Яків Гольденберг: Продовження розмови щодо термінології, і не тільки

Повторюся: було сказано задовго до нас, що виправлення речей починається з виправлення імен. І ми з вами спробували дещо повиправляти (https://www.ldpu.org.ua/liberalism/5781d80ea43a2/). Так, ми з‘ясували, що за діючими правилами українського правопису етноніми Севастополь, Симферополь повинні писатися Севастопіль, Симферопіль (так само, як Тернопіль, Бориспіль). Цього і зараз не здійснили наші академіки. Та було приємно, як уже тричі, у тому числі на ТВ, пролунала саме така вимова.

Ми пропонували увести в українську мову такі терміни: Московія (тобто використовувати допетровську самоназву цієї країни) та відповідно “московити“ щодо “россіян“ (останній термін придуманий у Московії за президентства Єльцина).

Зрештою, у різних мовах одна і та ж географічна назва читається часто зовсім по-різному. І це природньо. Також приємно, що цей термін починає приживатися. В той же час маємо навіть і неофіційну критику зі сторони деяких лібералів, що убачають передчасним застосування нашого з вами нового правопису в офіційних документах партії. Що ж, треба врахувати це зауваження.

Ми почали вводити термін "друга українська" щодо російської мови. Тобто якщо "земля руська" пішла з Києва, то й мова тодішня руська, тобто українська, разом із книжною церковнослов’янською, старовинною білоруською, похідної від неї новгородською, потім з угро-фінськими, монгольською, татарською мовами, вплинулабезпосередньо на створення сучасної російської (московської, московитської,- як кому подобається) мови. Московитське (лише починаючи з Петра "російське") "нарєчіє" історично стало панівним, а українське, ще на початках XIX-го ст. будучи в імперії "прикольним", пізніше стало гнаним.

Згадаймо також спорадичне обговорення протягом багатьох років самоназви нашої держави “Україна-Русь” із відповідним історичним та політичним правонаступництвом. Маємо деяке оживлення цього питання. Пан Остап Кармоді з Росії, живе в Чехії, публікується на українському сайті, дивиться на нас зі сторони. Його варіант самоназви нашої країни – Русь.

Коротка інтродукція. Спробуйте зайти на офіційний сайт РПЦ. Подивіться: є україномовний варіант! І як же називається ця церква в україномовному варіанті сайту? Руська! Це вам не Анну Ярославну - руську княжну з варязької династії Рюриковичів, королеву Франції привласнювати! Це “крутіше”! Як бачите, непроста московитська машина обдурювання колоніальних мас продовжує працювати.
Не буду повторювати відомі факти розповсюдження московитської за Союзу. Промінявши мову (навіть у внутрішньому вжитку КПУ) на князівство, т. Щербицький почав рух до подальшого звуження вжитку української в Україні. Як нещодавно засвідчив п.-т. Кравчук, перший секретар навіть змінив національність на російську. Він не міг знати, наскільки це все недовго, у тому числі князівство.

Часи змінюються. І старший брат (сестра) – носій сучасної української мови, нехай фізично (тобто у військовому сенсі поки що) слабший за молодшого, духовно є сильнішим за агресора – носія російської.

Із багатьох статей, блогів знайомих та незнайомих інтелектуалів вимальовуються досить строкаті картини середньовічної та сучасної історії, питань співіснування мов, здобутки та подальше існування різноманітного культурного середовища в Україні. Як ці картини стануть гармонійними, питання відкрите.

На жаль, про термінологію майже не йдеться. Незалежно від того, які назви сподобаються нашим громадянам, бажано, щоби дистанціювання від т. зв. метрополії було і фактичним, і продуманим термінологічно.

У статті я питав: “У чому, як у казковій голці, є політична, громадська та моральна смерть і, можливо, майбутнє демократичне відродження Московії та РПЦ?”РПЦ, нагадаю, нині не є церквою в первинному христовому розумінні, і Христу в ній місця немає. РПЦ освячує ракети та благословляє військових Московії та колаборантівв Україні на війну з "братами", а її "теоретики" не проти "войнушки", як вони кажуть. Тобто РПЦ є в особі своєї верхівки організацією диявольською. Про який молитовний зв’язок з нею може йти мова! І саме цей зв’язок є сьогодні головною проблемою УПЦ, а не канонічність тих чи інших православних церков в Україні.

Смерть московитського Кощія полягає саме в тому, що етнічні та культурні росіяни, – громадяни України (що розмовляють саме другою українською) воюють разом з українцями та воїнами інших національностей проти московитської агресії. Ці герої відкинули “Русскій мір“, залишилися лояльними громадянами української держави та прихильниками цивілізаційного вибору українського суспільства, і відповідно супротивниками держави, що хоче позиціонуватися як метрополія (не тільки щодо них).

Цю ситуацію, цей прекрасний феномен, на який нам постійно вказував наш незабутній Володимир Климчук, треба зрозуміти різним "політичним" людям з "нашої" сторони та вирішити, що робити, щоби цей феномен не загубити, а, навпаки, розвинути!

Наш президент теж приділив увагу цьому найважливішому фактору нашої визвольної війни,- сказав, що багато росіян та російськомовних захищає Україну. Щоправда, не втримався, як зазвичай буває (як традиційно виважений політик, не буду повторювати жарти Майкла Щура, але все надто серйозно), і сказав, що російськомовних більше. Чи рахував, не знаю, але сказано було, і небажані реакції інших нестримних не запізнилися.

Колишній чеський міністр Шварценберг нагадав, що до аншлюсу 80% австрійців називали себе німцями, та після війни таких залишилось 8%. Путін досяг подібного ефекту. Хтось із наших симпатиків на Московії сказав, що вже перший постріл російського ”Града” з території Росії по українцях, що вже майже перекрили поставку зброї на Донбас, остаточно закопав міф про братські народи. Приблизно те, що ми завжди кажемо. Профспілковець Волинко каже, що у добробати "Айдар", "Азов", "Донецьк", "Артемівськ" пішло багато російськомовних донецьких шахтарів. У той же час на стороні ворога були військові далекосхідні українці.

Ще гетьман Скоропадський казав, що чимало українців дійсно вважало, що з оголошенням в Центральній Раді самостійної України Українська держава є доконаним фактом. Для них українська вивіска була вже чимось, що вони вважали непорушним. Але історія більш складна та драматична.

Розумію україномовних "націоналістів". Питання мови завжди було непростим, питанням самоідентифікації, питанням державності. І, як я завжди казав, питанням ввічливості та поваги. Щодо цього та важливого питання взаємовпливів та запозичень культур ми поговоримо з вами відверто та більш предметно в іншій статті.

Продовжимо щодо термінології. Була така думка, що самоназва частини наших громадян “росіянин“ (“росиянын“ на втором украинском – с одним “с“), звучить краще, ніж “русскій“. Граматично останнє - прикметник. І фактично не етнонім, а приналежність до певного територіального співтовариства за ознакою підпорядкування імператору.

Є така цікава громадська організація, як РУН (Російськомовні українські націоналісти). Така дещо епатажна назва не свідчить про переважне язичництво і про націоналізм як такий. Це цілком патріотична структура, проукраїнська, продержавна. Її лідер Сергій Замілюхін прекрасно розмовляє українською. І якось я його спитав, чому би російськомовним українським націоналістам не перейти на українську абетку. Він досить схвально поставився до такої можливості.

Технічно це мало би стати зручно та економно. Зрештою, кирилиця майже однакова. А симпатичний, не дуже твердий, зате чіткий та компактний апостроф, як нагадав мені один молодий історик, певний час використовувався після жовтневого перевороту. Та й нині він зберігся в деяких іноземних назвах (О'Коннор).

До слова треба згадати ще раз п. Кармоді. Нещодавно він запропонував створити інститут української російської мови. Він каже про бездіяльність московського інституту російської мови, що нас не так цікавить. Навряд чи він знайомий з нашими академічними інституціями, що їх ми самі критикуємо, але уважає непотрібним інститут української мови, з чим не може погодитися той, хто має надію на прогрес. Виходить, український інститут не потрібен, а російський потрібен… І цей новий російський інститут, за його думкою, має створити окрему українську російську мову, взявши за основу одеський діалект. Лекс Морфеменкозі Львова теж не проти різновидів російської. П. Єхануров цитує історика Галушка, що російська мова в Україні може бути предметом окремого вивчення. Але ж не вивчають.

Звести разом пропозиції не вбачаю можливості, але українську абетку російськомовні в Україні можуть почати вживати вже зараз. І ніякий окремий інститут в Україні для цього не потрібен. Зрештою, це є повернення до витоків.

Можливо, на це почне приставати і інтелектуальна російська діаспора в інших країнах. Нині, з новою великою еміграцією, яку спонукав до втечі з Мордорупутінський режим, ця діаспора стає цікавішою, могутнішою та, маю, надію, чеснішою. Авраам Шмулевич казав, що у росіян є чудова властивість: коли роблять зло якомусь народу, вони легко про це забувають, прощають це собі, абсолютно не пам'ятають. Думаю, не тільки вони. Та діаспора живе за іншими законами, і, можливо, в ній і є майбутнє Московії. А зараз вона, переходячи на іншу абетку, покаже свою окремішність від Москви.

Інтродукція друга. Не можу не згадати таку собі пропозицію друзів-поляків щодо переходу українців на латиницю, яку озвучив чомусь наш міністр п. Клімкін. Та з історії знаємо, що латиниця з’явилася з грецького алфавіту, а той, у свою чергу, з письма Фінікії. З глаголицею Кирила та Мефодія було складніше, її витоки шукали в коптському, готському, вірменському, грузинському і староєврейському письмі, звідки було запозичено літеру Ш., та у грецькому скорописі. Кирилиця як безпосередня наступниця глаголиці ближче до грецького письма. Оскільки кирилиця не є наступницею латиниці, переходити на неї немає жодної підстави. У пропозиції поляків є й певна хитрість, яку докладно аналізувати не бачу сенсу.

Питання термінології стосуються не тільки історії, але й нашої сучасності. Є цілком сучасні помилкові терміни, що істотно впливають на політику, в тому числі міжнародну. Яка боротьба точилася навколо самоназви держави Македонія! І ще досить мало відомо про всі політичні нюанси, не тільки у відносинах із Грецією… Врегулювання йде, бо країна має увійти в цивілізовані спільноти. Але мало хто із сусідів згадує, що у їхній мові назва іншої країни може звучати по-своєму. І це мало би спрощувати проблему.

Ще під час британського мандату Палестиною офіційно називалася підмандатна територія з єврейським самоуправлінням. У серйозних світових довідниках був офіційний біло-блакитний прапор території із зіркою Давида, британці випускали відповідні поштові марки. І палестинцями мали би називатися євреї та люди інших національностей, що підпорядковувалися органам цього самоуправління. Та після створення держави Ізраїль Палестина знову стала суто географічним поняттям, а на самоназву палестинців, уже як "новітньої" етнічної спільноти, за дуже хитрою підказкою керівника КДБ Андропова почали претендувати араби. Не будемо багато говорити щодо передісторії тих арабів, що прибували на роботу в Палестину під час економічного піднесення, що його започаткували євреї в останні роки турецького халіфату та за британського мандату. Стало важливим для політиків, що тепер ізраїльтяни чомусь не палестинці, а арабів називають палестинцями. І це прижилося навіть в ізраїльських медіа. Можливо, хтось почне змінювати термінологію, і це допоможе в результаті – у досягненні миру.

У нас абревіатура АТО використовувалась чотири роки, та вже на початкубули запротокольовані факти, що Московія стріляла через український кордон на чужу територію. Потім привезла в Україну величезний військторгдля так званих сепаратистів (знову неправильний термін – чисті колаборанти!) та провела дві власні військові кампанії. І зараз ми маємо не перемир’я! Іде визвольна війна з РФ, зараз позиційна.

А справжня АТО дійсно і досі йде на контрольованій Україною території, політичне - з місцевими нахабними мерзотниками, що загрожують (навіть у ефірі українських телеканалів!) вийти з України "разом із територіями", і звичайне – із засланими терористами. І ця "внутрішня" АТО поки що не може похвалитися великими успіхами.

Деякі начебто серйозні автори на начебто серйозних ресурсах полюбляють історичні ремінісценції, у якомусь сенсі просвітницькі, як-от, наприклад, Євген Зарудний. Він стверджує, що ми ведемо велику Громадянську війну, пише про громадянську війну в США, де НЕ йшлося про сепаратизм, а зрештою про різне бачення країни, а в певний час могло і привести до розділу країни (хоча Північ кінцево ніколи цього би не допустив), про історичний сепаратизм частини окремого штату, про проросійську орієнтацію ОРДЛО… І все це одночасно, в одному флаконі! Так треба ж визначитися, де ми знаходимось, що діється!

Психолог Покальчук, обдумуючи народний запит на справедливість, наголошує на справедливості термінів. Концепт справедливості передбачає власну думку про те, хто її має встановлювати. У народному дискурсі які там народні республіки… Є ворожа армія, окупанти. І є її посіпаки, колаборанти. Є спроби окупантів вибудувати керовану вертикаль, але "грошей немає, тому тримайтеся". Розмови про "маріонеткові режими ОРДЛО" — маячня. Ніяких режимів не існує, як і республік. "Терористи? Брухтовики й віджимальники копанок, дерибанники гуманітарки".

І ось! Нещодавно були прийняті відповідні закони, і ми почули про Операцію Об’єднаних Сил. Яких сил, проти кого? Лінію фронту у нас називають лінією розмежування. Між ким і ким? Як не лінія фронту, то хоча би лінія дотику (п. Калниш). Якщо вже операція, то чому би не Операція Об’єднаних Визвольних Сил? Тоді була би ясність, хто чим займається.