Ліберально-демократична партія України
http://www.ldpu.org.ua/liberalism/610e7b184e2ff/

Яків Гольденберг:Щодо суб‘єктності та об’єктності

07.08.2021, 15:22
Останнім часом частіше чутно з таборів пропагандонів заліського Мордору, його любителів, а також любителів любителів, які активно створюють "одєсскій шум, похожій на работу", наголошуючи, що наша країна не має суб‘єктності та є об’єктом політики колективного Заходу.
Як не дивно, їм сприяють і деякі типу лідери партії влади, що провокували президента поговорити з президентом США "на підвищених тонах" про розворот до Китаю, про шантаж поновлення ядерного статусу України. Може, він це їм дозволяє? Запланований візит, який вже готується, чомусь активно коментували декілька людей непідготовлених, явно зачеплених ефектом Даннінга-Крюгера, що створює дивну клінічну картину, як хтось її назвав,- "героїко-панічних" настроїв у команді Зеленського. Цей "потік несвідомого" може завадити виконанню місії президента, і не тільки під час одного, нехай і дуже важливого візиту, бо у високій дипломатії довіру завоювати важко, а втратити легко. Питання виникають щодо суб‘єктності як мінімум владної команди. Думаю, що це почалося ще за знайомства п.п. Тейлора та Волкера з оточенням нового президента, заскочених виразом "глибокого гніву на Порошенка, на емоційному рівні".

Якщо говорити про суб‘єктність особи, то певна суб‘єктність людини виникає із самого її народження. І надалі у сім’ї, колективі, суспільстві, світі люди стверджують та підтверджують тим чи іншим чином свою суб‘єктність. У той же час суб‘єкти можуть розглядати тих чи інших осіб чи навіть групи як об‘єкти свого впливу. Групи, у тому числі й ті, що перемогли у найбільш чесних і демократичних змаганнях, розглядають людей, соціум, політикум, державу як об‘єкти. І на найвищому рівні держави, яким би не був рівень лібералізму у міжнародних відносинах, стверджують свій вплив, а також отримують зворотні впливи.

Все це природньо. Активні люди, а потім групи створюють успішні підприємства, громадські організації, партії. Зрештою завдяки активним людям, що мають реальну суб‘єктність, стверджується і суб‘єктність держав.

Що я вважаю важливим, щоби у цих активних діячів не тільки не було проявів вищезгаданого ефекту (це не так важко досягнути розумним відбором), але й деяких більш "природних" проявів. Одним із них є не просто вплив на інших завдяки своїй активності, але ставлення до інших виключно як до об’єктів. А проявів такого ставлення багато. І коли ви на рівні спілкування людей дивитеся на них як виключно на об’єкти; і коли ви з владної вершини дивитеся на велику фірму, що має одночасно і успішно працювати, і бути "дійною коровою", тобто виключно як на об’єкт; і коли ви створюєте партію і розглядаєте її виключно як механізм приходу до влади, тобто як об‘єкт; і коли ви йдете до влади під популістичними гаслами, а потім плигаєте від лібертаріанства до лівацтва і далі до досвіду КПК; і коли народу підкидаються на виборах питання "Зе-опитувальника", які не мають жодного реального змісту,- все це маніпуляція. Це нечесна робота, яка, що найважливіше, ніколи не призводить до довгої історії успіхів.

Якщо від таких прикладів перейти до проблем суб‘єктності нашої держави, то, звичайно, коли йдуть балачки щодо України як об’єкту Заходу, можна елементарно нагадати про масоване нагнітання владою Януковича прямої залежності від РФ, яке закінчилося великою бідою. Надалі біда спричинила подальшу боротьбу народу проти агресії Росії, що показало суб‘єктність країни та подало надію на об’єднання громадянського суспільства, творення політичної нації. Тепер є надія, що Україна не failed state. Суверенна держава – та, що появляє свою волю і самодостатность, причому незалежність – це і є суб’єктність і самостійність. І свобода людини, а також і держави – це також відповідальність.

Деякі кажуть, що недостатня українська суб’єктність спричинена пізнім формуванням національної самосвідомості. Все це не зовсім так. У кожній країні ви знайдете таких собі "тутейших". Більше того, у достатньо активних людей, як свідчить література, що висвітлювала життя в Італії перших років незалежності, чи як я особисто бачив у Литві першого року незалежності, з різних причин було розчарування різними сторонами нового життя. Але найважливіше, щоби суб’єктність була у еліти, в першу чергу політичної.

Україна може вважати себе історично спадкоємицею Київської Русі, Руського королівства, Литовсько-Руської держави, автономного утворення - Запорозької Січі, але політично вона повинна була себе визначити себе прямою спадкоємицею Української Народної Республіки!

Ще наприкінці 1989 року ми з Володимиром Климчуком, майбутнім головою Ліберально-демократичної партії, обговорювали історію, як тільки з Четвертим Універсалом УНР інтелектуальна еліта України, яка ставала політичною елітою, проголосила незалежність. Це була необхідність перед агресією комуністичної Росії, але це була й таким чином нарешті виражена відповідальність політичної еліти нової країни.
У 1990-1991 роках відомий прогресивний економіст, "тіньовий" політик і цікава людина С. Шаталін налагодив зв’язки з політично активними діячами в союзних республіках – керівниками перших некомуністичних партій, що їх "дозволила" горбачовська перебудова, у тому числі з В. Климчуком. Відомо, що саме Шаталін доручив колективу молодих економістів під керівництвом свого учня Г. Явлінського розробити програму "500 днів". Та у деяких республіках вже були готові до "своїх" реформ і без т. зв. Центру. У 1990-1991 роках балтійські республіки послідовно стали видозмінювати свої ринки, фінанси та митну справу. В Україні нічого цього не було, хіба що програма "500 днів" була розкритикована, а пізніше Л. Кравчук увів хибне українське держзамовлення, що призвело тільки до дефіциту деяких матеріалів на виробництві.
Та повернімося до розмов у Москві. В. Климчук довів до уваги колег, що незалежність України є тільки питанням часу. Це тоді ще не було очевидністю навіть для прогресивних діячів.
У серпні 1991 року я як представник ЛДПУ підписав від імені партії спільну заяву демократичних партій України проти ГКЧП. Ми відстоювали права і свободи людини, протистояли як диктату комуністичного режиму, так і ізоляціоністським націонал-державницьким пріоритетам.

Нині під 30-річчя Незалежності було багато витоків різної інформації, які знову підтверджують, що зміни еліт у 1991 році не відбулося. Причому велика компартійна більшість останнього парламенту УРСР була абсолютно закутковою порівняно з московською та непідготовленою до самостійності. Більшість просто була абсолютно випадковою з точки зору будівництва нової держави. Але пиха вже була.
Меншість теж була різна. Безумовно, хотіли змін. Були раді, що стали елітою.

24 серпня 1991 року на площі перед парламентом я спитав майбутнього депутата та генерала Г. Омельченка, що ж це вони, депутати, роблять. Стався елементарний зговір із метою продовжити термін депутатів ВР УРСР, щоби вони стали депутатами ВР України. І сталася фактично спадкоємність нової держави від УРСР.

В Інтернеті часто повторюють цитату начебто з Конституції про правонаступництво. Насправді це ст. 4 закону 1991 року про правонаступництво інституцій. У тому чи іншому вигляді це був необхідний закон для речей практичних, побудові міністерств, що отримали в підпорядкування підприємства загальносоюзного підпорядкування, наприклад. Ця стаття своє відпрацювала, і тільки.
Але Ст. 1 того ж закону "всього лише" гласила: "З моменту проголошення
незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР... До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР"! Здавалося, все це дуже просто і зручно. Також простіше не переглядати статус "діючого" члена ООН. Але це була глибока помилка.
Без прямого посилання в Акті Незалежності на політичне наступництво від УНР та з "пролонгацією" повноважень "парламенту" УРСР сталися погані наслідки. Перервався справжній політичний зв’язок. Надалі також принциповою помилкою уряду УНР в екзилі була передчасна передача клейнодів республіки Л. Кравчуку.
Якщо би була проголошена Друга Республіка та обрана Конституційна Асамблея, яка прийняла би Конституцію не в 1996 році, а в 1992-му, розпустила УРСРний "парламент" і оголосила нові вибори, то ми жили би нині у зовсім іншій країні. Це тепер визнають і депутати тих часів.

Звичайно, є загальні розмови істориків про те, що у Європі набагато раніше сталося становлення національних держав. Ідея власної держави не була чітко одразу артикульована навіть у Першій Республіці. Але в історичному плані тяглості культурної спадщини Русі можуть бути представлені серйозні аргументи. Тоді видно, де історичний центр, а де історичне закуття.
Якщо у владі випадкові люди, про що відкрито сказав В. Климчук, коли в Будинку Письменників начебто відзначалося 5-річчя спротиву ГКЧП (фактично це чомусь була презентація фільму Вересня та Піховшека, складеного з інтерв’ю різних людей, тільки не тих, хто був пов‘язаний з опором перевороту), то не треба подивовуватися, що Л. Кравчук та Л. Кучма вірили Росії.
А Є. Марчук не вірив. І ряд виконавців, що займався документами Будапештського формату, теж. І ми не вірили, бо знали, де закінчується російський демократ.

Уже зараз відомо, що Україна необхідної наполегливості не виявила. Не в збереженні боєголовок чи деяких видів ракет. А у зобов'язаннях гарантів щодо безпеки нової держави! У назві Будапештського меморандуму assurance –запевнення, а у пункті другому reaffirm their obligations – підтверджують свої зобов'язання. І на Л. Кучмі лежить відповідальність, бо він намагався хитрувато пошвидше обійти встановлену парламентом заборону на укладання таких домовленостей (парламент потребував гарантій безпеки в усіх договорах), і на Л. Кравчуці, який шкодив перемовинам із США про умови компенсації.
А щоби справа була би не в компенсації, а в самоповазі, рівноправності в перемовинах, суб’єктності, у настійливій вимозі реального визнання незалежної країни, у гарантіях ненападу сусідів, треба було ставати самим великими діячами, суб’єктами.

Ну і трохи відволікусь довідково, як саме порушила Росія Будапештський Меморандум. Це зобов'язання "поважати суверенітет та існуючі кордони України" (п.1), "утримуватися від загрози силою чи її використання" і що "ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України", тобто це включає також її використання підконтрольними бойовиками на Донбасі (п.2), що вона буде "утримуватись від економічного тиску" з метою підкорення України (п.3).
Дійсно існувало зобов’язання США та Британії проводити консультації у разі нападу на Україну іншого підписанта меморандуму. Вони якраз і відбулися 5 березня 2014 року відразу після початку гібридної окупації Криму. На запрошення США у Парижі на консультації в рамках БМ зібралися очільники зовнішньополітичних відомств США, Британії та України. Росія від участі у зустрічі відмовилася, порушивши тим самим ще один пункт БМ (п.6). США, Британія і Росія дійсно взяли "зобов'язання домагатися негайних дій з боку РБ ООН для надання допомоги Україні", але тільки у разі ядерного нападу або погрози використати ядерну зброю.

Тепер, можливо, треба сформулювати  дієві безпекові гарантії для України та погодити їх із новим переліком держав-гарантів. Захід має сам піти на такі зміни, бо інакше ніхто не віритиме "в увесь корпус міжнародних договорів щодо нерозповсюдження та контролю над зброєю масового ураження". І в цьому можна погодитися з безіменними консультантами президента.

Так що суб‘єктність, що її показав народ у 2014 році, має бути збережена та розвинута владою.
© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet