Головна Контакти Карта сайту




12 грудня, 2018
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Перспективи лібералізму в реаліях сучасного політичного життя України

Версія для друку
25 травня 2005 року в Інституті лібералізму відбувся круглий стіл на зазначену тему. У ньому взяли участь директор Інституту лібералізму к.філол.н. В.Климчук, директор Інституту філософії НАН України акад. М.Попович, голова ЛДПУ І.Душин, співробітник Інституту філософії НАН України д.філол.н. О.Білий, експерти Інституту лібералізму к.філос.н. В.Козловський, Я.Гольденберг, І.Лисицький, директор Інституту соціальних технологій к.філос.н. О.Тихонов, культурологи проф. М.Степаненко і проф. В.Скуратівський,член Координаційної ради ЛДПУ Б.Дученчук, радник голови ЛДПУ Ю.Чудновський, д.екон.н. О.Плотніков, член політради Соціалістичної партії України д.філос.н. В.Кізіма, керівник прес-служби ЛДПУ О.Маркосян та ін. Нижче наводяться фрагменти окремих виступів на круглому столі.

В.КЛИМЧУК:

Я думаю, сьогодні надзвичайно важливо виявити головні тенденції суспільно-політичного життя, з’ясувати, який шлях вимальовується перед країною. Я не хотів би робити прогнози (і навряд чи сьогодні хтось здатен на них), але принаймні у тій ідеологічній амальгамі, яку маємо, бажано побачити якісь домінанти. Ця амальгама, на жаль, не дає нам достатньо серйозного дискурсу. Через її своєрідність важко прив’язатися до європейських загальноприйнятих універсалій і чітко сказати, де ми перебуваємо, куди йдемо, хто є нашими опонентами і т.д. Все перемішано. Немає відповідної мови, отже, й відповідного визначення ситуації. Я спробую зупинитися на цьому питанні більш детально. Власне, йдеться про центральний модус сьогоднішньої ідеології.

Що ми маємо? Ми маємо Помаранчеву революцію, тобто повстання народу, мирне повстання. Ми маємо народного Президента. Ми маємо уряд народної довіри. Ми маємо народний бюджет. Крім того, ми маємо 8-9 партій, які за рейтингом є провідними. Це – Народний союз „Наша Україна”, Народний рух України, Українська народна партія, Народно-демократична партія, Народна партія України (вчорашня Аграрна партія). І все тримається на слові „народний”. Сегмент „народності” несуть в собі також „Собор”, перейменована на „Нашу Україну” Партія прогресу і порядку, „Батьківщина”. До цього ж ряду я б відніс і нещодавно утворений Кінахом Союз „За волю народу”. Далі. Ми маємо ще народну опозицію – так Вітренко і Корчинський називають своє утворення, програма якого може бути визначена як „червоний шабаш”. Врешті-решт, є навіть поняття „народна колонізація”, яке ввів у обіг пан Бадзьо і яке стосується взаємовідносин між корінною і некорінними націями. У наведених назвах не можна не помітити певної реакції на певне очікування, свого роду послання, бажання сподобатися.

Сказане означає, що домінантою, помітною тенденцією, модусом сьогоднішнього дня є популізм. Популізм як ідейно-політична течія. Ви можете назвати дане явище народництвом, це буде також правильно. Однак на цивілізованій, науковій мові йдеться про популізм (в дуже широкому сенсі). Світ проводить з приводу популізму конференції, симпозіуми (для прикладу я міг би назвати конференцію, проведену Лондонським інститутом політики і економіки). Видаються відповідні матеріали, брошури, монографії. Однак в Україні ця центральна проблема перехідного періоду, яка вагітна дуже цікавими й різноманітними наслідками, не вивчається. Тому я вважаю її актуальною і вартою уваги. Для мене важливе перш за все таке питання: свідомо чи несвідомо сповідують популізм наші фігуранти? Чи це гра? Бо популізм, безперечно, має, окрім всього, і такий вимір, як маніпуляція. Тобто йдеться про певну політичну практику. Хто чим користується в Україні? Хто до чого тяжіє?

В.СКУРАТІВСЬКИЙ :

Я вважаю, треба толерантніше ставитися до поняття „народ”, до всіх різких епітетів - і з дуже простої причини. На все слід дивитися історично. Після появи слова „народ” (на Галичині – „нарід”) іншої аналогічної лексеми не було впродовж багатьох десятиліть. Десь наприкінці 50-х років минулого століття у мас-медіа почала дуже часто з’являтися фраза: „Батьківське піклування партії про народ”. А потім було сказано, що все ж попереду у нас „народ”, а потім „партія”. Слово „народ”, яке має майже півтора століття активного соціального й етичного вживання, перетворилось на якусь центральну лексему у масовій свідомості, яка означає рішуче все – і те, і друге, і третє, й десяте. На Майдані, на Хрещатику, я зустрічав людей десятків різних орієнтацій, більше того – гранично протилежних: від українців, у порівнянні з якими мельниківці виглядають жовтенятами, до таких собі лібералів. І вони усі хочуть зібратися під одним дахом, їх усіх об’єднує поняття „народ”. Отже, давайте виходити з того, що ми конкретно переживаємо сьогодні. Поки що люди ( у широкому значенні – і маси, й індивіди) не мають іншого інструменту для свого самовизначення у даній ситуації. Рішуче не мають.

Давайте спокійно ставитися до лексеми „народ” (”народний”) і подивимося краще на те, що насправді робиться тими, хто за нею стоїть.

О.ПЛОТНІКОВ :

Я дуже спокійно ставлюся до того, що відбувається зараз у державі. По суті, я не бачу, чим нинішня влада суттєво відрізняється від попередньої. У нинішнього уряду, як і у попереднього, немає якоїсь концепції, немає ідеології, немає розуміння того, на базі яких цінностей функціонує наша держава. Якщо подивитись на те, що робить влада, новий уряд, Президент, слід констатувати: особливих проявів лібералізму у їхній діяльності немає. Знову спостерігається жорстке адміністративне втручання органів влади, органів управління у розвиток подій. Можна наводити багато прикладів, пов’язаних з митницею, нафтовою кризою, зведенням рахунків з попередниками шляхом реприватизації та ін. Те, що я писав свого часу про владу Л.Кучми, яка не знала, що саме будує в країні, відноситься і до сьогоднішньої влади. Посилання на Конституцію – це чудово, але немає конкретного цілісного бачення. Для самої влади дуже добре, що у неї поки що немає справжньої опозиції. А ті, хто оголосили себе опозицією, не можуть ні в чому реально протидіяти владі. Якби існувала справжня опозиція, то владі було б дуже важко саме із-за відсутності реального бачення шляхів розвитку країни: куди йти? Що робити? Зовнішня політика з ліберального погляду також не викликає особливого інтересу. Вона зорієнтована на постійне утвердження одної тези: ми будемо в Євросоюзі, незалежно від того, чекають нас там, чи ні. Те ж саме стосується НАТО. І на всякий випадок намагаємось якось підтримувати стосунки з Росією. Я досить критично ставлюся до зовнішньої політики України, і чогось ліберального я тут не бачу. Але, вважаю, треба залишатися оптимістом. Держава при нинішньому керівництві все-таки зможе визначити чіткі шляхи дальшого розвитку, розробити модель, яка зорієнтована на людину, а не на окремі клани.

М.ПОПОВИЧ:

Я не представляю якоїсь політичної орієнтації і хотів би бути у судженнях максимально об’єктивним. Я розцінюю виступ Володимира Никифоровича Климчука як крик душі ліберала. І те, про що він говорив, дійсно підтверджується розвитком ліберального руху після Першої світової війни, після того, як в Англії замість протистояння консерватори-ліберали прийшло протистояння консерватори-лейбористи, і ліберальний рух відступив у тінь. Це стало наслідком того, що відбулася, так би мовити, різка демократизація у не найкращому розумінні цього слова, демократизація політикуму. Вийшла на арену робітнича партія на чолі з робітничою аристократією. Це є реальність, яка на сьогодні відтіснила у всій Європі лібералів на позиції максимум партії з золотими акціями.

Ви не хочете бути популістами? Прекрасно. Але тоді знайте, що ви ніколи не матимете масової опори. Маса піде або в народники, або в ліві сили, а які ліві сили у нас – ми добре знаємо. Я сам, до речі, належу до лівих інтелектуалів, людей того типу, які на Заході голосують за соціалістів, але лають їх нещадно і ніколи не бувають членами цієї партії. Я не став би так беззастережно кваліфікувати нашу Соціалістичну партію як можливу ліву силу, оскільки там ще є певні труднощі, зокрема пов’язані з антисемітськими виступами у газеті „Сільські вісті”. Але це тема окремої розмови. Популізм, власне кажучи, це технології. А те, що характеризується у нас як „народний”, „народна”, це сьогодні на Заході консервативні партії, які належать, якщо бути точним, до респектабельного консерватизму і є продовжувачами традиції, що найбільш приваблива і для нашого керівництва. Мені здається, що та політична сила, яку уособлює в собі народний Президент, дуже шанований мною Віктор Андрійович Ющенко, прагне бути саме право-консервативною силою. Оскільки сьогоднішні консерватори в Європі є продовжувачами лібералізму в сфері економіки (йдеться про неолібералізм чи неоконсерватизм), то можна чекати у нас лібералізму в економічній сфері. Я не розцінюю гарячкові кроки в короткій діяльності Юлії Тимошенко як якусь послідовну державницьку політику (їй треба було пом’якшити інфляційні наслідки соціальних заходів попередників). Ні Пинзеник, ні Терьохін, ні сама Тимошенко не схожі на соціалістів-державників, цей етап скоро закінчиться і уже можна стверджувати, що вони домоглися того, чого хотіли, оскільки інфляційного сплеску цін на сьогоднішній день немає. Отже, якщо говорити про політичну мапу, то сьогодні маємо ситуацію, що супроводжується пошуками союзників на Заході. Ви знаєте, що в Європарламенті політичний рух Ющенка підтримує Народна партія (це – праві), є спроби встановити контакти з ХДС в Німеччині. У Польщі – там все розвалилося, ситуація критична, ліберальні сили і громадянська платформа просто не існують зараз як політичні партії і важко щось конкретно сказати. До речі, можливо у нас буде якась перевага у тому, що структурування суспільства проходитиме більш інтенсивно і плідно, ніж це відбулося у Польщі. Тому що після диктатури посткомуністичних типів наступає період, коли всі хочуть бути якомога більш радикальними і правими. Уже зараз видно, що у нас переважає правий, але більш-менш респектабельний спектр політикуму, де будуть групуватися різні персоналії і різні сили – і це буде щось на зразок ... Ну я не знаю, з чим порівняти на Заході, але я дуже боюсь, аби не було чогось подібного до „Единой России”. І на виборах поразка всіх сил, що не належать до „Нашої України”, була б трагедією для України. У нас, слава Богу, немає ситуації, коли „ein Reich, ein Volk, ein Furer”. Є в Україні, безперечно, організована ліва сила – це Соціалістична партія, яка набирає, ну, скільки приблизно?.. 10-12 %, кажете, заплановано? Дай Бог. Однак боюсь, що це „планов громадье”, хоча перспективи є. Було б добре, якби ті шанси, які має лібералізм, були реалізовані настільки, щоб ваша партія пройшла в парламент.

В.КОЗЛОВСЬКИЙ:

А що ж для цього необхідно зробити? Які кроки? Які ідеї?

М.ПОПОВИЧ:

Ідеї мають бути такі, які б могли завоювати для цієї партії Схід, не ігноруючи певних цінностей, які панують в Центрі і на Заході. Йдеться не про популізм, не підказуйте, а про праві ненаціоналістичні ідеї. Я говорю про тих потенціальних виборців, які бояться націоналістичного радикалізму. Це ваш електорат. При цьому, хочу зазначити, що я зовсім не співчуваю антипатріотичній діяльності і буду підтримувати цей уряд. Найбільше завоювання Помаранчевої революції – не якісь персоналії і не якісь програми. Дуже добре, що немає єдиної програми. На площу йшли не за Ющенка (хоча всі кричали „Ющенко!”, і я кричав), а йшли за те, щоб була можливість усім, незважаючи на різницю у поглядах, жити у правовому полі.

М.СТЕПАНЕНКО:

Хотів би нагадати вам про Катерину II, яка прийшла в Росію з Німеччини зовсім молодою дівчиною. У своїй біографії пише, що її першим завданням, яке вона поставила перед собою на все життя, було чітким: всім сподобатися. І вона це завдання виконала. Вона всім подобалась. Крім свого чоловіка. Вона на цій ілюзії, підкреслюю – ілюзії, доброти, гарних відносин з оточуючими, підтримки прогресивних західноєвропейських ідей (Руссо, Вольтер та ін.) – на всьому цьому побудувала найбільшу в світі на той час (може за винятком Великобританії) монархію. Так що до популізму як до поняття треба відноситись об’єктивно, з розумінням. Популізм – надзвичайна зброя, яка повинна бути у кожного політика. У ліберальних демократів цієї зброї немає. Тому популізм, тобто продаж народові своєї ідеї, своєї ідеології, повинен бути – інакше ніякого парламенту, ніякого проценту голосів нам не бачити. Хоча тут є цікава ситуація, якщо подивитися на 98-й рік. Ми тоді виступали разом з Селянською партією, але блок був який популярний – Європейський вибір України. Він зайняв останнє, 30-е місце у списку партій. Але цей вибір став ключовим мандатом для нинішнього уряду. Інакше кажучи: партія зайняла останнє місце, а її ідеологія вибилася в лідери. Тобто люди уміють користуватися чужими ідеями. З точки зору сьогоднішньої ситуації чудово виступив сам Ющенко, який чітко сказав: зараз для нас основне – це влада. З цим треба рахуватися і знати, що все решта – лише засіб для досягнення повної влади. А для цього корисний популізм в якому-завгодно варіанті. Ви бачили, на площі уже продають не тільки портрети, але й бюсти Ющенка, Тимошенко. Так що, технологія спрацювала чудово, однак це не означає, що за нею не стоїть політика. Стоїть. А політика – це завжди що? Це – здобуття влади, тому що політики займаються боротьбою за владу. Все решта – механізм. У нас ситуація трохи інша. Боротися на рівних за владу з тими, у кого великі можливості, важко, якщо йти ва-банк: ви – так, а ми, мовляв, так. Але сама ліберальна ідея фактично в Україні набирає сил, уже є люди, які не можуть інакше мислити. Основне гасло має бути таким: людина дорівнює державі. Не може бути в державі, яка іменує себе демократичною, ситуації, коли, скажімо, селянин продає хату за 12 тис. доларів, а на другий день уряд, не питаючи його, вольовим рішенням міняє курс валют і краде у нього 4 тис. гривень. Така система називається уже інакше. Держава не може бути більше людини, тут потрібні рівні відносини. Це гасло - шлях до захисту кожного громадянина України від будь-якої несправедливості. Тому що лібералізм – це свобода.

Далі. 90% населення боїться лібералізму, більшість людей знає чітко, що повинен бути батько нації. Показово, що одна з газет так написала: настає вікторіанська епоха. І майже кожен громадянин України знає, що він залежний. Основна ж ідея лібералізму – незалежність особистості. У жодної іншої партії такого гасла немає. Тому я просто пропоную два гасла: 1)людина дорівнює державі; 2) незалежність людини, її свобода. Але ці гасла треба розповсюджувати не тільки на сході. І у Львівській області, і на Волині не такі люди, як дехто тут думає. Дурних націоналістів там дуже мало. Тут проживає переважно дуже освічена і розумна частина українського народу, яка на багато речей дивиться скептично. Я недавно був у Стрію, розмовляв з головою колгоспу. Всі колгоспи розпалися, а його існує. Чому, питаю у нього. Відповідає: а тому що я трактористу плачу за роботу кожен день. Колгосп розцвітає. Тому що голова завжди виконує те, що обіцяє. У мене зараз невизначене ставлення до уряду, а воно і не може бути визначеним, тому що політика уряду на сьогоднішній день, як правильно зазначив В.Климчук, в першу чергу популістська. Вона несе в собі і позитивні риси, але й небезпеку. Тому що на одному популізмі далеко не поїдеш. Без лібералізму, без усвідомлення кожним громадянином, що він людина незалежна, сильна, значних успіхів не досягнути. З пропагандою лібералізму, з лекціями можна спокійно відправлятися і в Чернівці, і в Луцьк, і в Одесу, і в Донецьк. Тому що ідеологія ця загальнолюдська. Людина має починати любити себе. Саме в цьому полягає завдання культури, тому що у нас дефіцит сучасних культурних цінностей.

В. КОЗЛОВСЬКИЙ:

Виступ мого попередника окреслює досить оптимістичні ліберальні перспективи України. З’являється відчуття, що не все ще втрачено, і ми можемо робити свою справу спокійно і врівноважено, оскільки за нами, нашими вчинками, рішеннями стоїть всесвітня гуманістична ідея, яка ґрунтується на визнанні пріоритетності людської свободи. Хоча, як реалісти, ми повинні усвідомлювати, що людське існування тримається, так би мовити, на двох крилах. Одне крило підтримує людину як істоту суспільну і колективну. З цим безглуздо сперечатись, бо кожний із нас народжується і стає людиною саме в суспільстві, починаючи із засвоєння мови, навичок, сімейного виховання і шкільної освіти і закінчуючи різноманітними формами колективної співпраці, професійними знаннями і досвідом, моральними приписами. Але людські колективи суттєво відрізняються від будь-яких інших спільнот, які, як відомо, за певних обставин можуть створювати деякі види тварин тим, що людина навіть за наявності своєї колективної залежності намагається завжди виокремитись, виділитись із будь-якої спільноти, колективна з тим, щоб стати кимсь неповторним - індивідом, особою. Уже дитина відчуває, що вона відрізняється від інших дітей, бо має власні улюблені іграшки, спілкується зі своїми друзями, які набагато кращі від друзів інших дітей тощо. Зрештою оці два крила – колективне й індивідуальне, персональне – дають, на мій погляд, витоки двом потужним загальнолюдським ідеям, які отримали стрімкий розвиток впродовж останніх двох—трьох сторіч європейської історії. По-перше, це ідея колективістська, соціалістична (у своїх радикальних, наскрізь деструктивних формах – комуністична чи націонал - соціалістична ), яка підтримує і обґрунтовує соціальну складову людини, її колективізм і солідарність. Друга ідея – ліберальна - наголошує на тому, що не дивлячись на суспільну, колективну складову, людська свобода, її творчий потенціал є проявом саме індивідуального, персонального начала. Будь-які соціальні, технологічні зміни, рішучі економічні інновації не можливі без вільного творчого пошуку і реальних здобутків на які спроможна лише вільна особистість. Саме це перетворює людину із якоїсь абстракції у щось змістовне і конкретне, надає їй виразності і сили. Названі ідеї тим чи іншим чином впливали і продовжують впливати на всі рішення і події, що відбуваються в світі. Тому ми і намагаємося для себе з’ясувати, зокрема і на нашому круглому столі, а на якому політичному світі ми знаходимось? Наскільки суттєво події листопада-грудня 2004 року змінили політичну мапу країни, і чи були ці змінили настільки глибокі і масштабні, що ми можемо вести мову про те, що, чи не вперше за роки незалежності, ліберальні ідеї мають шанс на успіх на наступних парламентських виборів? Чи можливо ці зміни були не такі вже і суттєві? І які це були зміни, що (і кого) вони змінили ? Тут варто неупереджено розібратись. Довелось мені якось дискутувати із однім добродієм, який стверджував: що це за революція, якщо В. Ющенку під час третього туру виборів отримав таку незначну перевагу ? Хіба переважна більшість українського суспільства не сподівалась на перемогу В. Ющенка у співвідношенні 80% на 20% на його користь, хоча фактично результат склав 52% на 44%. І, взагалі, що це була за перемога. Ми б дуже спростили ситуацію, як би розглядали результат виборів як перемогу більш кращої програми дій майбутнього президента. Як на мене у цьому процесі програми зіграли що найменшу роль. А те, що по справжньому було дієвим так це «антропологічний» чинник, коли люди вибирали «свого» і протестували проти «чужого» кандидата. Тобто, вибір був не між своїми, які, певним чином, відрізнялись би деякими особливостями, програмами, ідеями, гаслами, а між своїм і чужим типом людини, особистості. Наочним уособленням ( дієвим і переконливим ) цих досить різних людських типів були В. Ющенко і В. Янукович. Їх харизма є лише проявом їх антропологічного типажу, того, що значні верстви населення сприймають їх як своїх, з якими люди себе ототожнюють. Зрозуміло, що такі розрізнення відбуваються на рівні підсвідомості, емоційних реакцій, спонтанного бажання до дій на підтримку «свого», навіть якщо життєвий шлях, досвід, поведінка цього кандидата і не відповідає якимсь загально прийнятним критеріям і моральним нормам. Це не мало вирішального значення, бо кандидат сприймається як свій. А своєму, як відомо, прощається багато чого, інколи майже все. На мою думку саме цей чинник відіграв вирішальну роль під час президентських виборів. На виборах було не штучно створені, а лише технологічно виявлені й чітко зафіксовані існуючі в українському суспільстві різні «антропологічні типи». І що найбільш цікаво - чи не вперше отака собі антропологія, спрацювала в політичному сенсі з такою силою і рішучістю. Тому, я вважаю, що перемога В. Ющенка не змінила всіх чи, принаймні, більшості політичних векторів, що існували до цих виборів. Зміни, що відбулись, створили не стільки нову політичну мапу, скільки зафіксували найбільш характерні антропологічні уподобання, які мають чіткі регіональні особливості. Це до певної міри особливості, що ґрунтуються на досить різких розбіжностях. Мені здається, що вони вплинуть і тим чи іншим чином спрацюють і на наступних парламентських виборах. Звичайно, що з мого боку, це лише постановка питання. Обґрунтування цієї ідеї вимагає досліджень, зокрема і соціологічних.

Інша складна і поки - що не вирішена проблема – який лібералізм нам потрібно маніфестувати і розвивати з огляду на майбутні вибори ? Як відомо, сучасна політична теорія і практика послуговується цілою низкою ліберальних доктрин. Може нам потрібно звернути увагу на соціальний лібералізм, з’ясувати його сильні й слабкі сторони, з тим, щоб запропонувати виборцям цікаву і змістовну програму, де будуть відповіді і на ті питання на яких, зазвичай, українські ліберальні рухи і партії не робили особливого наголосу. Це перш за все соціальні, національні, релігійні, регіональні питання. Що це за коло питань, які нам потрібно висвітлювати з ліберальних позицій – це також питання на часі. Я вважаю, що з метою демонстрації можливих переваг і ризиків нашого звернення до проблематики соціального лібералізму нам потрібно провести широке обговорення, дискусію.

В.КІЗІМА:

Я думаю, соціалісти (і не тільки соціалісти) певною мірою пересікаються з лібералами. Мабуть, це біда лібералів, що чимало їхніх положень використовуються іншими партіями в своїх цілях. Те, що ми називаємо Оранжевою революцією, - можна вважати другою хвилею після 1991 року, після періоду так званого дикого капіталізму. Це реакція на цей дикий капіталізм внаслідок накопиченої в суспільстві негативної енергії. У влади зараз високий рейтинг, але вона добре розуміє, чому він утримується. Тому що від неї чекають того, що було обіцяно. Ситуація, яка склалася після революції, сприяє проходженню і утвердженню ліберальних ідей у суспільстві. І ЛДПУ повинна використати ці можливості, бо інших таких може і не бути. Другий момент – на кого спиратися при цьому. В сучасному українському суспільстві багато хто не прив’язує себе до якогось одного напряму, а існує, так би мовити, в різних стратах одночасно. І все-таки ліберали мають спиратися, в першу чергу, на середнього підприємця. Ваші ідеї сьогодні найбільш співзвучні саме середньому класу, який отримав можливість максимально проявити себе, оскільки попередні олігархи й монополісти, що тиснули на нього, зараз відсутні (або суттєво втратили свій вплив), а нові тільки формуються. Середній підприємець досить активний, відзначається самодостатністю, він не потребує опіки держави, тільки б держава йому не заважала. Якщо представникам середнього класу спокійно й аргументовано роз’яснити ситуацію, вони зрозуміють, повинні зрозуміти, що ліберали – та реальна політична сила, яка виражає його інтереси.

О.МАРКОСЯН:

Політична боротьба в ситуації, коли суспільство не можна вважати структурованим за соціально-політичними інтересами, проходить за технологією гонки озброєнь. Клани, які протистоять один одному, накопичують фінансові і владні ресурси, щоб отримати чергову перемогу. Що відбулося під час Оранжевої революції? Дві непримиренні групи були абсолютно рівні, а перемогла та, яку підтримала частина суспільства, здатна до активних дій. Тому сьогодні всі хочуть заручитися цим ресурсом. Звідси й поява такої кількості „народного” в назвах рухів і партій.

Важливо, що в ході Оранжевої революції була зламана традиційна ієрархія, відбулася зміна еліт. Ситуація схожа на ту, що була в 1991 і 1994, коли спочатку розвалився Союз, а потім Кучма очолив спонтанно народжену вертикаль президентської влади. Якщо при Кравчукові ми спостерігали ринковий хаос, то зараз бачимо хаос ідей та ідеологій. По суті, сьогодні ми перебуваємо на етапі серйозної ідеологічної структуризації політикума.

Я не вважаю популістськими дії кабінету Юлії Тимошенко. Є тіньова економіка, яка існує за неписаними законами. Водночас є легальна економіка, абсолютно нелогічна, оскільки працює теж незрозуміло за якими законами. І те, що зараз робить уряд, - це намагання створити з цих, так би мовити, близнюків щось єдине і життєздатне. Тіньова економіка дуже оперативно і гнучко реагує на урядові експерименти і захищає нашу сферу споживання, миттєво адаптуючись до нових умов. Тому Кабінет Міністрів, вирішуючи свої проблеми, чітко знає, на що він спирається. В Україні не менш 80 % капіталу, яким володіє середній бізнес, - тіньовий. Такі його джерела, такі його ресурси. Коли владні структури міняли курс долара, вони прекрасно розуміли, що ми швиденько адаптуємося. Перспективи у Кабінету є, але вони не безмежні. Я не вважаю, що урядовцям вдасться досить довго експериментувати. Наскільки я бачу, їм нічого запропонувати. Вони просто не знають, що робити далі.

Відносно ідеологічного аспекту. У цьому плані наше суспільство є унікальним, тому що ми переважно колективісти за вихованням, за освітою. Намагання суспільства бути разом, відчувати себе нацією очевидне. І ми маємо запропонувати йому щось таке, що його об’єднає, згуртує. Для ліберала це могло б прозвучати таким чином: „Індивідуалісти, об’єднуйтесь!”. Гасло виглядає суперечливим, але, якщо вдуматися, це не так. Ми побудували незалежну Україну, і завдання щодо створення для кожної особистості території свободи багато хто може сприйняти як нову національну ідею.

І.ЛИСИЦЬКИЙ:

Кілька зауважень щодо моделі економічного розвитку України. Прогнози у цій сфері неможливі без оцінки тенденцій, які склалися за минулий період. 2004 рік виявився найбільш результативним з точки зору темпів економічного зростання. Приріст реального ВВП склав 12,1 %. Зростання промислового виробництва на 12,5 % зумовлено збільшенням обсягів виробництва в машинобудуванні (28 %), хімічній і нафтохімічній промисловості (14,4 %), металургії (12 %), харчовій промисловості (12,4 %). Ці показники були досягнуті в умовах сприятливої кон’юнктури зовнішніх ринків і збільшення внутрішнього попиту на споживчі товари. Однак збільшення соціальних витрат бюджету призвели до бюджетного дефіциту в розмірі 10,7 млрд. грн., спровокувавши інфляцію (ІПЦ – 112,3 %).

На початку 2005 р. спостерігається зниження темпів зростання. Так, у січні-березні показник зростання ВВП складає 5,4 %. Показник збільшення випуску промислової продукції за січень-квітень – 6,7 % по відношенню до 2004 року (2004 до 2003 – 18,2 %). Зниження економічного зростання відбувається на фоні інфляційних процесів.

Мабуть, тут варто зафіксувати основні допущення прогнозу на 2005 рік: підвищення мінімальної зарплати при збереженні міжпосадових і міжгалузевих співвідношень в оплаті праці робітників бюджетної сфери (з 1 січня – до 262 грн., з 1 квітня – до 290 грн., з 1 липня – до 310 грн., з 1 вересня – до 332 грн.); реформування адміністративної системи соціального страхування; підвищення рівня соціального забезпечення населення; створення нових робочих місць; проведення податкової реформи на основі розширення бази оподаткування шляхом відміни пільг і підвищення платіжної дисципліни платників податків; посилення соціальної складової бюджету при утриманні дефіциту на рівні 1,6 % ВВП; продаж державних пакетів акцій; ревальвація гривні; визнання України країною з ринковою економікою і вступ до СОТ в кінці року; зниження темпів зростання світової економіки; підвищення цін на енергоносії; певне підвищення цін на продукцію металургії і хімічної промисловості.

Мінекономіки розробило 3 сценарії економічного і соціального розвитку України. 1-й сценарій передбачає позитивну реакцію громадськості та інвесторів на нову політику, збільшення ВВП на 8,2 %; ВВП 2006 – на 7 %. 2-й сценарій передбачає очікувальну поведінку інвесторів і підприємців та невисокі темпи економічного зростання (ВВП – 6,5 %, ВВП 2006 – 5,8 %); 3-й сценарій будується з розрахунку погіршення світової кон’юнктури на продукцію експортного потенціалу України, нестабільності нафтового ринку і недоотримання коштів від приватизації, що суттєво знизить темпи економічного розвитку (ВВП 5,5 – 5,8 %).

В основі усіх згаданих сценаріїв лежить соціально орієнтована політика уряду, яка супроводжується високим соціальним навантаженням на економіку. Відрізняються вони поведінкою зовнішнього середовища і реакцією активних факторів (інвестори, підприємці). За всіма сценаріями прогнозується зниження темпів зростання української економіки на фоні падіння темпів світової економіки та погіршення кон’юнктури зовнішніх ринків.

Уряд сконцентрував свої зусилля і ресурси на спробі ситуаційного покращання умов життя широких верств населення. Однак він залишив без уваги необхідність управління конкурентноздатністю секторів економіки, в основі яких лежить ефективна промислова політика держави, що передбачає формування стратегічних конкурентних переваг в галузях заради зміцнення позицій на світовому ринку.

Логічним продовженням такої політики є несуттєве збільшення доходів населення; в результаті – підвищення попиту на споживчі товари, що одразу спровокує інфляцію. Отже, підвищення життєвого рівня багато в чому залишиться ілюзорним. Не вдасться вирішити і проблему капіталізації виробників споживчих товарів. Вони просто отримають новий масштаб цін, без збільшення рентабельності. Якщо говорити про конкурентноздатність економіки в цілому, то вона знизиться внаслідок економічно не обґрунтованого подорожчання трудових ресурсів.

На сьогоднішній день Україна володіє певним потенціалом високотехнологічних, конкурентноздатних галузей, становлення яких в масштабах світової економіки важко уявити без об’єднання зусиль приватного сектору і держави. Неврахування цього моменту може надовго закріпити за економікою України світовий бренд економіки втрачених можливостей.

О.ТИХОНОВ:

На жаль, в Україні досі немає спеціальних соціологічних робіт, присвячених ідеології лібералізму. Тому я особисто розглядаю більшість питань, що сьогодні обговорюються в Інституті лібералізму, як частину наукового проекту, який варто реалізувати найближчим часом.

В останніх дослідженнях, проведених центром „Демократичні ініціативи”, КМІСом, центром „Соціальний моніторинг”, зафіксована кількість прибічників ліберальної ідеї в Україні – біля 3 %. Однак, по-перше, йдеться про прямий замір, котрий в принципі не може дати точного результату. Це методично невірно. Необхідно виміряти ціннісні орієнтації різних соціально-демографічних груп респондентів (ліберальні, соціалістичні і т.д.). По-друге, дехто (скажімо, центр „Демократичні ініціативи”) у своїх замірах користується некоректними шкалами. Так, у питанні „Який з політичних напрямків найбільш близький Вам?” поряд із комуністичним, ліберальним і націоналістичним присутні екологічний і релігійно-політичний напрямки.

За нашими неспеціалізованими дослідженнями, які проводилися впродовж останнього року, можна припустити, що прибічників ліберальної ідеї необхідно шукати а) серед тих, хто займає середнє або вище середнього становище на соціальній драбині (таких серед виборців відповідно 26,2 % і 5,5 % ); б) серед тих, для кого права людини є найвищою цінністю (63 %); в) серед тих, хто виступає за надання російській мові статусу офіційної (50,2 %).

Стосовно останнього пункту необхідно враховувати територіальні особливості розповсюдження російської мови. У Східному регіоні тільки російською мовою спілкується 72,3 % дорослого населення, у Південному – 67,3 %, у Центральному – 25,9 %, у Північному – 19,8 %, у Західному – 3,7 %.

На мій погляд, говорячи про імідж (образ) ліберальної партії, про впровадження ліберальної ідеї, слід обов’язково враховувати такі моменти: регіональну обумовленість, часову обумовленість, потребу населення, демографічні фактори, етнопсихологію, зміни і ситуативні фактори.

І.ДУШИН:

Я вдячний за запрошення на засідання Інституту лібералізму - громадської структури, яка завдяки участі у її роботі авторитетних експертів і опонентів виношує, уточнює, апробує, доповнює ліберальну ідеологію. Дуже приємно було почути від Мирослава Володимировича, що уже настав час для партії бути в парламенті. Дуже радий бачити тут Володимира Вікторовича, члена Політради Соціалістичної партії, тому що конструктивну розмову, діалог можуть вести лише ідеологічні партії, які стоять на твердому фундаменті. В цьому розумінні, я сподіваюся, Інститут лібералізму продовжить і надалі такого типу зустрічі. Якщо дозволите, кілька організаційних моментів. Варто розмістити матеріали сьогоднішньої розмови на новому сайті ЛДПУ, який суттєво, принципово відрізняється від попереднього. Це дасть можливість усім бажаючим ознайомитися з ними. Мене бентежить також питання про механізм, так би мовити, технологію наших наступних дискусій і розмов. Ось ми прийняли, скажімо, участь у роботі громадсько-політичного об’єднання А.Кінаха „За волю народу”, і я можу стверджувати: поки що перемагають механізми, характерні для так званого капеесесівського підходу. Ми, мовляв, зберемо великий натовп, кілька тисяч людей, перед ними виступлять десь двадцять говорунів, а потім хтось скаже слово від народу. Ми внесли у цей сценарій відпрацьований представниками штабу підхід про проведення слухань спочатку на цеховому, на експертному рівні. Далі. Є багато слухань, нецікавих дискусій, обговорень, де нам просто нічого робити. А ось недавно ми зустрічалися з представниками Азербайджану і Ізраїлю і спробували домовитися про проведення восени спільної розмови, конференції на тему „Ліберальна перспектива для країн молодих демократій”. Роль Інституту лібералізму в організації такого заходу очевидна. Про участь у так званих тусовках. Потрібно це робити чи ні у світлі формули „Без популізму не будеш популярним”. А якщо й брати участь, то до якої межі, до якого моменту? Ці питання, як і багато інших ідеологічних питань, перебувають перш за все у сфері компетенції Інституту лібералізму, а не тих чи інших конкретних партійних лідерів.

В.КІЗІМА:

Ще кілька слів про те, що треба, на мій погляд, враховувати лібералам. Перш за все – не боятися людей, йти до них, розмовляти з ними, агітувати. Це дуже важливо, якщо взяти до уваги, що політична активність суспільства сьогодні дещо знизилась. З досвіду Соціалістичної партії знаю, що потрібні значні зусилля, щоб підняти рейтинг партії на якийсь 1-1,5%, незважаючи на наявність у її рядах відомих особистостей. Спостерігається і деяка нечіткість у визначенні лібералами своїх позицій. Іноді важко розібратися – де консерватори, де соціал-демократи, а де поміж ними ліберали? Далі. Як сприймається широкою публікою лібералізм, хоча він, ясна річ, і досить неоднорідний? Це, мовляв, надзвичайно великі надії на ринок, який сам себе регулює, і т.ін. У людей виникає запитання: якщо ви проти держави, повністю на боці ринкових відносин, то чого ж ви рветесь до влади? Ще один момент: лібералізм – це індивідуалізм. Ніби все добре, ніби свобода. А з іншого боку - де суспільство, що з ним робити? У масовому сприйнятті це трактується як відсутність патріотизму.

М.ПОПОВИЧ:

Я хотів би торкнутися ще одного моменту у нашій розмові.

Зараз ми готуємось вступати до Європейського Союзу. Для цього треба підготувати близько 400 законів і різних поправок, які повинні поставити нашу економіку в ситуацію, що відповідає європейським критеріям. В основному, це сприймається так, ніби йдеться лише про екологічні питання – випускати чисту, якісну продукцію і т. ін. Насправді, суть у іншому: в корінній зміні у ставленні до вартості й до конкуренції. Цього у нас не розуміють, хоча Богдан Гаврилишин багато пише в даному напрямку. Йдеться про стабільний розвиток. Для старої ідеології вартість визначається минулим. Для сучасної економіки вартість визначається майбутнім. І річ, яка коштує дорого з точки зору вкладення капіталів, може виявитися надзвичайно потрібною завтра. Таким чином, буде складатися стратегія, яка враховує активне втручання держави. Це видно з процесу фіскальної політики. На Заході намагаються будувати прибуток держави не стільки в залежності від фонду заробітної плати, вартості робочої сили, скільки від використання стратегічно важливих ресурсів, перенесення центру ваги на податки від використання ресурсів. А ми ще стоїмо на позиціях Карла Маркса: якщо є поле і на нього не витрачено ніяких фізичних зусиль, то його вартість дорівнює нулю. Ліберальне мислення враховує втручання держави в економічні процеси. Я чув від фахівців, що сьогодні наше машинобудування знаходиться на рівні 10 % від рівня 1991 року. Через те, звичайно, ми експортуємо в першу чергу метал, хімію. А нащо тоді взагалі Національна академія наук? Чи вона нікому не потрібна? Адже наша економіка розрахована на вузький внутрішній ринок, вона потребує не нових технологій, а чогось „железного”. І зрозуміло, що без активної участі держави у підтримці стратегічно важливих напрямків ніяка ліберальна концепція економіки неможлива. Ми дурні, тому що ми бідні, а бідні, тому що дурні. Дурний той, хто розраховує на сьогоднішній день і завтрашній день. А розумній той, хто розраховує на п’ять кроків вперед. А це вимірюється, до речі, навіть вартістю кредиту. Якщо кредит дешевий – можна заглянути вперед. Якщо дорогий – тільки і думаєш, як завтра його віддати. Я рекомендував би при розробленні вашої економічної платформи враховувати, що старий лібералізм не може бути програмою дій. Мені хотілося б, щоб ваша партія сповідувала ті ж цінності, що і ліберальний рух на Заході – це союз лібералів, інтелігентів і бізнесменів. Їхня перевага у тому, що вони мають інтелект. А люди, які працюють тільки на словах, на деклараціях, тільки на популізмі, про який багато йшлося під час нашого обговорення, зорієнтовані на сьогоднішній день, а не на перспективу.

В.КЛИМЧУК:

Кілька підсумкових слів. Я назвав пана Кізіму опонентом, назвав абсолютно свідомо і абсолютно позитивно. Якось в одному із виступів перед дуже поважною міжнародною аудиторією я зазначив, що в Україні буде цивілізована модель з двох ідеологічних партій – Ліберально-демократичної і Соціалістичної. Це ідеальна модель, до якої ми прагнемо. І звичайно, що ви будете нашим ідеологічним опонентом і ніким іншим бути не можете. Але таким опонентом, якого ми завжди щиро вітаємо. Тим більше, що ваша партія, до якої я ставився з відвертою підозрою на початку 90-х, зазнала величезної еволюції: від уламку КПРС до сьогоднішніх ідей і ставок на середній клас, на культурний бізнес. Це серйозний шлях і безперечне зростання свідомості. Друге, про що я хотів сказати. Всі виступи були конструктивні. Нехай ми не знайшли формули успіху. Але вона й не існує в чистому виді. Немає того секрету, того фокусу, з яким ми завтра виходимо в маси, повністю завойовуємо серця, розум, а отже і голоси на майбутніх парламентських виборах. Далі. Тут відзначалось, що у нас немає своєї страти або ми не можемо її зафіксувати. Але ж саме зараз йде процес стратифікації. Ще одна теза часто звучала у відповідь на мою заявку: як нам бути з популізмом? З цього приводу висловлювалися думки, мовляв, треба вписуватися в історичний поворот і бути популістами, проводити через популізм свою ідеологію. Вважаю, над цим слід подумати. Принаймні, відмітати цю тезу не варто. Дуже серйозною була розмова на нашому круглому столі про варіанти економічного розвитку. Безперечно, потрібно мислити стратегічно і в економіці, і в політиці, хоч це, як тут відзначалося багатьма промовцями, дуже невигідно, бо на нас чекають вибори. Закінчити я хочу словами: Україна не повинна мати розчарованих ліберальних демократів, бо це буде втрата для всіх.
 
23.04.2018  16:56
Шановні молоді колеги, друзі! Ліберально-демократична партія України звертається до вас у важкий поворотний момент історії України. Ставайте частиною ліберальної спільноти, давайте разом змінювати ситуацію в країні! Ми пропонуємо Україні Ліберальну перспективу. Наша політична сила як ідеологічна партія європейського парламентського типу має більш як чвертьвікову історію. ЛДПУ ніколи не була клановою та перебуває у відкритому спілкуванні з партіями ліберального напрямку, з рядом громадських організацій, у тому числі молодіжних. На відміну від традиційних прикладів недостатньої участі молоді у керівництві українських демократичних партій нового часу, ми завжди надавали можливості молодим людям для прогресу в партії. Активна молода людина ліберального світогляду має всі шанси стати лідером партії, увійти в центральні керівні органи, кандидувати в депутати, президенти. Разом переможемо!
Партійні новини
Лібералізм: теорія і практика
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet