Яків Гольденберг:Межі свободи, революції і ймовірність нових ідеологій

Деякі наші молоді політологи та політики цікавляться такими питаннями, бажаючи заглянути за "наш" виднокрай.

Чи легше передбачати межі свободи? В сучасному складному світі, з одної сторони, постійно виникають досить різні рухи, що наголошують на розширенні свобод, а з іншої сторони, за фактом з різних причин обмежуються та самообмежуються ті чи інші свободи (наприклад, з причини тероризму чи пандемії). Коли я намагався у книзі, що знаходиться на даний час у авторській редактурі, висвітлити ряд подій, рухів та ідеологій з точки зору лібералізму, говорив і про межі свободи.

У публікаціях деяких авторів навколополітичні події в євроатлантичному світі коментуються як "безумство мас", що породжує (?) "безумство еліт" (А. Баумейстер), а також у інших менш епатажних термінах.

А. Безсмертний-Анзіміров, що вважається православним лібералом, у дечому мені імпонував. Та його аналіз нових "антидепресивних" рухів є досить поверховим.

Він стверджує: "Антирепресивний дискурс" - протистояння репресії (repression), тобто придушенню (suppression) або пригніченню (oppression) людини… антирепресивна практика (anti-oppressive practice) вимагає створення рівноправного середовища, вільного від гноблення, расизму та інших форм дискримінації в суспільстві в цілому, і спрямована на зниження невключеності певних соціальних груп в структуру соціальної рівності, прав і соціальної справедливості. "Антирепресивний дискурс" позитивне явище, а практика невід'ємна від будь-якої системи ліберально-конституційної демократії. Баумейстер, критикуючи не лише лівий радикалізм, а й лібералізм, з усією очевидністю забуває про те, що лібералізм буває і лівий, і правий .... лібералізм бачить в кожній людині, що підтримує антирепресивний дискурс заради здійснення своїх прав на блага цивілізації і культури, саме реальну особистість... Сутність будь-якого лібералізму, що корениться в його етиці, вимагає неухильного розширення як поняття справедливості, так і поняття людяності. Протестуючі не сприймають бідності, незабезпеченість зайнятістю і беззахисності проти хвороб, в яких держава і суспільство тримає афроамериканців, і вимагають… поширення принципів людяності і справедливості також і на негроїдну расу. В цьому і тільки в цьому сенс формули Black Lives Matter".

Автор не відчув як мінімум сучасну конкретику США. А неухильне розширення понять "негативної" свободи до "позитивної" обмежує, можливо, чиюсь волю, і це не лібералізм. На думку саме лівих, в ім'я одних цінностей можна звузити інші. Наприклад, обмежувати свободу слова в ім'я перемоги мультикультуралізму, як вони його зараз розуміють, або надавати нові і нові квоти, преференції тощо.

Гасло BLM і відповідна організація є по суті расистськими, нав'язують суспільству позицію чорного расизму. Гасло "Ніякі життя не мають значення, якщо життя чорних не мають значення" ( "All Lives will not matter until Black Lives Do") є гаслом чорного расизму. А твердження професора факультету англійської мови Кембриджського університету П. Гопал "Життя білих не мають значення" є прояв антібілого расизму. Говорячи про зв'язок BLM з марксизмом, І. Гіндлер вважає навіть, що BLM на їх новоязі не має расового відтінку, тобто означає "Життя марксистів має значення". А гасло All Lives Matter викликає реакцію лівих, тому що, на їхню думку, це означає "Життя антикомуністів має значення". "Білий" на новоязі означає антимарксист або антикомуніст, а чорношкірий - солдат революції.

П. Щєлін каже, що інтелектуали в західних університетах відійшли від етики цінностей, оскільки вона суперечить ніцшеанському волюнтаризму. Волюнтаризм, контрактна теорія, утилітаризм, - все це зводиться до того, що ти можеш сам своєю волею визначити, що є добром, а що - злом.

Ф. Бекон обумовлював успіх Заходу тим, що знання - це влада і сила. Щєлін вважає, що це твердження треба доповнити тим, що знання - це влада і сила, приборкані і підлеглі істині, і звертається до аристотелевої спадщини, де цей процес був підпорядкований ідеї істини, абсолютної об'єктивної справедливості.
Деякі інтелектуали хочуть відразу побудувати рай на землі. Але нових піонерних ідеологій немає, і вони йдуть уперед з головою, повернутою назад.

Нещодавно процес "прогресу" розростався в США як сніжний ком, залучаючи в себе расистів BLM, індоктріновану студентську молодь, феміністок, ЛГБТ, лівих євреїв (частина неортодоксов), мусульман. BLM по ходу заворушень стало "локомотивом" усього "прогресивного" руху.

В результаті цих подій свобода виявилася опозиційній щастю, теж згаданому в конституції.
У світі ж процес розширення, обмеження та самообмеження свобод продовжується безперервно.

М. Таратута свідчить, що у США "революційні" погромники скидали статуї, і безкарність їх надихала. BLM-щики та інші ліваки за підтримки місцевої влади розгорнули цькування поліції. Правоохоронці стали в масовому порядку залишати поліцейські ряди.

Е. Есоулен вважає, що ключем до розуміння активності вандалів у США є мотив, який Ф. Ніцше визначив у книзі "Про генеалогію моралі", а М. Шелер втілив у книгу "Ressentiment". Ресентімент є самоотруєнням розуму, його головне досягнення - фальсифікація цінностей, бо заворушення були викликані раптовим виявленням святості в образі мученика Флойда, що як інструмент альтруїстичного ресентімента швидко забудеться.

Реальність BLM - політичне насильство, і одним з його пророків (провісників насильства черні за К. Глік) був професор Колумбійського університету Едвард Саїд, який навіть був членом Національної ради Палестини - керівної структури "Організації визволення Палестини".

Після виборів у Конгрес, до речі, керівництво Демпартії звинувачує саме колишніх кумирів у втраті виборних місць, а вчора присягали BLM-никам в солідарності ледь не всім своїм складом у нижній палаті.

Всю кампанію партійні ліваки і BLM-щики добували Байдену голоси. Лідери BLM вважають, що саме вони, мобілізувавши афроамериканский електорат, принесли Байдену перемогу на блюдечку. І тепер ця публіка вимагає свою частку переможного пирога. Неспокійна команда здатна розгорнути прапори проти нової адміністрації і влаштувати заворушення, подібні боротьбі з Трампом.

І в сухому залишку стосовно якихось "початків революції" не можемо говорити. Чи "революційний" процес BLM, чи акції "жовтих жілетів", чи навіть "консервативну контрреволюцію" Трампа не можемо вважати саме початком якогось процесу.

Деякі вважають, що французська революція 1789 року тільки закінчується. Якщо подивитися, наприклад, на європейські трансформації у час "Весни народів" (націй), то наполеоновські законодавчі перетворення, утворення італійських та німецьких держав під протекторатом Франції, проєкти для слов'янських народів (Чеське королівство, Велике герцогство Варшавське) показали нові правила та відносини, що наближали перетворення імперій у національні держави або у певні співдружності (на досвіді 1848-го здійснила подібне у 1867 році Австро-Угорщина). Це враховувало, безумовно, "свободу, рівність і братерство" в імператорській "упаковці".

Потім відбулася реставрація консервативних імперій, Священний союз законсервував монархічні устрої, які співіснували в координатах монархічної солідарності.

1848 року почалися національно-демократичні революції. Інші народи, окрім Франції, теж уже були готові до національного пробудження. Відновилися уявлення про те, що існують поляки, русини, чехи, словаки, мадьяри у межах своїх територій. До гасел політичних прав додалися гасла національного визволення і суверенізації.

Одним із батьків революцій також був, безумовно, романтизм, із якого потім протягом майже століття багато чого вийшло різного.

Якщо говорити про початок подій 1848-го у Франції, то спрацювало незадоволення олігархічним бізнесом сформованого буржуазного середнього та великого бізнесу. Коли до протестів приєдналися інші респектабельні кола та національна гвардія, режим упав.

Це надихало сусідів. Якщо у виборах французського парламенту вже мали право брати участь 10% чоловічого дорослого населення, то, наприклад, в Австрії була абсолютна монархія, кріпосне право. В червні 1848-го у Празі відбувся Слов’янський конгрес. У Данії у 1848 році революції не було, але король прийняв конституцію. Почався рух італійських патріотів (Мадзіні). Бісмарк продовжив реформи 30-х років.

За Грицаком "Весна народів" продовжувалася в тому чи іншому вигляді років 70. Національні держави склалися в Європі до кінця століття, а кінець імперій після світової війни подовжив їх перелік. Деякі народи залишилися в оновленій Московії (комуністичній "імперії") під прапором СРСР.

Молодіжні революції 1968 року зазнали поразки, та сучасний європейський світ певною мірою створили тогочасні революціонери.

Прогностика нашої революції, можливо, дещо простіша за іншу, бо Україна знаходиться десь посередині історичного революційного часу. Грицак каже, що успіх або поразка революції визначається тим, чи є у еліти, що прийшла до влади, воля радикально поміняти країну. І якщо такі трансформації займають десь не менше 50 років, то Україна, можливо, на 30-му-40-му році.

Грицак наприкінці каденції Порошенка казав, що Україні потрібен третій Майдан. Не факт, та електоральну революцію "хакнули" - олігархічні групи використали запит на зміни та за допомогою медіа створили симулякр. І маємо певне зміцнення олігархічного ладу, та політична турбулентність свідчить про продовження революційних процесів. І тому серед деяких оглядачів є передбачення майбутньої "доброї" (якісної – бо нинішні депутати "дуже низької якості") еліти з молодого покоління, що народилося в незалежній Україні, і поки що не вміє зорганізуватися вертикально, тобто породити успішний політичний проєкт. Звичайно, цей проєкт може мати прототип, але головне, повинен розраховувати на реальний ресурс.

В середині XIX століття ідеологічно республіканізм, лібералізм (в європейських теоріях права, облаштуванні держав, змінах влад виборним шляхом, у більш загальних термінах свободи та рівності), націоналізм, комунізм і вже почасти анархізм (у прудонівському антидержавному концепті поєднання капіталізму та комунізму) боролися проти монархічного консерватизму "старого режиму" і, зрештою, проти один одного та обмінювалися ідеями та образами.

Європейська цивілізація будується навколо архітектонічних метафор. Узагалі цивілізація є архітектонічним феноменом.

Ідеології також уявляються в історії думки останніх двох століть як архітектонічні утворення. Ідеологічні дискурси вже два століття перебувають у становленні. Ідеологічні системи обмінювалися ідеями та аргументами (В. Єрмоленко).

І надалі після 1848 року за півтора століття на рівні теоретичному та пропагандистському склалися зрозумілі сучасному спостерігачу дуже різні ідейно-політичні течії, які знаходяться в теоретичному підґрунті програм сучасних політичних партій (лібералізм, комунітаризм, анархізм, консерватизм, соціал-демократія, націоналізм, соціалізм, марксизм, комунізм, фашизм, нацизм (заборонений в ряді країн), імперіалізм, пацифізм, теорії "зелених" та інші).

Світових ідеологій відповідно до сучасної політології, звичайно, набагато менше.

На думку Е. Хейвуда, перелік сучасних світових ідеологій має починатись з лібералізму, бо ця ідеологія перетворилась у мета-ідеологію, оскільки тільки вона спроможна охопити широке коло достатньо протилежних поглядів і позицій та певним чином примирити їх своїм ліберальним, толерантним (я би сказав, вдумливим, направленим на виділення смислів) ставленням до інших ідеологій. Світоглядне осердя лібералізму складають такі людські відчуття та особливості їх ставлення до світу як: індивідуалізм, гуманізм, демократичність, толерантне ставлення до інших думок, космополітизм, соціальний оптимізм і віра в людину. Політичний аспект лібералізму полягає у визнанні самоцінності прав, свобод, гідності людини. Головна соціально-політична функція лібералізму полягає у обґрунтуванні можливості всебічного розвитку суспільства і людини, у запровадженні новацій у суспільне життя.

Лібералізм характеризує відкритість політичним змінам, закликам до соціально-політичних трансформацій. Він зумовлює певний радикалізм у політичній діяльності, протистояння традиціям та усталеному порядку, що викликає певну критику лібералізму з боку консерватизму.

Окремо лібералізм жорстко критикують з точки зору націоналізму та комунізму як реальну загрозу їх підвалинам. Націоналізм у сучасній політології взагалі не є однією зі світових політичних ідеологій.

Також у деяких молодих лібералів проявляється бажання "лівизни". А в бідній країні Україна є необхідність підтримки соціальних гарантій, перенесених із совкового суспільства, які неможливо скасувати найзапеклішому лібертаріанцю.

Дехто вважає також, що у достатньо близькій перспективі можуть з’явитися зовсім нові ідеології, які, можливо, заволодіють "масами".

В незалежній Україні то з‘являлися, то щезали рухи та партії, що засновувалися на певних оригінальних, як здавалось ініціаторам, засадах. Багато хто хоче стати відомим та впливовим, використавши ідею, що видається йому потенційно успішною. Прикладів багато. Згадати хіба, як один мій знайомий депутат "підкинув" "Батьківщині" давно відомий солідаризм. Партія "Пора", наприклад, деякі соціальні ініціативи намагалися довести, що вони "нові". Були спроби осучаснити "класичний" український націоналізм. Були і напівфашистські прощупування соціуму. Та поки що принципово нового не помічалося.

У сучасних роздумах щодо подальшого глобального розвитку ідеологій та держав під їх впливом, можна тільки здогадуватися, як вплине майбутнє життя на ідеології, ідеології на розвиток держав, а розвиток держав на глобальний устрій. Я на сьогодні вбачаю тільки наступне творче збагачення лібералізму.