Головна Контакти Карта сайту




18 серпня, 2017
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід





Яків Гольденберг: Ліберальні візії та передбачення

15.01.2017
Бесіда п’ята
Яків Гольденберг /
Версія для друку
Дехто з наших молодих колег пропонував у наступній бесіді проаналізувати витоки політики агресора, що нині атакує нас за рух до цивілізації, а також те, чим відрізняється влада КПРС від сучасної влади ФСБ. Наступним разом, можливо. Тоді же можна буде відпрацювати історичні паралелі ще з часів вторгнень СРСР на південь аж до Афганістану, визначити, як послідовно "імперія зла" йшла до краху, і що нині чекає Московію. Зрештою, про це вже написано немало.

Також були побажання студентів - активістів оновленої столичної організації партії осучаснити її, виділити нові ліберальні підходи та методи, у тому числі до структурування. Повторюся: якщо ідеологічно ліберальна демократія активній молодій людині підходить, їй відкритий вільний шлях до оновлення підходів, методів, керівництва проектами, структурами, і надалі - до керівництва країною. Сама горизонтальна структура партії та спілкування старих партійців з молоддю свідчать про це.

Як ми з вами узагальнено говорили в одній з перших бесід, Україна опинилась на розломі, зіткненні цивілізацій.

До останнього Майдану не видно було, чи почала країна реально відходити від радянської спадщини.

І нині є деякі люди, що називають себе політиками, закликають до “миру” з Московією, торгівлі, дружби, відмові від територій (тобто капітуляції), фізично неможуть вимовити слово “агресор” стосовно Московії та Путіна.Так поводить себе провінційний депутат, що разом з відомим Рабіновичем відпочкував від Опоблоку партію (не буду відволікатися на ідеї, програму тощо). І це після Революції гідності, після більш як двох років інтервенції могутньої Московії. У масі це не тільки агентура ФСБ, хоча і її ім’я – легіон. Досить багато людей хотіли би нічого не міняти, жити як жили, пристосовуватися, нічим не цікавитися. Якщо нині гірше, ніж було, то треба йти назад.

Декому зручно грати на цьому. То що, і наступну чверть століття чекати на зміни? Невипадково писала Ліна Костенко: “У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутись через 100 років – а вона та сама”…Тому й займаємося ми, ліберальні демократи, більш як 25 років – не чеканням, а підготовкою змін.

Сьогодні ми торкнемося знищення промисловості, в першу чергу – найбільш сучасних на початок незалежності галузей, та суспільних наслідків цього.

Приблизно у 1988 року в СРСР остаточно визначилися проблеми сбуту продукції внаслідок органічних вад соціалістичного планування, скорочення ринків, неконкурентності технічної продукції.

Ще до отримання незалежності України було оголошено республіканське держзамовлення, що призвело тільки до замороження матеріальних активів та подальшого скорочення збуту у майбутні незалежні держави.

Новітні фонди, пов’язані, очевидно, з КДБ, та їхні філії в Україні почали фінансувати різні дослідження з реформування промисловості, дослідження структур промислово-фінансових груп. Деякі новостворені кооперативи, переважно на орендованих площах, почали створювати якусь просту, але на певний час потрібну продукцію.

Але комуністичній владі було важливіше збагатитися спочатку на знищенні транспорту, що зменшив оберти, найперше – пароплавств, організувати біржі та банки, а т. зв. червоним директорам - захопити різними шляхами свої підприємства.

Ми не будемо ґрунтовно розглядати велику приватизацію, що формально почалася наприкінці 1993 року, і сьогодні не закінчена, бо це окрема величезна тема.

Дещо пізніше новостворені структури управління, у першу чергу міністерство промполітики, намагались якось управляти величезним господарством, але з цього нічого не виходило. Здійснювалась політика вибіркових субвенцій, почалася так звана конверсія, потім, у процесі приватизації, “поуправляли” державними частками статутних капіталів…

У середині 90-х я приходив у це міністерство з пропозиціями від ЛДПУ щодо необхідності реорганізації промисловості, роботи на нових ринках, щодо хибності політики конверсії, переходу майже передових на той час технологічних виробництв на ширвжиток (як ми говорили, пательні). Деякі директори розуміли ситуацію, але міністерство за відсутності державної політики нічого не могло зробити. І це було абсолютно ясно хоча би з моїх вечірніх бесід із заступником міністра, що незадовго до того був головою Фонду держмайна.

У подальші роки ми мали навіть бартер галош та інших неліквідів на газ, що в принципі було не так погано, але не вирішувало загальних проблем.

Саме в ті часи в Україні працювали представники серйозних іноземних структур, у тому числі Світового банку, Кредіт Сюісс Ферст Бостон та інших. Запрацювали пілотні проекти заради створення реального фондового ринку. Всі чекали змін, участі в приватизації. Звичайно, у першу чергу треба було здійснити велику приватизацію протягом п’яти років, тобто до кінця 1998 року. Але інвесторам дозволили зайти тільки через вторинний фондовий ринок. Оскільки кошти від первинної приватизації отримувало не підприємство, а держава, подальші інвестиції загалом не були гарантовані.

Реально досягнути результатів можна було тільки за умови поєднання участі іноземного бізнесу в масовій приватизації з дозволом побудови передовими іноземними фірмами на території України нових сучасних виробництв машинобудування, побутової техніки та транспорту (і перші, і другі пропозиції від них були), а також за переорієнтування ВПК на нові ринки одночасно з його повною модернізацією. Це означало би, звичайно, роботу з країнами НАТО та іншими з самого початку незалежності. Для п.п. Кравчука, Кучми, директорів типу Богуслаєва та Ландика це був жах. І в результаті нічого конструктивного зроблено не було.

Ми пам’ятаємо щодо втрат фундаментальної та прикладної науки, занепад яких досі не зупинено, загибелі та виживання інтелігенції у 90-ті роки. Та в межах нашої бесіди маємо зупинитися на величезній загальнодержавній проблемі втрати кваліфікованих кадрів технологічних галузей.

Нині машинобудування, виробництво транспортних засобів, виробництво електроніки (окрім декількох заводів) знаходяться в жахливому стані. Який-не-який «залишковий» ВПК та, наприклад, КРАЗ, мають катастрофічний рівень зносу потужностей, застарілі технології. З початком агресії Московії суттєво зменшився експорт технологічної продукції. Переорієнтувати її експорт на Захід було нереально. Швидке збільшення експорту в СНГ, відкриття нових ринків в Азії та Латинській Америці теж було непростим завданням. Щоправда, з визвольною війною почав оживати український ВПК. Відроджується виробництво сільгосптехніки.

Пан Тишкевич каже, що постав навіть найсучасніше обладнання, дай чудову заробітну плату - дефіцит працівників залишиться. Це так, і це ключова проблема для країни.

Немає робітників вищої кваліфікації і нижчої ланки інженерно-технічних працівників рівня бригадира, майстра, начальника цеху, інженера безпосередньо на виробництві. Невистачає й розробників-конструкторів, технологів, керівників сучасних виробництв.

Пропонуючи тривіально розширити існуючу професійну освіту, Тишкевич та інші автори не звертають увагу на те, чому саме будуть вчити в ПТУ, і чи є нині в країні педагоги, до того ж забезпечені відповідною технічною базою, що можуть надати саме таку освіту, яка потрібна для освоєння сучасних виробництв.

Тишкевич даремно затемнює це серйозне питання надмірністю кількості володарів дипломів про вищу освіту. Ми розуміємо, що не завжди вона якісна, і не всі чесно отримують дипломи. Та це індивідуальна проблема, і штучно обмежувати кількість людей, що хочуть цю освіту отримати, в принципі не можна в демократичній державі. Та й загальний освітній рівень в країні має значення.

Де проходити практику, і наскільки вона буде корисною? Ясно, що ріст профтехосвіти, конкурси професійного вміння, ярмарки вакансій і так далі) - самі по собі не змінять ситуацію.

Важливо глибше зрозуміти стратегічно негативний суспільний результат “розвитку”, і вирішити, що можна реально зробити.

Наприклад, не мій улюблений автор Загребельний у ряді творів, що в останні роки УРСР не просто прославляв робітничу молодь нового індустріального часу, а й висвітлював реальні зміни, ґрунтовно показав нову освічену суспільну страту (шар, прошарок, в іншій термінології – клас) – кваліфікованих робітників, інженерів та науковців на виробництві.

Як безпосередній учасник тодішніх виробничих процесів можу підтвердити, що загалом ця страта була інтелектуально досить різносторонньою, інтернаціональною, демократичною, політично начебто нейтральною, а насправді досить критичною. Технічна інтелігенція складалася не завдяки, а проти засекреченим бажанням влади. Як ні старалися “перші відділи”, та у тодішньому промисловому Дніпропетровську, у Києві, інших технічно розвинутих містах успішно працювали на державу “підозрілі елементи”. Працівники фактично були опонентами правлячого класу. Вони вважали успішну космічну державу своєю, хоч і захоплену номенклатурою.

Зараз цієї чисельної страти майже не існує. Очевидно, що це найгірший результат нашого чвертьвікового“розвитку”. Здійснився техногеноцид. Хоча майже всі й вижили, змінили роботу або країну. Наприклад, мій товариш С. був представником військової прийомки на заводі “Арсенал”, а потім був вимушений торгувати на ринку імпортним одягом, який привозив переважно сам.

Найактивнішу участь у деградації пострадянської держави взяла квазіеліта, державники та державці, співці “третього шляху”, директори, а також не в останню чергу місцева влада. На прикладі Києва, який був “піонером” електронної, електротехнічної, машинобудівної продукції, космічної продукції, який мав і до деякої міри зараз має має найосвіченіший людський капітал, розвинений науково-освітній потенціал, це дуже добре видно.

Ще далекого 1934 року голова Київради сказав, що ми перетворимо Київ на передовий промисловий центр. В столиці розмістилися підприємства ВПК та численні менш технологічні підприємства. Після війни навіть ледь не побудували величезний автозавод.

Коли ряд підприємств ставав неконкурентоспроможним, постало питання модернізації. І майже жодне підприємство не змогло вирішити своїх проблем. Проблеми були різні, і деякі треба було вирішувати з місцевої владою. Цікаво, що коли директор тоді ще працюючого станкозаводу у районі Нивки-Святошин звернувся до відомого Сан Санича, той йому відкритим текстом сказав, що нема чого заводу робити у місті. Так то воно, можливо, було й так з точки зору, наприклад, екології, але ж що далі? І звідки потім брати податки? Заводи скорочували обсяги виробництва, не використовували великі площі, а нових технологічно виробництв не змогли створити. Вважалося, що підприємства треба переносити в інші місця. Але ж майже нічого в цьому плані зроблено не було. Зрештою, кількість транспорту в місті збільшилася в рази, і екологія тільки погіршилась.
Змінилися покоління працівників, і нинішнє нове покоління забезпечує сільське господарство, торгівлю, індустрію послуг. Це, безумовно, загальна соціальна деградація. Відповідно, й деградація потенційно політичного класу та держави взагалі.
Дехто каже, що взагалі робітники – це відмираючий “середній класс”, не тому, що зросла нерівність, а тому, що ми перейшли до постіндустріального світу (Дубинський). Це надто поверховий погляд.

Володимир Панченко, директор Інституту економічних і суспільних досліджень імені Олександра Поля, колишній виробничник і колишній підприємець, хоча занадто багато очікує від держави (став майже класичним “дирижистом”), але вірно відзначає, що нині за промислову політику в державі відповідає скромний відділ у МЕРТ. “У Європі і всьому цивілізованому світі у фокусі industrialpolicy давно знаходяться не вугільна чи хімічна промисловість, а економіка знань, RnD - наука та освіта. Економіка знань потрібна, але вона починається з якісної освіти, яка тісно пов'язана з рівнем індустріального розвитку. Тому із втратою промисловості економіку знань не побудуєш”.

Псевдореформатори не хочуть розуміти проблем машинобудування. Розвивається агросектор, і той майже без допомоги держави. Пан Порошенко назвав агросектор, ІТ та енергозбереження ключовими пріоритетами. По відношенню до агросектора це досить хибна політика (хоча певний прогрес агросектору викликав відродження сільськогосподарського машинобудування).

Професор Норвезького Інституту стратегічних досліджень Ерік Райнерт вважає, що Україна зможе стати багатшою через розвиток промислового сектору, а конкурентні переваги України в аграрному секторі є ілюзорними. Але якщо інвестори дійсно захочуть і зможуть відкрити у нас передове виробництво, вони не знайдуть кваліфікованого персоналу. Тобто вони мають завезти обладнання, своїх робітників, самі організувати професійно-технічну освіту та навчити наші нові кадри. У невеликих обсягах це вже здійснюється. Добре знаю, наприклад, як працює не дуже складне виробництво електричних джгутів. Саме такий новий завод іноземної фірми, що виробляє таку продукцію для автотранспорту, відвідав наш президент. Самі розумієте, як тут допоможуть рецепти п. Тишкевича.

Нині термін "індустріалізація" не дуже сприймається креативними людей, які є прихильниками дискусії про четверту промислову революцію, світ розумних речей, ІТ, альтернативну енергетику. Вважають, що в контексті індустріалізації йдеться про відновлення старої інфраструктури з містоутворюючими фабриками і заводами. Але нова індустріалізація — це процес, який має забезпечити структурні зміни в економіці, перейти від трудомістких галузей до науково- та технологічномістких, в основі яких лежить розвиток людського капіталу. Саме зріла індустріалізація в розвинутих країнах зробила можливим перехід до економіки знань, тому що забезпечила кількість продукції та матеріалів для сучасних сервісів, купівельну спроможність громадян, адаптаційну здатність суспільства до навчання та впровадження передових розробок. І вона можлива нині майже виключно за рахунок нових сучасних виробництв, а, враховуючи вартість робочої сили, і нової кооперації з Заходом.

Паралельно має йти масове використання досягнеь V технологічного укладу та VI технологічного укладу (наприклад, новітніх программ Microsoft InfoPath, Linux, мікрокомп’ютера micro:bit, 3D-принтерів тощо). Це буде сприяти також і змінам у структурі суспільства та культурі. А надалі – і якості влади.

Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet