Головна Контакти Карта сайту




16 жовтня, 2019
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Олександр Муратов:Що робити з українським кіно?

08.10.2019

Олександр Муратов /
Версія для друку
Від редакції.
Наші колеги, читачі сайту партії добре знають Народного симпатика партії, відомого кінорежисера, сценариста, художника, громадського діяча Олександра Муратова. Його "крайня" робота – повнометражна документальна стрічка, присвячена Анатолю Лупиносу. Також нещодавно відбулася чергова виставка його надзвичайно цікавих робіт. Фільм про виставку можна подивитися за посиланням (https://drive.google.com/file/d/1QB8_ykWSYXLbfhWtKJqnIfQgEitC0u1e/view?usp=sharing).
Наші представники залишили свої відгуки у книзі відвідувачів.
Пан Олександр запропонував редакції статтю про сучасний стан українського кіно. Він добре освідомлений про державне фінансування кіно. У свій час з його подачі ЛДПУ робила запити керівництву Держкіно.
Прочитайте цю пізнавальну статтю. Можете погоджуватися чи не погоджуватися з тими чи іншими оцінками фільмів. У будь-якому випадку вони професійні. Отже, Олександр Муратов без скорочень та купюр.


ЩО РОБИТИ З УКРАЇНСЬКИМ КІНО

В інтернеті пройшла інформація, що парламентська фракція "Слуга народу" збирається поставити питання про скасування державної підтримки українського кіно. З одного боку в цьому є певна слушність. Якщо робити таке кіно, яке за бюджетні гроші робиться тепер, то мабуть немає жодного сенсу його підтримувати. Однак без державної підтримки воно просто зникне, зійде нанівець тому, що випадки недержавного фінансування трапляються дуже нечасто: 1-2 на рік.

Виникає дилема: "Краще: припинити бюджетне фінансування чи довести до розуму виробництво українських фільмів?". Простіше і дешевше – припинити. Розумніше і доцільніше – покращити справи.

Тепер про сучасний стан нашого кіно. За останні роки було випущено кілька справді цікавих, достойних фільмів. На жаль, не завжди вони були справедливо оцінені нашою кінокритикою. Адже тепер кінознавцем себе вважає будь-хто – той, хто хоч трошки письменний. Часто буває, що на оцінку фільмів впливають відзнаки міжнародних кінофестивалів. Навіть не найпрестижніших, а таких, яких в світі 360 на рік. Не одержала справедливої оцінки стрічка Вікторії Трофименко "Брати. Остання сповідь", а були безпідставно піднесені брудні, майже порнографічні опуси Мирослава Слабошпицького "Ядерні відходи" і "Плем’я" - лише тому, що ті здобули якісь призи. Був явно недооцінений гарний фільм на ту ж тему (глухонімі діти) Романа Балаяна "Ніч світла". Чому? Обережність у цнотливих темах не цікавить часто збочені журі. Можна навести ще декілька подібних прикладів. До позитиву я відношу "Гніздо горлиці" Тараса Ткаченка, "Хайтарму" і "Кіборгів" АхтемаСеітаблаєва та "Додому" Нарімана Алієва. Поза всяким сумнівом, достойний уваги фільм "Донбас" Сергія Лозниці. Можна сумніватися в його позиції і пафосі, але зроблений він відмінно. На знаменитому Венеціанському кінофестивалі дуже престижний приз одержав фільм Валентина Васяновича "Атлантида".

Мені здалося, що з усіх фільмів про теперішню війну на Донбасі найбільш достовірним є новий фільм "Іловайськ 2014. Батальон Донбас" Івана Тимченка. Як я зрозумів, це його дебют. Прекрасний дебют! Ця стрічка не є широким полотном про трагічні для України події, а лише кілька дуже точних замальовок з життя окремих, абсолютно реальних людей. Але вони вражають. Мені дуже близький такий підхід до реальності, тобто документальне відтворення реальних подій. В фільмі Івана Тимченка сам себе грає Тарас Костанчук (псевдо "Бішут"). І чи грає? Скоріше відтворює свої колишні почуття. І це виглядає прекрасно. Я не знаю хто такий цей Тимченко і чи має він режисерську освіту, але можу кваліфіковано сказати, що зі своїм завданням він справився чудово. Якщо він і не має режисерської освіти, то безсумнівно має кінематографічний талант. Як сказав, здається, Шолом Алейхем: "Талант як гроші: є – так є, а немає – так немає!" Я скажу жорстокі, але цілком правдиві слова: за всі роки існування кінорежисерський факультет нашого театрального інституту закінчило кілька сотень людей, однак більш-менш відомих можна назвати не більше трьох десятків, а справді талановитих – в найкращому разі – десяток. Тому, коли я дивлюсь сучасну українську кінопродукцію, то розумію, що коли Бог не дав талант, то інститут повинен хоча б дати ремесло. А його я теж не спостерігаю. Однак фільми знімаються і знімаються. Ну, немає у нас такої кількості вправних режисерів, щоб продукувати стільки фільмів! Це неприємно, але факт. Але, коли зрідка з’являються гарні режисери з цікавими сценаріями, їх кінокерівництво не цінує. Яскравий приклад такого безглуздя – багаторічна війна Держкіно з кінорежисером Володимиром Савєльєвим. Його прекрасна ідея зняти фільм про славетного кошового отамана запорізького війська Петра Калнишевського втілилася в хороший сценарій, що є великою рідкістю в наші часи. Сама постать Калнишевського може викликати в українців лише повагу. Його заслуги в розвитку хліборобства в Україні неоцінимі. А його трагічна доля – багатолітнє (за наказом російської імператриці Катерини ІІ)_ув’язнення на Соловках - викликають гнів і щемливе співчуття. Однак через те, що Савєльєв розпочав мужню боротьбу з корупцією , яка з приходом на посаду Катерини Копилової запанувала в Державному агентстві України з питань кіно, керівні шахраї агентства зненавиділи його і впродовж 8 років під безглуздими приводами заважали виробництву цього дуже важливого для України фільму. Сподіваюся, що нові керівники державного кіновиробництва обов’язково продовжать зйомку цієї патріотичної і цікавої за сюжетом стрічки.
За радянських часів ознакою успіху фільму була кількість глядачів чи міжнародне визнання, чи (таке теж мало право на існування!) висока оцінка дуже авторитетних кінокритиків (такі тоді справді були, а тепер майже немає). Чи випускалося тоді всіляке кіносміття? Безперечно випускалося. Як таке траплялося? Через радянське тотальне планування. Заплановано (умовно) 300 фільмів на рік і будьте люб’язні – знімайте стільки! Інакше буде недовиконання плану, зменшення фінансування в наступному році і всілякі неприємності для кіноначальства. Так було із планами кіностудій. Студії ім. О. Довженка належало знімати 12 одиниць – і вона повинна була їх виготовити. Інакше керівництво студії втрачало премії і одержувало догани. Як правило, цією горезвісною 12-ю одиницею був відвертий непотріб. Дирекція студії ( а в нас були і непогані, тямущі директори) заплющувало на це очі і "пробивала", а потім запускала до виробництва завідомо неякісне дещо.

А хіба тепер відбувається не так? Тільки тепер плановим показником є не кількість одиниць, а сума грошей, закладених на кіно в бюджеті. Дали мільярд – треба зняти на мільярд! А що знімається – не має значення. Зрозуміло, зрідка з’являються і пристойні фільми. Ними і козиряють. А численний непотріб просто списується. Чим не совок? Я чомусь думаю, що деякі відверто провальні проекти щиро подобаються нашій недолугій Експертній раді при Національному агентстві з питань кіно. Чому так думаю? Бо, по-перше, глибоко переконаний, що в більшості зовсім не ті люди оцінюють кінопроекти. А по-друге, дивлюся на список українських фільмів, які демонструє наше телебачення. Не хочу перебільшувати, але впевнено стверджую, що за радянських часів на кіностудіях України було створено не менше трьох сотень цілком пристойних фільмів і не менше півсотні справді гарних і навіть видатних. Однак на українських телеекранах останнім часом майже не показується якісна українська кінопродукція радянських часів, а головним чином демонструється сучасний відвертий непотріб. А зі старої кінопродукції показуються її найгірші зразки. Безперечно талановитий режисер Роман Балаян, але частіш за все демонструються не його "Польоти уві сні та наяву" і не "Каштанка" чи "Ніч світла", а чомусь його злощасний перший фільм "Ефект Ромашкіна", який він практично без сценарію був змушений знімати, щоб не померти з голоду. Були прекрасні фільми у Леоніда Осики – хоча б "Камінний хрест" та "Ескізи про Врубеля". Однак на телеекранах регулярно демонструється його відвертий провал – "Дід лівого крайнього". Можна назвати ще декілька фільмів, які точно не є здобутками українського кіно, але чомусь подобаються нашим телеканалам. Хто там цим опікується, незрозуміло. Це ж треба мати такий поганий смак!

Але досить деструкції. Перейдемо до конструктиву. Ось що я пропоную: при Міністерстві культури чи навіть при нікому непотрібному кіноагентстві варто створити не одну, а дві експертні ради. Перша має складатися зі справді видатних діячів культури та політики і повинна оцінювати не проекти, а лише заявки, вирішуючи чи достойна та чи інша тема державного замовлення. А вже друга експертна рада має оцінювати якість с ц е н а р і ї в. Саме сценаріїв, а не режисерів, операторів, художників та інших, як це робиться тепер. Знаменитий Альфред Хічкок слушно сказав, що умовою успіху фільму є три чинники. Перший – сценарій, другий – сценарій, третій – сценарій. І це правда. У США запускаються фільми лише під таких режисерів як Спілберг, Коппола, Тарантіно і їм подібні. До того ж найчастіше вони знімають на власні гроші. Але, як правило, продюсери спочатку "викохують" сценарії, потім підшукують режисерів, потім під сценарій і режисера добувають, у банках гроші, а вже далі знімають фільми. І безумовно відповідають за витрачені гроші. Прокатна невдача може стати фатальною для продюсера і режисера. У нас же режисер може двічі провалитися і знову одержати державні гроші. Яскравим прикладом може слугувати творчість Володимира Тихого. Я не бачив його документальні стрічки, за які він одержав Шевченківську премію. Може вони й хороші. Однак відносно його ігрових "фільмів" можу прямо сказати, що це дещо малопрофесійне і огидне. Я добре пам’ятаю першу жалюгідну стрічку Тихого "Мийники автомобілів", яку він зняв ще на кіностудії ім.Довженка, кілька років народився ще один малозрозумілий, драматургічно безпорадний "чорнушний" опус "Зелена кофта", а нещодавно з’явилося зловісне дещо під назвою "Брама". Цілком можливо, що п’єса, яка лягла в основу цього кіновитвору, була цікавою. Я її не бачив, але, гадаю, вона недарма мала глядацький успі на відміну від фільму, що створений на її основі.. Фільм "Брама" за режисурою і акторським виконанням кращий за попередні ігрові стрічки Тихого. Однак тут така концентрація негативу, що після фільму не хочеться жити. Навіть трохи іронічний ухил не зменшує відчуття повної безнадії. З такої країни, а тут явно відчувається узагальнення, треба щойно тікати. І такий погляд Тихого на нашу дійсність не випадковість. Він брав активну участь у створенні кіноальманаху з красномовною назвою "Україна goodbyе!", який прямо закликає молодь тікати за кордон. Але, гадаю, державне фінансування передбачає протилежний пафос кінотворів. Навіщо ж рубати гілку, на якій сидиш? Якщо молодь розбіжиться, то що залишиться від держави? Тобто подібними фільмами держава стібає себе як гоголівська унтер-офіцерська вдова. Який сенс фінансувати такі фільми? Я ще б зрозумів, якби ця чорнушналякалка зібрала б в прокаті великі гроші. Адже в усьому світі такий жанр користується великим глядацьким попитом. Однак "Брама" при бюджеті 17,8млн.грн. (бюджетні 8,9млн.) зібрала в прокаті лише 1,1 млн.! З одного боку – ганьба, а з іншого – слава Богу, що відносно мало людей отруїлося цим антипатріотичним опусом. Ще треба додати, що ніякого успіху вона і за кордоном не мала. Провалилася на всіх фестивалях. І це природно: по-перше, наші внутрішні негаразди там нікого не цікавлять, а по-друге, на Заході таких хоррорів-фентезі скільки завгодно. І зі значно досконалішими спецефектами. Згадайте, наприклад, "Братів Грім" чи нещодавній "Хеллуін".

Варто зауважити, що з 30-ти повнометражних ігрових фільмів окупилися і навіть дали прибуток тільки два: "Я, ти, він, вона" і "Скажене весілля". Можна по різному ставитись до цих стрічок. Але яке це має значення? Вони своєї мети досягли – заробили гроші. А як відомо, переможців не судять.
Хто наші продюсери? Це спритні люди, які беруть бюджетні гроші і нібито їх витрачають на фільми. Чому "нібито"? Тому, що я легко можу довести, що майже всі кошториси держбюджетних фільмів роздуті в найкращому разі вдвічі. Це дає змогу цим псевдопродюсерам "заробити" непогані гроші та заплатити творцям фільмів значно більше, ніж це передбачено кошторисом. Недарма переважна більшість режисерів не хоче працювати на державних студіях через невиправдано низькі гонорари. Однак на приватних студіях, що працюють на бюджетні гроші, о ф і ц і й н о гонорари такі самі. Але, роздуваючи кошториси, продюсери мають можливість платити більше. Однак чому на це дивиться крізь пальці Держкіно? Адже там є досвідчені економісти, які здатні оцінити справжню вартість проекту. Чомусь здається, що й кіноначальство має з цього якийсь зиск. Інакше чим можна пояснити таку сліпоту? Попередню кіноначальницю Катерину Копилову схопили за руку після фінансуванні російського (!) фільму "В суботу". Але завдяки (мабуть не безкорисному) втручанню молодшого сина Януковича, вона вислизнула з карної справи. Та є ще одна причина для роздування кошторисів. Адже дуже не часто багаті люди справді фінансують кіно. Частіш за все спритні продюсери (чи режисери) здобувають у них угоди про спільне фінансування, які ні до чого не зобов’язують тих багатіїв. Вони потім заявляють, що не мають змогу фінансувати ці проекти. До того ж часто такі угоди складають навіть не самі багатії, а їхні клерки за певну невелику платню. Далі кіногрупи знімають все за державну половину грошей (для цього й роздувається кошторис), отримують непогані гроші і, переконаний, (інакше як?) розраховуються з кіноначальством.

Але трапляються і виробничо "недолугі" режисери, які не вкладаються в бюджетну половину (наприклад, Михайло Іллєнко з фільмом "Толока") і зупиняються посеред дороги, не одержавши обіцяні фінанси від спонсора. Михайлові пощастило, що головою нацагенства з питань кіно став його небіж Пилип Іллєнко, який і подовжив за державний рахунок виробництво фільму. Це неподобство може бути виправданим лише тоді, якщо фільм виявиться шедевром. Однак сценарій не дає для цього жодних підстав. До чого призводить часткове бюджетне фінансування? Головним чином до того, що державну підтримку одержують не найталановитіші, а найспритніші режисери. І хто від цього страждає? Кіноглядачі, тобто люди за рахунок податків яких і робляться такі фільми.

Але все це зовсім не свідчить про те, що треба припинити бюджетне фінансування нашого кіно. Просто треба його розумно фінансувати. Мені здається, що треба відкинути лицемірство з половинним бюджетним фінансуванням. Фінансувати треба повністю. Але достойні проекти. І перш за все з добротними сценаріями і зі справді професійними режисерами. Треба взяти за правило: скільки гарних сценаріїв, скільки достойних режисерів – стільки ж фільмів. І саме під таку кількість просити у держави гроші. До того ж чесно обраховувати кошториси. Інакше знову буде безглузде викидання бюджетних грошей на вітер. Хоча це декому вигідно.
І безумовно треба підвищити платню творцям фільмів на державних кіностудіях, щоб саме там вироблялася більшість наших фільмах, бо там є художні ради, куди входять справді досвідчені кінематографісти і там існує чітка фінансова відповідальність.

Впевнено стверджую: зовсім відмовитись від бюджетного фінансування українського кіно (особисто я на нього ніколи не претендував і не претендую) значить гарантовано програти інформаційну війну з Росією. Але треба різко підняти якість нашого кіно. Однак чи є у найвищому керівництві держави бажання різко підвищити цю якість? Не знаю. Але сподіваюсь на краще. Може народні депутати і новий Міністр культури прочитають мою статтю і візьмуть її до уваги. Дай Боже!

Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
09.08.2019  11:01 / Заяви
Київ – 2020
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet