Володимир Климчук: Війна і суспільство. Конфлікт свідомостей

Від редакції: Ця стаття опублікована у першому числі журналу "Філософська думка" за 2015 рік. Маємо надію, що розробка тематики протистояння модерного та архаїчного мислення, розвінчання агресивної "нової" архаїки буде продовжена.

Мої попередники говорили про жах війни, що зненацька заскочила наше суспільство, увійшла в нашу буденність, говорили про війну як аномалію. Оце останнє твердження ставлю під сумнів. Адже йдеться про природу війни, а вона цілком відповідає природі людини, в усякому разі її первісному архаїчному стану. Тому у цій темі хочу наголосити на конфлікті свідомостей, архаїчного і модерного мислення, у різних шарах свідомого і підсвідомого, присутніх як у суспільствах,так і окремої особи. Прагнення до владарювання, нав’язування власної волі, агресивна поведінка, боротьба за простір і життєвий ресурс, мисливський інстинкт і т.ін. – усе це дано природою, залишається у генах, але в той чи інший спосіб окультурюється. У пам’яті людства продовжують жити боги війни і помсти, і жоден народ не відмовився від свого героїчного епосу, донесеного до наших днів поемами, піснями, танцями. Читати цей епос можна не лише за естетичними кодами , але й за Фрейдом та Юнгом.

Дійсність вражає контрастом – відірвавшись від ноутбуків, люди вдягають бронежилети, що нагадують ранньосередньовічні лати, або, мов щурі, зариваються у землю.

Зрозуміло, що новітня техніка змінює характер війни – з "градів" і "ураганів" стріляють по "цілях", а не безпосередньо по людях. Проте сутність залишилась. Про неї писав у "Війні і мирі" "кінік" і "номіналіст" за філософськими поглядами Лев Толстой – попри усі високі слова про честь, вірність присязі, виконання обов’язку, на війні одна людина вбиває іншу, і мистецтво війни є мистецтвом вбивства. Такою ж є і наука війни.

Ясна річ, що номіналістом він був непослідовним. Адже високо ставив такі абстракції як "совість" і "мораль". Не простим був шлях царського офіцера, учасника Кримської кампанії, автора "Севастопольських оповідань" і до пацифізму. Втім, при всьому своєму миролюбстві Толстой у своєму наймиролюбнішому романі оспівав "дубину народной войны", а, власне, - подвиг вітчизняної війни. Такої самої, як ведуть зараз українці проти підступного агресора.

Нинішнє керівництво Росії не обтяжене метафізичними рефлексіями Толстого. Достатньо сказати, що інтервенцію здійснюють під гаслом захисту прав людини, цим ходовим оксюмороном інформаційної війни.

Ця пропагандистська новація стратегів "суверенної демократії" є зухвалішою навіть за ідеологему "інтернаціонального обов’язку", розроблену свого часу компартійним і кадебістським керівництвом СРСР для легітимації військового вторгнення у численні країни на усіх континентах. А чого вартує перлина путінського "новоязу" - "гуманітарний конвой" і т.ін.!

Однак для масової свідомості, російського суспільства і такі ідеологеми не дуже то й потрібні.Беремо своє, виправляємо помилки, припущені Хрущовим і Єльциним, ставимо на місце зухвалих "укрів" - ось провідний меседж, адресований цьому суспільству. Україна завжди була і має бути підконтрольною Москві. Такою є логіка імперії, що будувалась й існувала завдяки "збиранню земель", податі і здирництву. Отже, нинішня війна є ніщо інше як каральна експедиція на територію, народ якої забажав жити своїм розумом , обрав інший шлях (зокрема, європейський) розвитку.

На теренах України відбувається сьогодні геополітичний, цивілізаційний розлам. Наявний конфлікт різних свідомостей. При бажанні це не важко помітити навіть тим, хто послуговується марксистською формулою жорсткої залежності свідомості від економіки.

Економіка Росії була і залишається архаїчною і вкрай неефективною, бо завжди трималася і тримається нині на "добуванні" - хутро, ліс, риба, вугілля, руда, нафта, газ і т.д. Потужний, але вкрай дорогий військово-промисловий комплекс робив її великою державою, але тягнув в економічну прірву. Наука працювала переважно на війну й провокувала її. Війні слугувало й мистецтво.

Свідомість мешканців країни формувалась мілітарською монархо-вождівською системою управління, нині чекістсько-кримінальною. Культ особи – її неодмінний супровід.

Лютнева революція 1917 року була першою спробою зміни системи. На жаль, невдалою. Більшовицька влада навіть посилила централістські тенденції системи. А от 1991 рік став вже початком кінця останньої імперії світу.

Розпад ще не відбувся, бо, крім прибалтів, Москва продовжує контролювати колишні союзні республіки. Але це явище тимчасове. Головне ж – у кризу увійшла сама система. Після відмови від комуністичної ідеології колишня імперія не має жодних важелів , крім шантажу, для утримання у своїй орбіті країн, що проголосили державну незалежність. Поступово Росія входить у повну світову ізоляцію. Дії її керівництва відтепер стають мало прогнозованими.

Для означення сьогоднішнього військового конфлікту можна скористатися відомою літературною метафорою – "війна світів", маючи на увазі конфлікт систем, свідомостей, світоглядів. Україна "відкладається" від Росії саме через ціннісний, цивілізаційний вибір.

Слідом за Грузією вона робить сьогодні своє історичне героїчне зусилля з демонтажу системи і її союзниками стає увесь західний світ. А ще двадцять років тому вона називалась "островом комунізму". Країна веде війну на два фронти.Внутрішній фронт, тобто боротьба з кримінально-олігархічною системою, є найважливішою справою для українців.

Навіть при залагодженні (дуже непростому, бо сьогодні не уявляю, наприклад, механізму повернення Криму) військового конфлікту, зволікання з радикальними реформами означатиме повернення в нестерпне минуле. До того ж з "зайвими людьми" і "втраченим поколінням", а найстрашніше – втраченою надією. Але це песимістичний варіант, неприйнятний вже для свідомості більшості українців.

Два Майдани показали, як далеко розійшлись у розвитку суспільної свідомості росіяни й українці. Справжнім свідченням конфлікту свідомостей є не суперечка, а небажання слухати, розмовляти. Фразами на кшталт "Я не хочу цього чути!" або "Я не хочу цього знати!" завершуються телефонні розмови навіть між близькими родичами, розділеними державним кордоном.

Шкода, яку завдає російське керівництво своєму народу, розпочавши війну з Україною, - найбільша з усіх, які могли б завдати Росії будь-які її найлютіші вороги. Адже вона стала країною-ізгоєм, від якої відвертається увесь світ. Цю ситуацію виправити можуть лише серйозні зрушення у свідомості самого російського суспільства.

Примарні ідеї вкрай вульгаризованого євразійства, "Русского Мира", "особливого шляху" стоять на заваді оздоровлення. Дуже шкода, що на них пристала значна частина творчої інтелігенції, що так кволо звучать голоси "западников".

Особливий шлях Росії може завершитись тим, що країни перенаселеного Азійського континенту пред’являть цілком справедливі (за формулою Мальтуса) територіальні претензії до свого малочисельного сусіда, який так неефективно господарює на 1/6 частині світової суші.

З початком Нового часу, зокрема, великих географічних відкриттів, світ почав сприймати себе як планетарну цілісність. Відтоді виникають проекти світового порядку. Для одних – це співробітництво, єдність, партнерство. Для інших – тоталітарне панування. Фашизм, комунізм, сучасний російський імперіалізм, фундаменталізм та їх рецидиви – це по-суті архаїчні ідеології , спрямовані проти сучасного цивілізаційного поступу, нехай складного і недосконалого.

Архаїка несе особливу загрозу з моменту винаходу зброї масового знищення. Ядерна зброя в руках "яструбів", фанатиків, авантюрників – пряма загроза існуванню життя на планеті.