду за участі парламенту могло вирішуватися на основі норм чинної Конституції, за наявності мінімальної політичної культури, насамперед, з боку глави держави. У подальшому за умови виконання всіх необхідних процедур можна було би почати грунтовну реформу.

Другий проект (N3207-1), який мав бути суттєвою складовою реформи, але не був пророблений навіть приблизно, пройшов процедуру попереднього схвалення, причому не весь проект, а лише частина, яка торкається реорганізації сфери дії органів місцевої влади і місцевого самоврядування. Згідно Конституції України 1996 року, глави місцевих адміністрацій призначаються і звільняються президентом України за поданням Кабміну.

На початку конституційного процесу ряд депутатів запропонував зробити губернаторські посади виборними. Масової поддерки ця ініціатива не знайшла. Тоді вирішили сформулювати цю частину 118 статті Конституції таким чином: "Глави місцевих адміністрацій призначаються і звільняються Кабінетом міністрів України за поданням прем'єр-міністра України". Саме таке формулювання спочатку містилося в проекті N 4180. Введення подібного механізму істотно обмежувало б президентську владу і розширювало б повноваження уряду. Але компроміс не є поступкою тільки кандидата в президенти. Проти цієї норми виступив Віктор Ющенко. Норму із законопроекту вилучили. Верховний головнокомандуючий, що підписує закони та призначає глав адміністрацій (за поданням прем’єра), а головне - звільняє, декоративною фігурою не може бути за визначенням. Про що й мова - так звану парламентсько-президентську систему, якої і в теорії немає, не створили й на практиці. Зате глава держави одержує два додаткові мотиви розпустити парламент - якщо Рада не встигла вчасно створити парламентську коаліцію і якщо вона у встановлені терміни не змогла сформувати Кабмін.

Стосовно проекту 3207-1. Якщо він проходить, місцеве самоврядування може одержати деякі додаткові права. Але як вони виглядатимуть, невідомо. Тому й аналіз його буде безпредметним.

Можемо зробити певні проміжні висновки. Зроблені перші кроки у напрямі розподілу сфер впливу влад, поки половинчасті. Згода на проведення реформи підтвердила готовність Ющенка йти на реорганізацію інституту державного управління. Тому Ющенко погодився на відпустку Януковича і відставку тільки генпрокурора України (спочатку Ющенко вимагав відставки всього уряду). Останнє було правильно, виходячи хоча би з того, що уряд безпосередньо займався виборами.

Що ж робити? Нинішній склад парламенту не зможе вже нічого прийняти. Переходи заєдистів до певної розпливчастої більшості не створили реформаторської більшості, про що свідчить ряд голосувань із серйозних питань, відсутність законотворчих потенцій, захоплення поточними справами та урядовими перипетіями, передвиборча по суті діяльність депутатів не дає можливостей для поліпшення конституції. Можливо, це зробить наступний парламент. Якщо він буде нездатним, будуть оживлені ідеї конституанти. Може статися трете життя цієї ідеї. Ідеї, що не втілювалася досі.

Додатки.

1. Цитати з заяви Харківської правозахисної групи (п. Захаров)


Ми чекали конституцiйного подання до Конституцiйного Суду Президента України або групи 45 депутатiв парламенту, i остаточного голосування, яке мало б вiдкинути цей вкрай недосконалий в полiтико-правовому сенсi витвiр... Президент, на якого ми сподiвалися як на гаранта Конституцiї, пiдписав з В. Януковичем меморандум, першим пунктом якого є впровадження полiтичної реформи.... вкотре ми наголошуємо на тому, що "пакетне" голосування за внесення змiн до Конституцiї є абсолютно неприйнятним, тому що такий спосiб волевиявлення є класичним прикладом голосування (волевияву) "пiд умовою."... Голосуючи документ стратегiчного значення, депутати мусили керуватися суто конституцiйними й довготермiновими, а не тактичними, похiдними виключно вiд конкретних обставин грудня 2004 р., мiркуваннями.

Пакетне голосування не передбачене нi поточним законодавством, нi навiть роздiлом XIII Конституцiї України, воно також не вiдповiдає вимогам ст. 19 чинної Конституцiї, яка забороняє органам державної влади й, вiдтак, українському парламенту вдаватися до вiльної модифiкацiї ключових юридичних процедур, окремо виписаних й окремо захищених спецiальними гарантiями найвищого рiвня!... голосування за внесення поправок до Конституцiї України 1996 р. може здiйснюватися виключно на основi передбаченого статтями 154-159 Конституцiї порядку. Такий порядок становить змiст роздiлу XIII Основного Закону й знаходиться пiд захистом

всiєї конституцiйно-правової системи... на основi статтi 156 Конституцiї України будь-яка модифiкацiя статей 154-159 вимагає наступного обов'язкового затвердження всеукраїнським референдумом. Такий порядок в суто юридичному сенсi свiдчить про абсолютизм вiдповiдної конституцiйної процедури, загальну непорушнiсть юридичної процесуальної форми... Конституцiя - це документ, який, крiм свободи, забезпечує стабiльнiсть правової системи в цiлому, а вона, в свою чергу, починається iз принципу

непорушностi конституцiйної форми, нормативного тексту. Непорушнiсть форми конституцiї є необхiдною складовою частиною, умовою її правового змiсту, а процесуальнi норми Основного Закону - головними юридичними гарантiями цiнностей, закладених в її основу... Голосування в "пакетi" є класичним прикладом зв'язаного голосування або голосування пiд умовою. Як вiдомо, на референдумах забороняється поєднувати в одному пунктi його

формули два запитання. Тобто волевиявлення з приводу одного нормативного акта в "пакетному" варiантi жорстко зв'язується з аналогiчним (в сенсi вибору "за" чи "проти") голосуванням з приводу iншого нормативного

акта... Мусимо констатувати, що в даному випадку було здiйснено процедурний акт, який пiдпадає пiд означення юридично забороненого реверсу: доля норми поточного законодавства визначає долю норми конституцiйного законодавства. Тобто змiст норми нижчого юридичного рiвня... оперував змiстом норми вищого юридичного рiвня... В такий спосiб було здiйснено неприпустиме в органiчнiй правовiй системi керування: норма

поточного законодавства (поправка до виборчого закону) a priory визначала змiст конституцiйної норми.

Тобто нормативнiсть ординарного, тактично-оперативного рiвня

керувала всiєю нормативно-аксiоматичною системою, структурними

пертурбацiями генерального значення й змiсту...

Одна з принципових рис української конституцiйно-правової системи

полягає також в тому, що в Українi не визнається можливiсть дискрецiйних повноважень для органiв державної влади й мiсцевого самоврядування. На пiдставi статтi 19 Конституцiї України "органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування, їх посадовi особи повиннi дiяти лише на пiдставi повноважень та у спосiб, що передбаченi Конституцiю та законами України". З цього автоматично випливає заборона для вищого органу законодавчої влади - Верховної Ради України - вдаватися до вiльних модифiкацiй жорстких конституцiйних, а також iнших правових процедур.

Крiм того, як зазначається в статтi 157 Основного Закону, "Конституцiя України не може бути змiнена в умовах воєнного або надзвичайного стану".... Конституцiя України не може бути змiнена (навiть при дотриманнi формальних процедур) за умов надмiрно пристрасного, розбурханого, емоцiйно неврiвноваженого громадського стану... Дана заборона визначається не тiльки лiтерою, але й духом Основного Закону, про що насамперед знають конституцiйнi суддi.

... сучасна європейськiсть передбачає не просто добре розвинену, а справдi кристалiзовану правосвiдомiсть... На жаль, конституцiйна реформа, так само як загальний стиль її запровадження в Українi, поки що не наближають, а суттєво вiддаляють нас вiд Європи.

2. ЧАСТИНА ПРОЕКТУ 3207, ПРИЙНЯТА У „ПАКЕТІ" (В ДІЮ НЕ ВСТУПИЛА)

I. Внести до Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., N 30, ст. 141) такі зміни:

1. Пункт 29 частини першої статті 85 викласти в такій редакції:

"29) утворення і ліквідація адміністративно-територіальних одиниць, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів".

2. Статтю 118 викласти в такій редакції:

"Стаття 118. Виконавчу владу в областях, містах Києві та Севастополі в межах та порядку, визначених законом, представляють місцеві державні адміністрації.

Особливості організації та діяльності Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій визначаються законом.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути скасовані відповідно до закону.

Обласна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації. Якщо недовіру висловило не менш як дві третини депутатів від складу ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації".

3. У статті 119:

1) пункт 4 викласти в такій редакції:

"4) підготовку та виконання у випадках, визначених законом, відповідних обласних бюджетів";

2) пункт 7 викласти в такій редакції:

"7) реалізацію інших передбачених законом повноважень".

4. Статтю 133 викласти в такій редакції:

"Стаття 133. Адміністративно-територіальними одиницями України є: Автономна Республіка Крим; області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська; міста Київ та Севастополь; райони, громади (сільські, селищні, міські).

Громадою визнається адміністративно-територіальна одиниця, до якої входять жителі одного або декількох населених пунктів, та яка має визначені в установленому законом порядку межі її території.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, що визначається окремими законами України".

5. Статтю 140 викласти в такій редакції:

"Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом і гарантованою законом можливістю жителів громад, органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється жителями громади в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: ради громад (сільські, селищні,

міські ради) та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси жителів громад, є районні та обласні ради, їх виконавчі органи, повноваження яких визначаються законом.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Ради громад (сільські, селищні, міські ради) можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною

власної компетенції, фінансів та майна.

Розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, підстави та порядок делегування органам місцевого самоврядування повноважень органів державної влади встановлюються законом".

6. Частини другу і четверту статті 141 викласти в такій

редакції:

"Жителі громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на п'ять років голову громади (сільського, селищного, міського голову), який очолює виконавчий орган ради громади та головує на її засіданнях";

"Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий орган ради".

7. Частини першу і другу статті 142 викласти в такій

редакції:

"Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності громад, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Жителі громад або ради громад відповідно до закону можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби".

8. Частини першу і другу статті 143 викласти в такій редакції:

"Стаття 143. Жителі громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування відповідно до закону: управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;

затверджують бюджети відповідних громад і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції".

II. Цей Закон набирає чинності з дня проведення у березні 2006 року чергових виборів до місцевих рад п'ятого скликання.

3. Постанова ВРУ та новий „уточнений" проект (замість N 3207)

П О С Т А Н О В А

Верховної Ради України

Про попереднє схвалення і направлення до Конституційного Суду України законопроекту про внесення змін до Конституції України

У зв’язку з уточненням редакції тексту проекту Закону України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування (реєстр. N 3207-1), попередньо схваленого Верховною Радою України 8 грудня 2004 року, та зважаючи на Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року N 8-рп/98,

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є :

1. Проект Закону України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування (реєстр. N 3207-1) попередньо схвалити і направити до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 та 158 Конституції України (додається).

2. Включити до порядку денного наступної чергової (дев’ятої) сесії Верховної Ради України четвертого скликання питання про прийняття Закону України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування (реєстр. N 3207-1).

Голова Верховної Ради
України В.ЛИТВИН

м. К и ї в
23 грудня 2005 року

N 3288 ІV


Додаток
до Постанови Верховної Ради України
N 3288-IV від 23 грудня 2005 року


ЗАКОНОПРОЕКТ

про внесення змін до Конституції України

щодо удосконалення системи місцевого самоврядування

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є :

І. Внести до Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., N 30, ст. 141; 2005 р., N 2, ст. 44) такі зміни:

1) статті 118, 119, 133, 140 викласти в такій редакції:

"Стаття 118. В областях, містах Києві та Севастополі для виконання повноважень у межах та порядку, визначених законом, утворюються місцеві державні адміністрації.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України, підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території здійснюють:

1) контроль за додержанням законів місцевими органами виконавчої влади, підпорядкованими центральним органам виконавчої влади;

2) взаємодію місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування;

3) інші визначені законом повноваження";

"Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села, а також округи.

Округою є утворена на основі добровільного об’єднання жителів адміністративно-територіальна одиниця, у складі якої кілька населених пунктів.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь, межі яких визначаються законом.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України";

"Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села, селища чи міста або добровільного об’єднання у територіальну громаду жителів кількох населених пунктів - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється в межах адміністративно-територіальних одиниць.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються законом.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси жителів громад, є районні та обласні ради, їх виконавчі органи, повноваження яких визначаються законом.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна";

2) пункт 29 частини першої статті 85 викласти в такій редакції:

"29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів, округ і районів, утворення і ліквідація населених пунктів та округ";

3) частину першу статті 136 викласти в такій редакції:

"Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років";

4) частини другу і четверту статті 141 викласти в такій редакції:

"Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на п’ять років відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях";

"Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою з числа її депутатів і очолюють виконавчий орган ради";

5) частини першу і третю статті 142 викласти в такій редакції:

"Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад";

"Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Законом визначається мінімальна частка від податків і зборів, які спрямовуються на формування доходів місцевих бюджетів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою";

6) частини першу - третю статті 143 викласти в такій редакції:

"Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування відповідно до закону управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують відповідні місцеві бюджети і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети та контролюють їх виконання; вирішують у межах, визначених законом, питання адміністративно-територіального устрою; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування в межах і порядку, встановлених законом, можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної властності";

7) абзац третій пункту 8 розділу ХV "Перехідні положення" виключити.

II. Прикінцеві та перехідні положення

1. Цей Закон набуває чинності з дня обрання місцевих рад п’ятого скликання у 2006 році, за винятком статей 118 і 119 Конституції України в редакції цього Закону, які вводяться в дію через 60 днів після набрання чинності цим Законом, а також пункту 6 цього розділу, який набуває чинності з дня опублікування цього Закону.

2. Виконавчі органи районних та обласних рад утворюються протягом двох місяців з дня проведення виборів до місцевих рад п’ятого скликання.

3. Передача районними та обласними державними адміністраціями виконавчим органам районних та обласних рад документації, пов’язаної з підготовкою та виконанням районних та обласних бюджетів, здійсненням делегованих їм відповідними районними чи обласними радами повноважень, проводиться протягом двох місяців після утворення виконавчих органів районних та обласних рад.

4. Ліквідація районних державних адміністрацій завершується не пізніше ніж за чотири місяці після обрання місцевих рад п’ятого скликання.

5. На період дії Угоди між Україною та Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України Севастопольська міська державна адміністрація здійснює повноваження, передбачені Законом України "Про місцеві державні адміністрації" в редакції станом на 1 січня 2006 року.

6. Реалізація на чергових місцевих виборах конституційного права на обрання сільських, селищних, міських рад та відповідних голів жителями населених пунктів, які на час набуття чинності Конституцією України обирали єдиного сільського, селищного чи міського голову та відповідний спільний орган місцевого самоврядування, здійснюється на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом виборів спільного органу місцевого самоврядування та єдиного сільського, селищного чи міського голови. При цьому у тих населених пунктах, жителі яких об’єдналися в одну територіальну громаду, вибори сільського, селищного, міського голови та органу місцевого самоврядування, крім відповідного спільного органу місцевого самоврядування та єдиного голови, не проводяться.
 
23.04.2018  16:56
Шановні молоді колеги, друзі! Ліберально-демократична партія України звертається до вас у важкий поворотний момент історії України. Ставайте частиною ліберальної спільноти, давайте разом змінювати ситуацію в країні! Ми пропонуємо Україні Ліберальну перспективу. Наша політична сила як ідеологічна партія європейського парламентського типу має більш як чвертьвікову історію. ЛДПУ ніколи не була клановою та перебуває у відкритому спілкуванні з партіями ліберального напрямку, з рядом громадських організацій, у тому числі молодіжних. На відміну від традиційних прикладів недостатньої участі молоді у керівництві українських демократичних партій нового часу, ми завжди надавали можливості молодим людям для прогресу в партії. Активна молода людина ліберального світогляду має всі шанси стати лідером партії, увійти в центральні керівні органи, кандидувати в депутати, президенти. Разом переможемо!
Партійні новини
Лібералізм: теорія і практика
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet