Головна Контакти Карта сайту




24 вересня, 2020
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Яків Гольденберг:Що нам не все одно

28.06.2020

Яків Гольденберг /
Версія для друку
Tertium non datur, сказав у жовтні 2014 року в "ЛітАкценті" Володимир Моренець у розвідці щодо стану української гуманітаристики та українськості узагалі, маючи на увазі, що під час геополітичного утвердження (думаю, особливо важливого після революційного припинення політичного та усякого іншого упослідження) Україна потребувала вирізнення і постулювання власної самості. А якщо ні, то ні.
І він уважає, що українська гуманітаристика, інтегруючись у світовий інтелектуальний контекст, відзначилась не в тому, що треба, а навпаки - у поборенні етнокультурної, національної самості.
Автор згадує, як за совєтів українські творчі люди та науковці викривали український націоналізм (а ми-то прекрасно пам’ятаємо, що так треба було, а самі ж вони були виразно національними. Дехто ухилявся від подібної критики, як композитор Вериківський, що відмовився від замовленої опери "Богдан Хмельницький" тому, що він вважав Богдана зрадником українському народу; як Володимир Климчук, що як літературознавець зосередився на болгаристиці), але національні особливості явищ було можна обговорювати (у Рильського Вінграновський тому, що він з-поміж дебютантів 60-х – "найбільш національний". "Іншими" ж були Симоненко і Коротич).
А от за незалежності, вважає п. Моренець, національна специфіка витіснялася з простору гуманітарних студій як надумана, ретроградна і шкідлива. Це автор аналізував на підставі одної спільної роботи О. Толочка та Г. Касьянова, у якій (на хвилину) зійшлися їхні погляди на історіографію, а саме те, що прочитувати останню під національним кутом зору чи ні, питання відкрите. І каже, якщо нівелювати питання автохтонства, можна дійти до Новоросії, яка чомусь вважається переданою УСРР від "подруги" РСФРР. Ми ж знаємо, що Новоросія за Сковороди була у Києві, а Україна у Харкові. А РСФРР, навпаки, зовсім невідповідно до розподілу територій за національною ознакою (європейський принцип після першої світової війни), одразу ж забрала собі багато саме українських територій від Бєлгорода до Таганрога. І зараз її наступниця під приводом біснуватого Путіна хоче ще багато чого забрати у сусідів, як свідчить його чергове програмне резюме.
Стосовно О. Толочка, можливо, п. Моренець був правий, а щодо історизму Г. Касьянова, думаю, що не зовсім.
Далі п. Моренець згадує, як "національне філософування" висміював М. Мінаков та заперечував В. Малахов. Щодо ідентичностей сучасної філософії буття в окремо взятій частині Європи можна навіть іронізувати, але україноцентричність у політичній філософії дійсно не потрібно асоціювати з нацизмом.

"Речниця неолібералізму" Т.Гундорова іронізувала над тим, що "започаткована в постмодернізмі недовіра до протиставлення "я" та "іншого" співіснує в українському контексті з глорифікацією тожсамости ("самособоюнаповнювання", за Василем Стусом). Екзистенційне "самособоюнаповнювання" характеризує модернізаційний патос органічного міту національної культури, що його створили шістдесятники".
Штучно вигадане співставлення саморозуміння творця, модерного та постмодерного не має основи, бо питання ідентифікації у цих "епохах" та протиставлення "я" та "іншого" відрізняються, але все ж таки йдуть від традицій. Тут можна погодитися з Моренцем. Але й не треба надто перейматися витісненням сутності, специфіки тим чи іншим творчим актом.
Багато місця приділив Моренець цікавій бесіді М. Рябчука з Т. Чубаєм і А. Бондарем "Національні рамки не є достатні для адекватного розуміння світу". М. Рябчук, утримуючись від радикальності (я би в той час не ухилявся), стверджує прописну істину: для того, щоби пізнати світ і себе у світі, необхідно вийти за межі себе і свого.
Та ведучі "підступно" малюють негативне щодо національної свідомості тло (Т. Чубай: "Тобто космополітизм може бути такою більш індивідуальною позицією, тоді як націоналізм і патріотизм – це більше для розвитку якихось таких стадних речей, так?", А. Бондар: "Зрештою, українець, коли перестає бути патріотом, стає людиною…"). Тобто французький, польський, ізраїльський патріотизм не печерний, а український печерний. Що ж, підначки нехилі, але саме націоналісти між собою мають якісно спілкуватися та домовлятися, бо українські патріоти інших національностей дуже уважно дивляться на них.

І М. Рябчук (пам’ятаю його по засіданнях клубу в Інституті філософії на початку 90-х, він вважався тоді націоналістом, у чому відносно саме нього я не бачив нічого негативного) за Моренцем начебто виходить на космополітизм, ставлячи у приклад Юрія Шевельова, казав про нього: "позиціонував як космополіт, і водночас це був абсолютно блискучий український інтелектуал, і я думаю, що дуже відданий українській справі. Але він мав справді широкий погляд і мав великий скепсис щодо вузьколобого націоналізму. І я в цьому поділяю його позицію".

Я думаю, що "Ubi bene, ubi patria” - це не про Шевельова.
Та п. Моренець був надзвичайно захоплений ціннісною антитезою націоналізму та космополітизму, приводячи приклади Агасфера, граду Божого св. Августина. Тобто європейський "космополітизм" його лякав. А чи не краще було глибше зрозуміти цитованих ним же Тараса Шевченка та (неявно) Жаботинського?
П. Моренець розуміє, що на одному зі своїх полюсів націоналізм може бути лихом ксенофобії і ненависті до "іншого". "А семантично й історично космополітизм – це не меншою мірою, ніж широта погляду, а також ідеологія індивідуально мотивованого споживацтва і прагматизму, забезпечення найліпших для себе умов життя коштом громадян іншої країни, ідеологія відречення від громадянського обов’язку на користь повного пакета громадянських прав. Космополітизм на одному зі своїх полюсів – це морально ущербна позиція, бо визначальне для космополітизму "ubi bene – ubi patria" означає, що хтось інший мав віддати свій час і сили на оте "добре", яке лукаве "я" тепер воліє узяти в готовому вигляді, де воно на якийсь час воліє "віднайти собі пристановище, вітчизну". Тобто автор аналізує явища досить широкі, і якщо їх відкинути, викидається із ванни і саме дитя, тобто особа, яка не має ніякої ідентифікації. Якраз тут могло би стати у пригоді ліберальне сприйняття довгого історичного цивілізаційного процесу.

За 6 років після публікації п. Моренця ми дивимося на Донецьк, Луганськ — хіба ці "країни" зденаціоналізовані? Російські націоналісти (нацисти) згори, а внизу обдурене населення.
Націокультурна ідентичність є складником сформованої людської особистості, але не єдиним! І не лякаймося "постмодерних судом". "Чуття свого" нікуди не дівається, сформована особистість тяжіє до збереження гідності, поваги до себе, та індивідуум може мати складну ідентичність, входити в різні спільноти, структури та інституції, висловлювати себе в різних жанрах, якщо, до речі, уважно читати того ж Ч. Тейлора.
Ну, а надалі знайдене шановним п. Моренцем набагато раніше за нашого президента (країни!) таке собі слівце какаяразніца (тобто жодної самоідентифікації?) приводить мене у стан емоційного цитування.
"Какаяразніца це вельми цікава психоемоційна недуга, ну хоч би тому, що, як ми показали вище, її радісно вітає і культивує частина вітчизняних так званих інтелектуалів; її послідовно і цілеспрямовано упоширюють на українських теренах ідеологи і практики "руссскаго мира", охоче інфікуючи нею і себе, проте з одним фундаментальним ферментним додатком: "какаяразницавсемирусскіє". І чеченець – какаяразніца, і бурят – какаяразніца, і татарин – какаяразніца; і московит – какаяразніцавсемирусскіє".
Для мене це не дуже цікава недуга, але погоджуюся стовідсотково. Про подібне вже говорилося українськими інтелектуалами, звичайно, не радянськими, в часи другої світової, говориться і в наш складний час, і хтось скаже, що президент мав на увазі інше. І ми, завершаючи розгляд статті п. Моренця довгою цитатою, далі будемо аналізувати, хто що мав на увазі (і для чого).
"Какаяразніца – це сірий туман безформності, знелюднена зона, чистий маргінес… Роман Шпорлюк визнає правду за Дж. Когеном, котрий стверджував: "немає іншого способу бути людиною, крім як бути людиною якогось роду…
У так чи так означеному твердженні "я – українець (єврей, поляк, німець тощо)" немає і за визначенням не може сьогодні бути жодної "глорифікації", а лише почуття відповідальності і шлях до усвідомлення власного призначення… художня думка ніколи й не розривалася між заангажованістю й незаангажованістю, а за будь-яких обставин завжди ангажувалася у щось: чи то в ідею соціального служіння (позитивізм), чи то в далеку від простоти ідею мистецтва для мистецтва (ранній модернізм), чи то в пошук істини (високий модернізм), чи то в концепт мистецтва як гри (постмодернізм)… в другій половині XX ст., потрясеного здійсненням катастрофічних тоталітарних проектів, ціле покладальний горизонт примножився телосом гри, маніфестаційно безпредметної забави, послідовного розсіювання смислів, тверджень та уявлень про людину і світ, від чого, однак, не перестав бути ще одним телосом… суверенно індивідуальним та естетично самототожним пречудово може бути митець, котрий імпліцитно сповідує й утверджує ту чи ту ідеологію. Наприклад, космополітизм…

Досить легко зробити висновок, – пише Ч. Тейлор, – що занепад класичного світопорядку залишає нам тільки можливість прославляти самість та її здатності. Легко відбувається сповзання до суб’єктивізму і до змішування автентичності зі свободою самовизначення…
…М. Мамардашвілі: "… наше призначення виходить за межі нашого життя… Ви не можете слову або уявленню "доброта" надати смислу в рамках умов і меж нашого життя. Бо якщо ви мусите доброту визначити тільки в рамках умов свого життя, то вона не має сенсу (такий факт стосується і гуманітарного, і природньо наукового – Я.Г.)… кожна послідовно здійснювана спроба уникнути вкорінення, себто заангажованості в сутнісну гуманістичну проблематику призводить до відмови від "дослідження світопорядку поза самістю".

Не можна бути "людиною світу" без ангажованості у те чи те етнокультурне буття! Ось тому ми й стверджуємо, що українська гуманітарна думка часів незалежності вчинила великий гріх і вельми завинила перед своїми співвітчизниками, громадянами України, доклавши подиву гідну масу зусиль на плекання непричетної до перебігу життя особистості, всі смисли існування якої вміщуються в умови і межі її власного особистого життя. Відтак не дивуймося золотим батонам…: адже ми цього і хотіли!
А як ні, – то ні. У цьому разі ведімо мову про етнокультурно визначену людину, про національну свідомість і патріотизм, про свободу й відповідальність бути громадянином України (Росії, Польщі, Канади тощо). Бо третього не дано".
Очевидно, що ні цієї цікавої статті, ані багатьох і багатьох розумних книг ні наш президент, ні його "кварталівські" спічрайтери не читали. І до чого це призвело, ви подивитеся дещо пізніше по тексту його привітання.
А раніше хотілося би визначитися у координатах Ч. Тейлора щодо ідентичності, щоби легше було перейти від "високого" до "приземленого".
Тейлор фактично відновлює традиційну концепцію ідентичності на новому досвіді. Модерна (сучасна) ідентичність має в основі три аспекти: самодослідження, самоконтроль та індивідуалізм особистого зобов’язання. Питання ідентичності є питанням чітко оцінюваних благ. Вона виконує функцію орієнтації (рамки, в межах якої речі мають для нас смисл) тільки завдяки якісним розрізненням, які вона містить. Визначає, що є для нас важливим, а що ні.

Розутілений суб’єкт – незалежна істота, чиї парадигмальні цілі повинні бути знайдені всередині його самого, а не продиктовані ширшим ладом, частиною якого він є. У XVII ст. для атомізму Гроція, Пуфендорфера, Лока теорія договору не була новою та засадничо будувалася на традиції, корені якої сягали стоїчної філософії та середньовічних теорій прав особи. Новим було обговорення того, як саме народилася та чи інша спільнота і звідки її повноваження, щоби визначати характер політичної влади над індивідами цієї спільноти. Поряд із договором правління новим став договір об‘єднання. Ми успадкували певним чином цей атомізм. Теорія права формулює гарантії за законом. Інструментальне ставлення до почуттів відокремлює розум від чуття. Засадничі блага – моральні орієнтири, що наснажують.

Конфлікт модерності – делегування інституціям відповідальності за життєвий вибір. Постмодерний прагматизм як примітивна форма редукціонізму є фактично виявом моральної кризи сьогодення, яку Тейлор називає "нашими моральними труднощами". Таке собі нівелювання надблаг послаблює простір епіфанічної (прояснювальної) напруги, в якому саме і має відбуватися особистісний пошук блага.
А тепер спустимося на інший рівень сприйняття та подивимося, як замість спрощення (як для народу) "армія-віра-мова" новим президентом пропонується не менш спрощена (національна) ідея – "бути єдиною країною щодня".
Цитуємо його привітання, що було багаторазово обговорено блогерами та навіть гуманітаріями (прибираємо купу слів, які ні про що не говорять, зате створюють "антураж"): "Дорогі українці… Давайте сьогодні кожен чесно відповість сам собі на важливе питання: хто я? (надалі перелічується все, що завгодно,- якщо скоротимо, нічого не втратимо)… Президент України… Чи вчитель з Луганська, який переїхав, два роки таксував і врешті повернувся назад?(?)... Житель Франківська, який захищає свою рідну мову?... Или житель Краматорська, который говорит на своем родном языке? Той, хто вивчив українську? Бо це нормально знати державну мову. Чи той, хто не хоче цього робити?.. Рудий? Мусульманин?... Ліберал?.. Відмовився від пластику? (!?)… Це українці… в нашому паспорті… Немає рядка "патріот", "малорос", "ватник" чи "бандерівець". Там написано: "Громадянин України", який має права і обов’язки… Ми ті, хто каже: "Я тебе кохаю" или "Я тебя люблю"… І як же нам, таким різним, жити далі разом?... Відгородитися величезним парканом? Хто переконав нас, що наші відмінності мають значення… коли повернулись наші моряки та наші полонені, ми плакали від щастя всі і україномовні, і русскоговорящие… ми навчились бути єдиною країною епізодично (це про себе?). У новому році нам треба бути єдиною країною щодня. Це має стати нашою національною ідеєю… це успішна та квітуча країна, де немає війни, країна, яка повернула своїх людей і свої території. Де неважливо як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий. Якщо ми бачимо майбутнє однаково, це повинно нас об’єднати… Миру всім нам. Давайте пам’ятати, що любити Україну означає любити всіх українців".
Не будемо зосереджуватися на національній ідеї, бо навколо такого простого питання завжди дуже і дуже багато розмов. І всі кажуть, що на сьогодні її немає як такої.
Дуже приємне таке вітання. Відкрите таке. Надихає. Дуже відрізняється від підготовленого старими технологами зосередженого тріадного заклику п. Порошенка до патріотичного ядерного електорату. Та ще й настрашеними дуже негативною виборчою динамікою внаслідок ряду недоліків лідера та відповідних помилок, що особливо виявилися за його президентства, оскільки він був у цей період на виду у всіх, а також внаслідок асиметричної пропаганди командою Зе! проти нього. Технологи під проводом відомого п. Гриніва навіть не врахували, що за соціальною доктриною Вселенського патріархату християнам категорично заборонено перетворювати свою культурну, етнічну чи національну ідентичність на ідола.
От патріоти і розійшлися на виборах по партіях: ЄС, перспективний Голос, Батьківщина, Слуга,- та деяких інших. В останній вистачає, щоправда, і антипатріотів, і просто мутних осіб.
У президента - жодних тріад. Немаєрізниці, і все. Мені сподобалось тільки, що поряд з двома фразами російською виразу "какаяразница" вже не було. Це і є величезне досягнення нашого політикуму як мінімум за шість років, а фактично за тридцять.
Президент і ряд притомних людей при ньому доволі вільно розмовляють українською. Є в його силі і багато українців. Це вже відрізняється від одкровення на давньому шоу Савіка Шустера російськомовної колишньої політикині, колишньої бухгалтерші з Луганщини, яка чесно викрикнула, що не вони (українці) "гегемони", а вона гегемон. Ще більше це відрізняється від шаленої ненависті до всього українського клевретів Януковича та його самого.
Отож, за Зеленським, немаєрізниці.
А війна йде, і йде вона на різних театрах військових дій. Кожний при своїй думці та відстоює своє. Воюють росіяни та російськомовні з московського гібридного війська з росіянами та російськомовними в лавах українського війська. Всередині "материкової частини" з незмінним презирством дивляться спадкоємці "покоління переможців" власного народу, партійців, енкаведешників, прокурорських та судейських і звичайні бідні колишні "гегемони" на майданівців, атошників, добровольців та волонтерів. Скільки разів я це бачив… А також б’ють, убивають і саджають. І красивими привітаннями це не змінити.
Я вже не кажу, скільки заїжджає в Україну таких собі друзів, що працюють в українських фірмах і організаціях, у тому числі артистів, шоуменів, які навіть не можуть спромогтися на визнання факту агресії держави, громадянами якої вони є, та на покаяння у будь-якій формі. Спромігся на це, наприклад, учений-економіст Гурієв, а шоумен Сергій Писаренко з Дизель шоу – ні. Такий собі "вєліковозрастний оболтус", який нахабно демонструє нерозуміння того, що діється (звичайно, що грає), та стверджує такі собі "підневільні" речі типу "у кого чуби тріщать".
П. Андрусів у післяноворічній полеміці стверджував, що тактичне політтехнологічне привітання перезапустило дискусію з питання, на яке 30 років суспільство не може знайти відповідь. І це питання: хто ми? Метою привітання була зменшити протистояння в суспільстві, і озвучені тези на 90% співпадали з ідеологією виборця Зеленського, та теза “сила в єдності” теж уже заїжджена. Ще у 2014 року “єдина країна” була невдалою спробою рекламою перебити промосковські тенденції у деяких східних регіонах і не спрацювала тому, що більшість громадян не розуміє цінності єдності як такої.
П. Пекар взагалі проти дихотомії естетик (?): національна або радянська (неспроможна і мертва). А Зеленський, він уважає, вийшов за межі хибної дихотомії. Будучи сформованим в умовах і середовищі радянсько-російського культурного проекту, він усвідомлено вибрав бути патріотом України. Водночас, він не може прийняти незрозумілий і недоступний йому національний проект. А тому у нього є тільки один вибір — творити новий модернізаційний проект України і її ідентичності. Цікаво, що скаже п. Пекару його колега по Могилянці п. Моренець. Дійсно, президенту доступно роздавати переважно шоуменам смішні пострадянські звання. Щоправда, за них щось досі платять. Якщо це модернізаційний проект, не заздрю п. Пекару. Хоча, якщо останній доведе, що Квартал виграв війну у російського контенту, може, вони й замиряться. Хоча п. Моренець може сказати, що Квартал виграв і у українського контенту і що це дуже погано.
Окрім дурниці "якарізниця" щодо символів ідентичності (назв, пам’ятників, про що і на нашому сайті достатньо писалося ще до цього вислову президента, і ми не будемо тут приводити величезну кількість цьогорічної нищівної критики), сказано було про збереження мов та знання державної мови, а також про значення однакового бачення майбутнього (абстрактно багатого та щасливого) – досить суперечливі речі відносно ознак ідентичностей. Поміж цими суперечностями спільною може бути тільки політична ідентичність досі невизначеної ідеологічно віртуальної партії президента. Тобто йдіть всі до мене, бо я пропоную такі красиві речі. Але без політичної ідеології немає політичної ідентичності. В принципі неможлива така собі загальна політична ідентичність, хіба що в тоталітарній державі.
П. Моренець скаже, що це взагалі нереально - роз'єднати політичну і культурну спільноти. І це не все одно не тільки йому. Тим більше тим, хто не дивився Квартал багато років та жодного фільму Зеленського.
А перед тим, як поставити кому у давньому спорі, хочу нагадати цікаву думку, не пам’ятаю, чию. Якщо когось улаштовують суржик і русифікація, то нехай вони терплять, окрім української, як мінімум, і ряд карпатських, наприклад, діалектів (наприклад, русинський). Прийшла черга для російськомовних — розуміти братів.

Скоро День Незалежності. До речі, патріоти дуже критикували виконання Гімну України майже рік тому за те, що другий куплет був пропущений, а третій співала Тіна Кароль десь на даху. І ніхто тоді не зрозумів, що другий куплет був прекрасно зіграний без слів незабутнім Мирославом Скориком на пофарбованому у кольори нашого прапору фортепіано. Це теж був потужний сигнал, який не так просто було всім зрозуміти.

Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet