Яків Гольденберг: Запізнення на потяг сучасності

У минулому році, незважаючи на довгу виборчу кампанію, що почалася фактично після прийняття чергового виборчого закону, а, може, й завдяки їй, усі події якось запізнялися.

Так, розмови про бойкот футбольного Євро почалися не тоді, коли з’ясувалося, яку таку нову країну будує собі президент; і не тоді, коли з’ясувалося, що окрім стадіонів та аеропортів, нічого не збиралися оновлювати до цієї події; і не тоді, коли в країні почалася тиха громадянська війна зі справжніми полоненими та справжніми штірліцами; і не тоді, коли європейські, американські та навіть російські офіційні особи почали жалітися на проблеми їхніх підприємців з податковою, митницею та рейдерами в Україні. Ці розмови не почалися навіть тоді, коли з’ясувалося, що ж саме таке є нині наша міліція (мається на увазі публічна боротьба з власним народом, тобто задовго до Врадіївки)…

Вони почалися тільки тоді, коли особиста бранка президента отримала стусанів у живіт і почала голодувати.

Тут приспіли й теракти, що, слава Богу, нагадали відомий анекдот про "кукурузник". Досить знайомим видавався почерк бомбістів, що заклали невеликі заряди вздовж лінії дніпровського трамваю. Якісь реальні дії влади щодо запобігання подібним акціям звелися до ще більшого захаращення вулиць. Лише наступного року урни почали повертатися на свої місця.

Стосовно судового процесу в Дніпрі, що продовжується, теж більше питань, ніж відповідей.

Можливо, більш могутнім був вибух, що пролунав декілька років тому у Шевченківському парку Києва. Так само було щось закладено в урну. Покалічилася дівчина, яку доправили у дитячу лікарню, розташовану поруч на Терещенківській. Досить довго на місці вибуху не було жодних міліціянтів або людей із служби безпеки. За чутками, вибух організували шанувальники Адіка Алоїзовича на його день народження. Чим закінчилося розслідування, досі невідомо.

Дозволю собі ремарку щодо “предмету” шанування. Про особу, що мала в свій час (а для декого й нині) диявольську притягальність не тільки для частини молоді, але й для деякої частини європейських (у тому числі українських) інтелектуалів, писав Орвелл у статті 1940 року, розміщеній в "Українській правді": “Те, що він передбачає через сто років – величезна держава 250 мільйонів німців з обширним “життєвим простором”, що тягнеться десь аж до Афганістану. Це – жахлива бездумна імперія, в якій по суті нічого не відбувається, окрім підготовки молоді до воєн і безкінечного виплоджування свіжого гарматного м’яса… Гітлеру не вдалося б успішно побороти численних опонентів без привабливої сили його власної особистості, яка відчувається навіть у незграбних рядках Mein Kampf … Це жалісне, як у собаки, обличчя людини, що страждає від нестерпної кривди… Він – мученик, жертва… привабливість такого стану є величезною; половина кіносюжетів обертається довкола подібної теми. Він також усвідомив фальш у гедоністичному ставленні до життя… Гітлер, завдяки своєму власному безрадісному світосприйняттю відчуває це з надзвичайною силою, знає, що люди бажають не тільки комфорту, безпеки, скорочення робочого дня, гігієни, протизапліднюючих засобів, і на загал, здорового глузду; вони також, принаймні час до часу, прагнуть боротьби та самопожертви… Гітлер сказав: “Я пропоную вам боротьбу, небезпеку і смерть”, у результаті чого ціла нація кинулася йому в ноги”.

Відзначу за ходом думки два суттєві моменти.
Перший - самопожертва, викликана кривдою (поразкою, звичайною конкуренцією, недостатнім життєвим простором, абсолютною чи відносною бідністю), яка поєднується в наших реаліях із презирством до людей. Чи не говорив 8 років тому один кандидат про козлів, що чомусь заважали йому жити? Так, його висунули, і він був готовий до псевдожертви, але від недозапрограмованого яйцевого кидка рішуче впав. Кривдою, нестерпною кривдою стало його наступне 5-річне чекання. Із самопожертвою гедонізм начебто не поєднується, але постійні тренування комуністичної та посткомуністичної доби все поєднали. Нині він, вічно набундючений та незадоволений, будує родинний райх. Це для цивілізації настільки старе, що приклади почали й забуватися. Чи не тому так мало людей, у тому числі деякі ліберали, криком кричало ще 8 років тому, що цю Залізну п’яту не можна допускати до влади?

Другий – виклик до звитяги. Це якраз не у нас. Ні у влади, ані в опозиції. Він віднайшов новий вираз у сусідів - у "вставанні з колін" Росії. Надзвичайним чином він відбився навіть у виступах речників нашої материнської (поки що) церкви, які не проти ще однієї переможної войнушки. У ліліпутському мавпуванні наші “росіяни в Україні” продовжують кожен рік відзначати з розмахом свято, що для нормальних громадян є днем пам’яті.

Можна тільки зауважити, що поєднання такої самопожертви та такої звитяги в нашому домашньому виконанні автоматично веде до презирства до чужого та свого гарматного м’яса.

Відійшовши від надто розлогої ремарки про безнадійно архаїчні заклики, тим чи іншим чином використані владою, зауважимо, що оновлена парламентська опозиція запізняється майже в кожній своїй реакції. Про випередження нема чого й говорити.

Негоже надто лаяти депутатів, бо знаходяться вони під постійним економічним та просто силовим пресом. Але треба пам’ятати, що саме їхні недостатні дії та віддалення від народу, правова необізнаність, непослідовність не дали можливості отримати більшість, а після неотримання більшості – рішуче протистояти фальсифікаціям.

Хіба нормальним є нинішній стан держави? Держава, що мала потенції стати правовою, в минулому. Основні інститути нелегітимні. Новий парламент втратив легітимність після “виїзної” тусовки. Закони, що приймаються, нелегітимні. Суди незаконні, як і їхні рішення.

А де ж ви, любі друзі, професійні українці? Зруйнована ж наша з вами держава. Сидите в гуманітарній раді при президентові?
Інші професіонали з т.зв. експертного середовища відверто чекають, щоби “сильні” владоможці довершили свою справу. І тоді на випаленій землі експерти почнуть допомагати новим українським політикам будувати нове…

Поряд із політиками та політологами, що весь час запізнялися зі своїм тлумаченням нашої дійсності, виділяються постаті 11 інтелектуалів, поважних людей, що їх назвав шановний Серьожа Рахманін апостолами. Склалося враження, що єдиний з них – святіший отець Любомир певним чином урятував організований ними перший круглий стіл. Замість того, щоби заявити певні політичні речі, вони звернулися до народу, щоби він став кращим. І тоді все буде добре. Чи будуть наступні круглі столи щось давати суспільству, чи буде резолюція столу хоча би казати про неможливість колаборації з існуючим режимом? Скоріше ні, чим так.

Потім п’ятірка молодих журналістів, певно, натхненна апостолами, вирішила обнародувати черговий такий собі пунктирний опис необхідних трансформацій. Дорогі друзі, не хочете йти у парламентські партії, йдіть в інші. Але не стійте над процесом! Не придумуйте чергові велосипеди типу Віча та Українського прориву. Ніхто цього не читає!

Про “Третю республіку” я вже не кажу. Мало того, що назва вже була використана громадською ініціативою декілька років тому, вона ще й помилкова. Бо перша республіка на початку XX ст. не мала конституції. А наші сучасні конституції, в яких народ вже заплутався, між перипетіями введення та скасування не дали жодного легітимного переходу, що зафіксував би перезаснування.

Я розумію, що коли відчувається недостатність сили духу опозиції, хочеться підтримувати “неполітичні” ініціативи. Це в Росії відновлення політикуму станеться не скоро. Тому мають якусь надію на Навальних. Але у нас за наявності ще живої парламентської (та й позапарламентської) опозиції така позиція - це стопроцентно політичний інфантилізм.
А ми все запізнюємось…