Шерлок Бурц: Щодо "феномену" WikiLeaks та його сприйняття ліваками, лібертаріанцями, лібералами та консерваторами

Вступ

Всесвітня суєта навколо порталу Wikileaks та його засновника Джуліана Асанжа дещо підзабулася під навалою справжніх жорстких новин, у тому числі революцій та катастроф. Казали навіть, що він узагалі закрився через брак грошей: "компаньйон" пішов зі своїм "власним" масивом інформації, на судові справи гроші потрібні. Нові "джерела" також потребують значно більших грошей, ніж старі. Але ще живий курилка.

Зрештою, викриття були не надто цікаві. Виходячи з методу здобуття інформації,- крадіжок не дуже нових депеш дипломатів (читай – розвідників),- цікаві були якісь штрихи, підтвердження. Я й тоді казав, що суєта була аж надто перебільшена. В "знахідках" порталу відносно України ми майже нічого нового не почули. Інформація вже не нова, та й не надто цікава у порівнянні з подіями реальної політики.

То ще питаннячко, наскільки серйозно можна казати про унікальний феномен Wikileaks. Я би розглядав цей "феномен" як певний знаковий в сенсі політичного сприйняття епізод. Скандал привернув увагу до проблематики права громадян на правдиву інформацію і, можливо, зможе стати поштовхом до її вирішення. Причому якщо ми кажемо про право громадянина на інформацію щодо діяльності влади, яку він обирав, це одне питання. Але якщо порушується питання про право землянина на правдиву інформацію про те, що діється на планеті, це є дещо інше питання. Ми ще спробуємо це проаналізувати.

Кейблгейт, як із подачі Асанжа вже названо публікацію понад 250 тис. секретних депеш американських дипломатів, у рамки класичних скандалів не вкладається. Не бачимо, що йдеться про бажання викриття чогось конкретного, типу продажності можновладців, корупційних схем. У того, хто викриває, звичайно є конкретний об’єкт. Якщо таким об’єктом є самі США, то що можна їм зробити цією купою різнорідних матеріалів? У хаотичному величезному масиві секретних і конфіденційних документів ми не знаходимо нічого особливого в цьому сенсі. Викривається все підряд, що вдається вполювати різними шляхами.

Є неприємний момент у тому, що Кейблгейт міг призвести до викриття та можливої загибелі власних джерел дипломатів на місцях, особливо в Афганістані, Пакистані, але це такі дрібниці для шукача правди… Збігнєв Бжезинський вважав, що за Wikileaks можуть стояти "розвідувальні групи", які створюють ілюзію незаангажованості, при цьому нав’язуючи непомітно певні меседжі й маніпулюючи свідомістю людей. Експерти визнають небезпечним сам факт цих публікацій і вважають, що американцям потрібно змінити систему внутрішнього документообігу в Держдепі.

Інтродукція перша. Історія

Підозрюю, що першій витік секретної інформації виходив із барабану, що заговорив, як і личить казковому інструменту, людською мовою. Старовинна африканська казка розповідає, як один царедворець не зміг утримати велику таємницю. Вона полягала в тому, що великий цар якось їв полову, яка йому чомусь сподобалась. Звичайно, нікому про це не можна було говорити. Та царедворець прокричав цю новину у дупло дерева. Як ви здогадалися, саме з цього дерева згодом зробили барабан.

В історії держав було надзвичайно багато моментів, що були секретними (переговори, таємні депеші, договори), і це не треба навіть коментувати. Найважливішим надбанням істориків є письмові свідоцтва. Документи мають певний часовий термін закритості. Архіви – надзвичайна державна цінність. Це завжди дуже добре розуміли російські можновладці. Єкатерина друга розуміла навіть, як можна сховати або навіть знищити ті чи інші історичні свідоцтва та "сконструювати" нові. На такій основі створювалися праці перших істориків імперії. Радянський Союз назбирав багато архівних документів по всьому світі, а нова Росія встигла захопити архіви Хусейна, Арафата. Впевнений, що останній керівник КДБ України також достатньо матеріалів перевів у Росію. Зараз Росія, упевнений, займається справами Асада другого.

Зворотній приклад добровільного розкриття секретної інформації самою державою теж відомий. Так, революційна Росія опублікувала таємні угоди між царською Росією та іншими учасниками Антанти. "Наркоміндєл" Троцький заявив, що таємна дипломатія є необхідним знаряддям у руках заможної меншості… щоби підпорядкувати її своїм інтересам… зліквідування таємної дипломатії є найпершою умовою чесної, народної, справді демократичної зовнішньої політики". Пролетаріат (що надалі дуже швидко пролетів повз засоби виробництва, як і селянство повз землю) узнав про обіцянки Італії за приєднання до Антанти, проект приєднання Константинополя до Росії (а це означало розподіл Турції, а як один з наслідків - створення арабської держави), про інші таємні договори прямо з газет "Правда" та "Известия", До речі, документи були перекладені англійською "The Guardian" (одним із п’яти видань, які нині отримували документи від WikiLeaks).
Без таємниць немає дипломатії, але що суттєво втратила Британія від такого кроку нещодавнього союзника, не видно. А що отримала нова Росія від цього? Дружбу з младотурками, пізніше таємну дипломатію та не дуже таємну закляту дружбу з Німеччиною (незважаючи на інспірацію комуністичного повстання в Німеччині після першої світової війни).

Не в останню чергу завдяки викриттю внутрішньої (в першу внутрішньопартійної) політики Сталіна й був зарублений полум’яний викривач.

Необачний Людовік XVIII у 1815 році залишив на своєму письмовому столі таємний договір з Австрією та Британією. Цар Олександр у присутності Метерніха кинув папір у камін. Франко-пруська війна була спровокована в 1870 році т.зв. Емською депешею, причому сфальсифікованою.

Нині ж уже нова Росія прекрасно закриває на невизначений час архіви, замислюючись над підживленням старої радянської та побудовою "нової" міфології. Українська комуністка-архівістка на службі регіонів теж за те, щоби прикрити від громадськості своє господарство.

У Радянському Союзі цікавими для населення були рубрики "Із зали суду" та фейлетони. Декому зі столичних лекторів удавалося послухати дещо "справжнє" про "міжнародну обстановку", інколи навіть і про внутрішню. Нині ж глядач щоденно перебуває у полоні сенсацій, катастроф та інших страшних подій. У вільному світі журналісти, шукаючи сенсації або ж просто бажаючи мати хорошу аналітику, цікавляться усім, що може прислужитися для якогось "гейта". У 1971 році New York Times отримала від колишнього співробітника МО Еллсберга матеріали щодо передісторії вступу у війну у В’єтнамі. Уотергейт відсторонив у результаті скандалу президента наймогутнішої країни. "Кучмагейт" Колі Мельниченка поки що нічого офіційно не довів, зате останній "тушкогейт" наочно висвітив розвал нашого парламентаризму, повний правовий хаос у державі.
Що ж, два світи…

Початки WikiLeaks, трансформація, послідовники

Роберт Сондерс зауважив, що сучасну поствестфальську дипломатичну систему, яка постала з настанням доби секулярних і суверенних держав, започатковано у XVII столітті, хоча коренями вона сягає Візантійської імперії та італійських міст-держав доби ренесансу. На початках була заборона вбивати дипломата, незалежно від того, яку звістку він приніс. Бути дипломатом вимагало спеціальних знань, вміння діяти за потреби самостійно, мати повагу до звичаїв інших культур і певний рівень улесливости. Посольський корпус став аванґардом закордонної політики, формуючи дискурс. І все це мав підірвати WikiLeaks?
Проект почався у 2006 року як глобальна неприбуткова організація, що присвятила свою діяльність досягненню прозорости через оприлюднення таємної та приватної інформації. Як ви розумієте, це не був колектив папараці. Ядро становила дюжина співробітників. Спочатку користувачі могли анонімно "злити" підцензурні документи, та потім все це стало інтернет-платформою. Технологічна основа системи управління безпосередньо з браузера аналогічна тій, якою користується Вікіпедія.

Спочатку організація ставила собі за мету кинути світло на репресивні режими КНР, Бірми та Саудівської Аравії, а потім зосередилась на американських джерелах. Хакерська культура вимагала більшого, вся інформація мала бути вільною, а великий масив інформації мав реалізовуватися у порталі.
Були такі цікавинки, як публікація списку членів ультраправої Британської національної партії, викриття махінацій швейцарського банку "Julius Baer" і поширення переговорів щодо американської тюрми Гуантанамо. У квітні 2010 року розмістили вірусне відео "Collateral Murder" із 2007 (!) року, яке показувало, як американський ґвинтокрил "Апач" розстрілює купку іракського беззбройного населення та працівників "Reuters". Сайт опублікував рапорт Пентагону, де йшлося про потенційну загрозу сайту для контррозвідки, операційної й інформаційної безпеки американської армії.
Послідовники ж, як і попередники, є.
Приклад самовідданого принципового зливу інформації надав у художньому творі Солженіцин.

Сходознавець Розенвайн розповідав про архіваріуса КДБ Мітрохіна, який зміг вивезти в 1992 році до Риги три валізи переписаних від руки протягом 20 років копії. Американці йому відмовили, а британці – ні. Архів Мітрохіна був опублікований.
Є немало незалежних медіа. І деякі мали не менший, а, може, й більший вплив, ніж WikiLeaks. Наприклад, один із попередників, подобається він нам чи ні, канал Аль Джазіра, майже повністю лишив арабські держави авторитарного контролю над інформацією, показуючи події через фреймінг "народного спротиву". Що важливо, керівники каналу не думали про себе як про політичний рух. І це є показником справжнього ЗМІ. Базуючись на теорії Б. Андерсона щодо уявних співтовариств, Ф. Сейб написав навіть книгу про Аль Джазіру як про віртуальну державу, що об’єднала публіку арабського світу у співтовариство, що не контролюється їх державами. Як бачите, попередник переважно знаходився в системі незалежного постачання новин, а Асанж користується закритим до певного часу, але "несвіжим" матеріалом. На це, здається, мало хто зважав, коли нагнітали навколо нього ажіотаж.

В Україні, окрім сайтів новин, був і є ряд викривальних кримінальних сайтів, діяльність яких поки що не призвела до практичних наслідків (відкриття справ, каяття фігурантів тощо). Про діяльність Мельниченка ми вже говорили. Певним чином послідовником WikiLeaks можна вважати сайт forum.te.ua, на якому з’явився файл з іменами та адресами людей, котрі начебто брали гроші за голосування на президентських виборах в Україні. Окрім імені, значаться дані особи, що завербувала виборця. Деякі учасники форуму голосовали за іншого кандидата, хоча їм і пропонували гроші.

Цікава історія сталася в Україні з витоком секретних документів та з грифом ДСК прямісінько у Google. Казали, що це сталося спонтанно внаслідок помилок урядових програмістів. Це були матеріали Конституційного суду зі справи заборони КПУ, аналітика щодо рівней радіації в Чорнобилі у 80-х роках, документи щодо міжнародних військових навчань в Україні, подовження місії наших миротворців у Кот-д’Івуарі. За совковою звичкою грифи не були зняті, а програмісти або роззяви, або сміливці інкогніто.

WikiLeaks і Україна

Що ж українцям почитати з одкровень WikiLeaks про Україну? Був опис розмов американців з українськими чиновниками, під час яких останнім вручили контракт і фотографії, згідно з якими зброя на судні "Фаїна", захопленому піратами у вересні 2008-го, призначалася уряду Південного Судану, тоді ще визнаному терористичним. В принципі ми про таку вірогідність уявляли (бо розмови велися не тільки з американськими дипломатами), бо знали раніше про "некоректну" торгівлю зброєю при Кучмі та підозрілу загибель головного державного торгівця, пізніше - про законну торгівлю з Грузією, але використану одним депутатом партії регіонів "на повну" проти Ющенка. До речі, нині цей говорливий суб’єкт чомусь мовчить.

Теж досить передбачуваними, як з наших внутрішніх, так і з європейських реалій, були сигнали про опозицію Франції та Німеччини приєднанню України до ПДЧ у 2008 році, коли Німеччина пропонувала замість ПДЧ певну навігаційну модель необхідних реформ.

Згадаємо деякі депеші американських дипломатів з України.

Лютий 2006 року. Янукович не змирився з результатами переговорів за міжнародною участю та втратою президентства, і без дипломатії "наїхав" на посла Литви: "Ви брали участь у путчі… дозволили використати себе для здійснення махинацій Кучми. В результаті Ваша діяльність буде мати негативні наслідки для розвитку відносин між Литвою та Україною в майбутньому". Посол США Джон Хербст називає Рината Ахметова "хресним батьком донецького клану" та констатує, що ПР намагається поміняти імідж, позбавившися від "репутації притулку для кримінальных кіл" та запросила політтехнологів із США. Омбудсмен Карпачова - другий номер у виборчому списку ПР,- є бюрократом радянського типу та не користується довірою правозахисніків. Додам, що, виступаючи проти блокади Куби, вона не сказала, що з її відома на лікування на Кубу направлялися не тільки хворі діти Чорнобиля, але й діти друзів та наближених до Кучми осіб. Ця практика зберігається й досі.

Березень 2006 року. Посол США зустрівся з міністром Грищенком, який спілкувався с Ринатом Ахметовым, і той висловив підтримку в разі створення коалиції між НУ та ПР. Тоді Гриценко продовжив би реформу міністерства у відповідності до ПДЧ.

Для мене є цікавими відомі виборчі моменти, "об’єктивізовані" депешами. Опозиційна ПР у виборах 2006 року мала певний адмінресурс, і не тільки в Донецькій області, домоглася рішення суду про закриття Чорноморської ТРК. Тодішній глава штабу ПР Кушнарьов розмістив на партійному сайті звинувачення Вашінгтону у втручанні у внутрішні справи України. Дочірня ГО "Комітет виборців Донбасу" розвинула цю дурнувату тему. Зрозуміло, для чого,- відтягнути консервативний електорат лівих. На фоні початку ворожнечі між лідерами НУ та БЮТ бізнесовці столиці схилялися більше до "ширки", ніж до нового Майдану. Янукович продовжував, як і перед третім туром виборів, відмежовуватися від Кучми, не визнав причетність ПР до фальсифікацій.

Керівник Запорізького відділення Комітету виборців України Р. П’ятигорець передбачив, что на виборах 2006 року ПР буде діяти в рамках правил, намагаючись повернути владу, але, як тільки доможуться успіху, знову продемонструють істинну природу. В. Пісковий, запоріжський кореспондент "Дзеркала тижня", висловився так: "Представники ПР продовжують жити по воровським законам: все, що можно забрати, наше, а те, что належить нам, не можна віддавати". Так і сталося.

В. Тейлор зустрічався з прем’єром Януковичем у листопаді 2006 року. Наш "герой" наговорив послу, що в 2005 році, коли він відпочивав у Чехії, вбитого "селянина" викинули на дорогу перед машиною його сина, а якісь люди "у чорному" вдерлися до його помешкання та навіть вдарили його дружину. Також він переконував, що не тримає образи (?!) на США за підтримку Ющенка, що змінився на краще, і що Ющенку вигідніше працювати з ним, аніж із Тимошенко. Він начебто не збирається більше у президенти, хіба що у випадку скасування тодішньої політреформи. У той же час він стверджував, що Ющенко втрачає вплив у уряді, створює конфлікти. Ми знаємо, що надалі діяльність ПР та уряду була направлена на усунення Ющенка, що й спричинило позачергові вибори. Розмова також свідчить, що Янукович вірив у американський вплив на помаранчеву революцію. Нарешті, тодішню антиамериканську статтю Табачника він пояснив тим, що віце-прем’єр її не читав, оскільки був на Мальдівах з 22-річною дружиною.

Було ще багато інформації, але не було жодної новизни. Останнім часом Wikileaks у рамках проекту The Spy Files почав викривати у певному сенсі конкурентів, тобто служби, що здійснюють т. зв. телефонний моніторинг. Зрозуміло, що громадська організація має обмежені можливості щодо цього, причому незаконні (пам’ятаєте нещодавній величезний скандал в Британії, де прослушкою займалися журналісти). А служби треба викривати у тому, що й так відомо. Чи зможе впливати організація на цей процес, не факт. Тільки закони та контроль за їх виконанням. У поле зору Wikileaks чомусь попали навіть деякі виробники відповідної апаратури, (в тому числі в Україні). Враховуючи їх відкритість та рекламу в Інтернеті, сенс подібних "відкрить" сумнівний.

Інтродукція друга. Особистість "борця"

Спочатку юний хакер, що мав важке дитинство, увірувавши в істинність віртуального світу Павутиння, створив хакерську групу, яка взламала сервер канадської телекомунікаційної компанії. У тюрмі він прочитав "У колі першому". Чи став його героєм держрадник другого рангу Іннокентій Володін, невідомо,- надто вже різні мотиви та наслідки у читача та персонажа роману. Але після періоду депресії, викликаної розривом з подругою, що забрала їх дитину, він вирішив ощасливити людство та у 2006 році створив Wikileaks.

Чи став він принциповим розкривачем інформації, як Володін або пацифіст Еллсберг? Думаю, ні. Просто, переходячи від менш цікавих матеріалів до більш "гарячих", він напрацював імідж борця за прозорість усього, що діється реального в світі. Він навіть оголосив, що публікації змінять міжнародну політику, порушать діючі блоки. У той же час він висловився не тільки щодо прозорості Павутиння, але і щодо його шпигунської функції.
Коментатори у Нью-Йорку подейкували навіть, що тижневик Time, який у передноворічному випуску визначає "людину року", примістить на обкладинці портрет Ассанжа. Який масштаб цієї особистості? Він герой чи злодій? Публікація його вебсайтом понад чверті мільйона конфіденційних і секретних американських дипломатичних депеш – це подвиг чи підлість? Чи Ассанж ризикував життям? У результаті Марк Цукерберг, засновник Facebook, став людиною року "за об'єднання більш як півмільярда людей, створення нової системи обміну информацією та просто за те, что він змінив наше життя".

Сутність особистості Асанжа, зрештою, досить тривіальна, окрім нарцисизму та інших психологічних проблем. Як сучасний анархіст, боротьбу з урядами як такими він поклав за основну мету. І врешті решт основні "викриття" Асанжа почали спрямовуватися проти наймогутнішого уряду - США.
Для бажаного сприйняття Ассанж мав хоча би бути більш загадковим, оригінальним, винахідливим, уникати публічності. Однак він пішов у люди. У супроводі бодігардів 39-річ­ний австралієць сприймається як голлівудський актор. Подробиці його приватного жит­­тя обговорюють не менш активно, ніж зміст самих записок, листів і депеш із грифом "секретно". У Швеції його чекає cуд за згвалтування. Зрештою, і політики попадалися у лапи поліції з подібних причин (Строс-Кан найсвіжіший приклад) та втрачали подальшу кар’єру. Але, коли Асанжа виводили з будинку суду, на вулиці вирувала юрба його прихильників.

Сенатор Д. Файнстайн пише у газеті The Wall Street Journal : "Пан Ассанж вважає себе журналістом і спирається на Першу поправку для виправдання своїх дій. Але він не журналіст. Він є агітатором, що має на меті завдати шкоди нашому урядові, з чиєю політикою він незгодний". Між тим, прихильники у багатьох країнах, не лише в Англії, волали: "Ми тебе кохаємо, Джуліане!". Але про політичні оцінки дещо далі.

Кому вигідно?

У розмові з американським дипломатом король Саудівської Аравії Абдалла закликав США "відрубати голову змії", тобто Ірану в особі Ахмадінежада. У розмовах з американцями правителі та монархи Єгипту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Йорданії, Бахрейну відгукувалися про Іран як про головну загрозу для миру на Близькому Сході. Те, що злагоди між близькосхідними країнами немає, а від Ірану відсахуються араби, не є новиною. Але сіль викриття в тому, що публічно у своїх країнах близькосхідні лідери називають "диявольський Іран", який може запустити гонку ядерного озброєння в регіоні, партнером, другом, близькою мусульманською країною. Такі подвійні стандарти політиків та антипатія розвиненішої частини арабського світу до істеричного й непрогнозованого Ірану суголосні з позицією уряду Нетаньягу. Арабсько-ізраїльсь­кий конфлікт не є головною проблемою Близького Сходу, стверджують там. Він потрібен арабам, щоб відволікати свої суспільства від власних проблем. І не Ізраїль мав би бути спільним ворогом арабського світу, а тоталітарний Іран із його ядерними амбіціями та загрозами. Щодня на Близькому Сході у внутрішньомусульманських сутичках гине в середньому 100 людей. Чи не почати з цього? Зрештою, і антиізраїльських матеріалів у виконанні WikiLeaks поки що не було, і захвату від діяльності WikiLeaks ніхто з ізраїльських політиків не виказав.
На відміну від "нейтрального" Ізраїлю Росія отримала свою порцію. "Мафіозна держава", де, на думку іспанського судді Х. Гонзалеса, неможливо відрізнити діяльність уряду від діяльності груп організованої злочинності. Всі знають нині про особистісні оцінки фігурантів "тандему".

У той же час публікація дипломатичної кореспонденції розхитує більше американський човен, обмежуючи його зовнішньополітичні інструменти, вплив та віру в надійність у всьому світі, а РФ від цього виграє. У депешах згадувалися спеціальні оборонні плани, які НАТО розробляє для країн Балтії та Польщі, що не є новиною, проте Росія вхопилася за цей факт як такий, що змушує засумніватися в щирості США й НАТО на Лісабонському саміті.
Якщо вищевказаним та іншим урядам "викриття" вигідні тим чи іншим чином, то невигідні поки тільки США.

Політики – оцінки явища, симпатії та антипатії

Анархісти всіх країн підтримали би Асанжа саме по духу. В той же час вони би не дуже зраділи, якщо би WikiLeaks розродився інформацією про вандалізм і тероризм анархістських угруповань.
Соціалістичні та інші ліві партії Європи та Америки стоять на боці Ассанжа. Для них він – герой, критик американського капіталізму. Деякі багатії, а серед них можуть бути і симпатики лівих типу Григоришина, дають гроші на підтримку WikiLeaks, стверджуючи, що цей сайт – орган преси і що громадськість має право знати все. Ассанж навіть підводить під цей принцип теоретичну базу в опусі під назвою "Державні та терористичні змови". Він вважає адміністрацію США урядом авторитарної змови. "Щоб радикально змінити поведінку режиму... (антиурядові) змовники повинні брати інформацію звідусіль, де вони оперують, переказувати її всім змовникам і потім діяти відповідно до результатів". Здається, Олександр Михельсон подивувався на кшталт того, чи уявляють прекрасне майбуття полум’яні друзі Асанжів без ЦРУ, американської воєнщини, зрештою, капіталу, що забезпечує всі зручності життя викривачам. Думаю, що підрив заклятого Заходу ісламом все ж таки дещо менш ідіотський, бо звички і зручності, за винятком відв’язаної юності східних бурсаків на Заході, у них свої автохтонні.

Консерватори, звичайно, за встановлений порядок і засуджують Асанжа хоча би із своїх звичних переконань. Політичні еліти, що цілком прогнозовано підтримали традиційну форму дипломатії, почали навіть демонізувати Асанжа.

Лібертаріанці, наближаючись інколи до анархістів, щиросердно бажали би отримувати інформацію по максимуму, навіть коли розповсюдження конкретної інформації суперечить інтересам держав. Але стосовно наслідків для людей сприйняття інше. Валерія Новодворська цікаво сказала, що будемо використовувати WikiLeaks замість Скотланд-Ярда. Якщо на тебе нічого немає, то ти праведник. Бережи честь змолоду, будуть казати дідусі онукам, а то попадеш у WikiLeaks. Але чи готові люди жити під тотальним світлом, запитує вона. Подих правди може й убивати. Та взагалі треба розуміти, що обнародування списків таємних стратегічних об’єктів США було роботою на бін Ладена. Зрозуміло, пані Валерія не тільки блискучий журналіст, але й лідер партії, нехай нині і "підпільної". Юлія Латиніна у статті "Безплідна війна за волю мавп", аналізуючи масив "афганських" документів та дивуючись їх точності, реальності, на відміну від чеченських реляцій російських військових, доводить, що таліби (а не американські окупанти) поводять себе з власним народом як мавпи, що вміють говорити, та цінять життя свого громадянина в 10 разів менше, ніж американський вояк. Хто ж винуватий у подіях, за думкою мавпи,- звичайно, американці.

Ми, ліберали, користуємось усім масивом інформації та дезинформації, що надає нам світ. Але фільтрувати цей масив треба з розумом. Ось Юрій Макаров "увікнув" телевізор і натрапив на програму "Воєнная тайна" виробництва російської телекомпанії. Дізнався про божевільних грузинів, які загрожують Росії за вказівкою американців, про звитяжного російського десантника, який відзначився в бою з чеченськими бандитами, а також про реформатора Чубайса, який сам на себе організував замах.
Треба бачити, хто і як захищає демократію, хто бореться за політичну свободу, за право обирати, хто піклується про суспільство, про державу як необхідний механізм життєзабезпечення суспільства, про діяльність державних інституцій заради людей, легітимність цих інституцій, не тільки свободу розповсюдження будь-якої інформації, але й свободу людей, їх право на особисту таємницю. Думати й аналізувати.

Ми не демонізуємо WikiLeaks, але критично аналізуємо діяльність усіх подібних структур та їх речників. Кейблгейт начебто спочатку підривав довіру до американської дипломатії та ускладнив життя послам, пробував зіштовхнути лобами політиків, розкриваючи, хто про кого що думає. Чи змінило це міжнародну політику, її климат? Сумніваюсь.

За Асанжем активно слідують політичні папараці. Об’єктами були останнім часом і Саркозі, і Обама, і російські опозиціонери. На те й папараці, щоби публічні особи не дрімали. Але не впевнений, що саме це може посприяти більшій прозорості й чесності у політиці.
Згадавши побічно іншу тему,- свободу отримання інформації в Інтернеті в контексті порушення чи захисту авторських прав, про яку, можливо, ще будемо говорити,- бачимо, як т. зв. піратство (яке ще треба серйозно досліджувати) після закриття деяких сайтів йде поруч із хакерством як відповіддю. Ці явища теж невід’ємні від понять свободи і зазіхань на свободу, зрештою, як я на початку статті сказав,– права землянина на правдиву інформацію про все, що діється на планеті. І ця інформація повинна отримуватися не тільки з новин інформаційних агентств.

Інтернет-народ, що за освітою буде обганяти інші народи, отримав віртуальні енциклопедії, книги, ролики, фільми. Для самоосвіти можливості виросли колосально. Спілкується, як хоче, у соціальних мережах. Інтернет сам швидко змінюється. В Павутинні багато сміття, але фільтрувати ми повинні самі. Добре, коли є у кого вчитися, бо без наставників можна стати будь-ким.
Можливо, за нормального регулювання народ щось і платив би за авторське право. Як, кому, і яким чином винагорода знайде автора? Конфлікт зрушить розуміння цих питань. Як і Кейблгейт, він прислужився свободі слова.

Інтродукція третя і остання. Wikileaks як місток

Асанж буде вести цикл програм, присвячених майбутньому світового співтовариства. Гостями в студїї стануть ключові фігури: політики, мислітелі та революціонери. Цикл программ будет розповсюджуватися на аудиторію біля 600 млн. глядачів.
Незапрошення до заходів ЮНЕСКО сприйняв як якийсь виклик.
Подумайте, ким би він став в Україні, тим більше в Росії, і чию долю міг розділити…