Головна Контакти Карта сайту




08 серпня, 2020
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Паркан є. Хати нема

Версія для друку
Осінь. В політиці завершилася пауза під час якої осмислюється ситуація перед початком нового політичного циклу. Природним є прагнення політичних партій не лише аналізувати ситуацію, але й спробувати втрутитись і вплинути на хід суспільного життя.

Шукаючи результативні форми і методи, вони уутворюють коаліції, чи то довготривалі, чи то для проведення окремих акцій. Власне, так було створено "Нову Україну" - союз партій і підприємницьких структур. Попри великі розбіжності в поглядах, учасники об'єднання зійшлися на одній меті - невідкладному спрямуванні зусиль на проведення економічних реформ. Недавно з'явилась ще одна коаліція - Конгрес національно-демократичних сил. Тут також визначились свої пріоритети - національна держава, соборна Україна, вихід із СНД тощо, хоч продекларовано й прагнення до ринкової економіки. Утворення даної коаліції не викликало у лібералів захоплення, скоріше насторогу. Насторожує надто палке прагнення її лідерів переключити всю увагу на державне будівництво, підтримка офіційних владних структур, іноді відверта орієнтація на політичну кон'юнктуру.

Для лібералів держава ніколи не була самодостатньою метою. Виступаючи за самостійну українську державу, ліберали виступали передусім за можливість повалення тоталітарних структур, за права людини й за проведення в Україні ринкових реформ.

Ми не забуваємо, що палким поборником незалежної держави виступила й компартійна номенклатура. Її прагнення до самостійності виявилось досить давно і було суто егоїстичним - українські секретарі й міністри хотіли бути повноправними володарями в комуністичній державі УРСР, а не виконавцями вказівок другорядних інструкторів московського центру. Вже десь на початок минулого року на зборах і конференціях демократичних організацій почали з'являтися пропагандисти націонал-комунізму. Це був серйозний знак можливої угоди між компартійною номенклатурою і демократами, зосередженими виключно на національній ідеї. Зближення відбулося рік тому, коли внаслідок серпневих подій над компартією нависла загроза суду. Одностайне голосування депутатів Верховної Ради за Декларацію, а потім і за вихід України з СРСР означало співпадіння по одній позиції у людей, що сповідують різні цілі. Далі шляхи мали розійтись. Проте комуністична номенклатура відчула в націонал-патріотах союзників, яких можна використати на довгий час. Їй треба було відволікати увагу від реформ, затримати демократичний рух на позиціях і гаслах вчорашнього дня, блокувати не лише реформи, а навіть і програми реформ. І тут їй стався у пригоді галасливий патріотизм деяких "демократів". Тепер вже спільно вони почали пошук ворогів України як ззовні, так і всередині.

З'явились і наукові обґрунтування такого своєрідного патріотизму - "нове" розуміння поняття "опозиція" (яке наближається до свого антоніму - "опортунізм"), тлумачення поняття "нація" як корінної нації, піднесення теоретичного доробку націонал-фашистського плану у Донцова або соціал-демократичного у Грушевського і замовчування або й засудження ліберальних ідей Костомарова, Драгоманова, Липинського.

Коли слухаєш парламентські промови багатьох наших націонал-демократів, здається, що вони вбачають своїм головним завда вони вбачають своїм головним завданням викривання Москви. Річ зрозуміла, з Москвою змагатися треба. Але "перемога" тут гарантується тільки в одному разі - якщо Україна випередить Москву у темпах економічних реформ. Інакше при всій любові патріотів їй випадає доля колонії, і не обов'язково московської.

Багато хто перетворив любов до України на вигідну професію. У минулі часи на цьому терені добряче трудилась комсомольська номенклатура. І сьогодні найгучніше лунають саме голоси "комси". Дійшло до того, що вже безсоромно називають один одного "славними синами України". Вчорашні помічники партії і КДБ сьогодні гаряче захищають митрополита Філарета, поділяючи його палку, хоч і дещо несподівану любов до України, а разом з тим і його життєву настанову - якій би церкві не служити, аби бути при владі.

Ще одна риса характеризує наших патріотів - прагнення до монополії на любов. Лише вони живуть думкою про Україну, лише вони переймаються долею народу, тільки вони є поборниками суверенітету. Мільйони українців, росіян, євреїв, поляків, що проголосували на референдумі за незалежність, до уваги не беруться. Дивна річ, у зрадництві підозрюється нещодавній кандидат у президенти або нещодавній віце-прем'єр суверенної України, усунутий від посади саме за прагнення втілити в життя реальну програму порятунку України.

Щодо настанов Конгресу національно-демократичних сил. Багато з них викликають заперечення з боку економічної доцільності. В першу чергу - позиція ізоляціонізму. Йдеться не лише про вихід з СНД, але й виступи проти будь-яких угод і зв'язків. Відносно вертикальних наддержавних утворень, то така позиція цілком слушна. Але ж "патріоти" виступають і проти горизонтальних зв'язків. Пригадується невесела історія про чоловіка, який усі свої капітали витратив на зведення височенного паркану і воріт і через те не спромігся ні хати побудувати, ні господарства злагодити.

В інший час можна було б сперечатись про пріоритети. Позиція лібералів у цьому питанні однозначна - приватна власність і вільне підприємництво є основою усіх прав і свобод людини й основою побудови громадянського суспільства. А поки що ні про яку стабілізацію мови бути не може. Виробництво падає і буде падати. У звітах уряду говориться лише про зниження темпів падіння. Але й таке зниження нічого приємного не обіцяє. Адже стрімголов збіднюється споживчий кошик. Суцільний дефіцит сьогодні сховався за високі ціни. Гонитва заробітної платні за цінами приречена на поразку.

Залишається ще змагання "всередині кола", міжгалузеве, за вищі ставки і розцінки. Але таке змагання переможця не визначить. Воно обіцяє лише перманентний погалузевий страйк, який наприкінці перейде у загальний. Падіння виробництва загрожує безробіттям. На цій проблемі варто зупинитись особливо, оскільки вона чи не найбільше тривожить всілякі антикризові комітети. З цим лихом у Країні Рад боролися якнайжорстокіше, будь-якими засобами, передусім судово-адміністративними. Сьогодні з'явились перші офіційно зареєстровані безробітні. В Україні їх уже налічується понад 450 тисяч. Це офіційна цифра. А що ж насправді? Статистики прихованого безробіття не існує. Проте, що означає у наших умовах перехід значної частини підприємств на 4-годинну добу або на 4-денний тиждень? Що означають вимушені довготривалі відпустки, передчасне оформлення пенсій і найзагрозливіше - випускники училищ, технікумів, вузів без призначення на роботу? Порівняйте продуктивність праці (а водночас і заробітну платню) на наших та закордонних виробництвах і побачите справжній масштаб нашого прихованого безробіття. Власне, безробітними є у нас і численні заводи, галузі, що не випускають товарної продукції. Ніхто не оголошує їх банкрутами. Роками, десятками років існують підприємства-боржники. Їхні директори і голови вкупі з президентськими представниками (як колись на партактивах) розмірковують, що краще: чи сплачувати допомогу по безробіттю через бюджет, чи встановити пільги (знов-таки за рахунок держави) самим заводам за те, що вони не будуть звільняти з роботи людей, тобто за приховане безробіття. Зрозуміло, що краще тримати людей за заводськими мурами, під контролем (як то було завжди). А може, все-таки розімкнути це замкнене коло - відпустити людей на волю, але не так, як у 1861 році, а "з землею", тобто наділивши власністю. Негайна приватизація - єдиний шлях уникнути економічної катастрофи й страшного соціального вибуху. Проте можновладці мислять інакше. Для них головне - втримати владу. Тільки з нею вони пов'язують і добробут, і сенс життя як такий. Щодо майбутнього, то в їхньому середовищі вже давно панує психологічна настанова - "На наш вік вистачить!". Агонія продовжується.

Депутатський розподіл квартир, машин, черевиків, одягу і білизни для них дрібнички. Хоч і від цих дрібниць вони, згідно зі своєю номенклатурною звичкою, не відмовляються. Шкода, що у розподілах беруть участь і депутати-демократи, бо це вже ставить під сумнів їхню демократичність.

Ні земля, ні житло, ні державна власність так і не потрапили до рук народу. Вчора не було законів, сьогодні механізмів, завтра кадрів, післязавтра інструкцій... А насамперед немає політичної волі, якщо хочете - зацікавленості. Невже номенклатура, що увійшла у контакт з мафіозними структурами, сподівається, що злочинна "приватизація" зійде їй з рук? Невже Верховна Рада, уряд, Президент думають, що пограбований народ задовольниться сертифікатами, чеками або ваучерами, за якими вже не буде ніякого забезпечення? Чи не лякає їх, що за "дикою" приватизацією може наступити й "дика" експропріація?

Поки що більшість людей животіє у повній розгубленості, без надій на перспективу. Занепадає культура, остаточно розбещується хабарами чиновництво. Спливає час, проїдаються ресурси й резерви, а разом з тим тануть рештки авторитету і кредиту довіри до урядових структур, до Президента.

Позиція самого Президента не відзначається оригінальністю. Він служить інтересам свого багатолітнього оточення, структурам, що привели його до влади. Жодної ініціативи в галузі економічних реформ, жодних серйозних змін у кадровій політиці, постійна турбота про репресивний апарат і прагнення все нових і нових повноважень. І ще успапресивний апарат і прагнення все нових і нових повноважень. І ще успадкована від попередників любов до широкомасштабних містерій, так недоречних у час кризи.

Ускладнюють стан речей самі націонал-демократи. Спрацьовують рудименти тоталітарної свідомості - звичка наділяти першу особу вищою мудрістю, далекоглядністю, оточувати ореолом таємничості й загадковості. Для носія влади такий образ дуже зручний. Він робить свою справу - блокує реформи й ухиляється від відповідальності, а опоненти говорять про його особливі міркування, багатозначність політичної поведінки, тлумачать тексти, шукають підтексти, розшифровують натяки, будують багатоходівки, які йому і в голову не приходили. При цьому одні видають бажане за реальне, обдурюючи себе й інших, другі обдурюють тільки інших.

Півроку велись дебати з надуманого питання: "Коли Президент здасть Фокіна?". Я знав, коли "Президент здасть Фокіна", але знав й інше - принципу компартійної солідарності Президент з доброї волі не порушить. Ліберальні демократи також за сильну державу. Тільки силу її вони вбачають передусім в ефективній економіці, добробуті її громадян, можливостях творчого вияву людини. Ліберальні демократи й за сильну владу, але за таку, що боронитиме честь і достоїнство кожної людини, оберігатиме її приватну власність так само, як оберігає президентський палац.

(Независимость. - 1992. - 16 октября)
 

11.02.2007 
Вступне слово академіка НАН України Мирослава Поповича
15.02.2007 
17.02.2007 / З виступу на засіданні круглого столу
17.02.2007 / З виступу на зустрічі Президента України Л.М.Кравчука
18.02.2007 / Кандидат у народні депутати по Ватутінському виборчому округу N 2 відповідає на запитання нашого кореспондента
18.02.2007 / (Номенклатурні технології)
18.02.2007 / (Номенклатурні технології)


 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet