Головна Контакти Карта сайту




17 січня, 2020
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Володимир Климчук: ЛЕЗО ОККАМА, або ДІАТРІБА ПРО ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ В УКРАЇНІ

05.03.2016, 09:10
Володимир Климчук, Директор Інституту лібералізму /
Версія для друку
Від редакції: Несистемні та маніпулятивні спроби змін до Конституції, до законів, що визначають діяльність парламенту, відсутність реформування Конституційного суду, Центральної виборчої комісії протягом двох років, гальмування реформ судової системи та прокуратури, примушують нас згадати не такі вже далекі від нас часи конституційного перевороту Януковича та попередити, до яких меж можуть дійти маніпуляції. Як і раніше, ми зобов’язані назвати речі своїми іменами та закликати остаточно вийти з правового хаосу.

ВСТУП

Вислів “лезо Оккама” з’явився як результат аналізу середньовічної полеміки між реалістами і номіналістами, представниками двох шкіл тогочасної схоластики. Реалісти вважали загальні поняття, сутності, універсалії, дефініції, терміни реальностями або дійсностями. Номіналісти вважали їх тільки назвами або вигадками. Оккам (1285р.н.), бувши номіналістом, боровся лише з дурними і шахрайськими вигадками. Центральні положення богослов’я ревізії не піддавав.

Знання принципів схоластичної риторики – найкращий ключ для розуміння технологій сучасної української політичної діяльності.


ЯК І КИМ В УКРАЇНІ БУВ ЗДІЙСНЕНИЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ, ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ І ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ

Дивною і несподіваною може видатися назва цього розділу статті для багатьох політиків, політологів, державних діячів, активістів громадських рухів, науковців і пересічних громадян. Фантазія автора? Стверджую, що реальність, і маю намір довести цю сумну істину. Переворот відбувся – тихо, підло, у шахрайський спосіб, супроводжуючись змовами і зрадами. Скажу більше – поки ми, українці, не навчимося називати речі своїми іменами, ми не збудуємо своєї країни, не напишемо більш-менш осмисленої історії, не вийдемо з правового хаосу, в якому опинились наприкінці другого десятиріччя проголошення незалежності.


Становлення України як держави відбувалося в складному процесі виходу з імперського утворення й позбавлення тоталітарної системи управління. Історичний вибір народу, здобутки на шляху до незалежності і демократії були закріплені у таких документах, як Акт про незалежність і Конституція України.

Конституцію слід вважати вищою формою суспільної конвенціональності, сучасної громадянської угоди, модерним поєднанням закону і благодаті, тобто правових принципів і регламентуючих норм (зауважу, що вітчизняні можновладці розуміють благодать виключно як власне благо). Конституція – базова цінність, що має забезпечувати єдність, мир і злагоду народу, незворотність шляху у світ цивілізації, міжнародний авторитет держави. Цим документом визначаються права і обов’язки громадян, принципи виборчого права, засади державного устрою, формування органів влади, їх функції і повноваження. Захист і дотримання Конституції – головний зміст присяги новообраних Президента, народних депутатів, уряду, членів Конституційного суду.

“Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.” Так звучить центральне положення Конституції. Нехтування виборчим правом, отримання владного мандата з порушенням закону, перевищення або не передбачене законом продовження повноважень є узурпацією влади. Влада, що набувається з порушенням Конституції і виборчого права, не може вважитися легітимною.

12 березня 2010 року в Україні з’явився Кабінет Міністрів на чолі з Миколою Азаровим. Його створення суперечило діючим на той час нормам Конституції і фактично означало урядовий переворот. Нагадаю, що після відмови від посади Ю.Тимошенко легітимним, хоча й тимчасовим, керівником уряду був О.Турчинов. Він або хтось інший міг бути висунутим на посаду Голови Кабміну. Зробити це могла легітимно утворена коаліція парламентських фракцій БЮТ – НУНС. У разі неспроможності висунути кандидатуру або її провалу на парламентському голосуванні Верховна Рада розпускалась і призначались нові вибори. На розпуск Верховна Рада не пішла, не пішов і Президент. Запобігти розпуску могло також сформування протягом місяця нової, річ зрозуміла, легітимної коаліції депутатських фракцій. Легітимної, тобто утвореної згідно з Конституцією і узгодженим з нею виборчим правом.

Про це ясно й недвозначно сказано в тексті Конституції, у пункті 6-му ст. 83-ої: “У Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.” Попри абсолютну ясність і прозорість речення давайте розглянемо смисл кожного його словосполучення, кожного означення, відшукуючи бодай натяк на якесь спірне прочитання.

Почнемо з найважливішого – “коаліція депутатських фракцій”. Воно означає те, що означає,- об’єднання фракцій і нічого іншого. Називає суб’єктів формування. Прочитання його як об’єднання фракцій та якихось окремих депутатів є помилковим або шахрайським (залежно від особи тлумача). Щоб набути прав парламентської коаліції (у тому числі права вносити пропозиції щодо кандидатур до Кабінету Міністрів), об’єднання фракцій має налічувати у сукупності “більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України”. Це абсолютно безспірна і цілком зрозуміла умова! Передумова! Слово “більшість” вживається тут у самому звичайному сенсі - йдеться про арифметичну суму депутатів тих фракцій, що утворюють коаліцію. Ним можна позначати й саму коаліцію фракцій. Є ще ситуативна більшість – результат парламентського голосування. Ні про яку категоріальну більшість тут не йдеться. Переплутувати ці різні “більшості” означає порушувати елементарні закони логіки й руйнувати принципи парламентаризму. І саме такими шахрайськими маніпуляціями прикриватиме злочин Конституційний суд України. Сучасні схоласти пішли шляхом підміни смислів і творення беззмістовних категорій.

Наприклад, для Конституційного суду “наявність фракцій” є лише “ознакою коаліції”. Так розмиваються базові положення Конституції. (Замість умови - ознака, замість предмету – властивість).

Вчитаймося у пункт 6 обґрунтування Рішення Конституційного суду: “Конституція України, передбачивши належність народних депутатів України до депутатських фракцій, не обмежила їх права самостійно визначатися при прийнятті рішень, у тому числі щодо входження до складу більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, яка формує коаліцію”. Сенс фрази полягає у тому, що Конституція нібито надає право входження до складу більшості. “Більшість” проступає тут як термін, категорія і не лише протиставляється коаліції, але й скасовує її. Слова ж “передбачивши належність” (звідки це сумнівне “передбачивши”?), “самостійно визначатися при прийнятті рішень” – це демагогія і окозамилювання. Наслідки таких трактувань доленосні, якщо брати до уваги прецедентний статус рішень Конституційного суду.

Коаліцію не можна “збільшити” за рахунок будь-яких окремих депутатів. ЇЇ кількісний особовий склад залежить перш за все від конфігурації фракцій, що з’явились за “результатами виборів”. Для ще більшої ясності скажемо так – депутати з “чужих” фракцій ні за яких умов увійти до коаліції не можуть і участі у формуванні коаліції, а, отже, у висуванні кандидатів до уряду не беруть. А от Конституційний суд вважає навпаки,- наявність “такого права не залежить від позиції депутатської фракції щодо участі у коаліції.” Що це означає на практиці, уявити важко. Але зрозуміло, що йдеться про перегляд статусу депутата, принципів парламентаризму і конституціоналізму.

Тут може виникнути думка про нерівність депутатів, поділ на привілейованих і обділених правами. Але так передбачено Конституцією, прийнятою системою виборів, усією світовою практикою існування “пропорціоналки”. У двопартійних політичних системах партія-переможець стає правлячою, а переможена – опозиційною і ні за яких умов, крім нових виборів, таку ситуацію змінити не можна.

Аргумент нерівності вважається недоречним ще й тому, що йдеться лише про висування кандидатур, а не обрання парламентським голосуванням. За пропорційної системи не буває кандидатів від груп або самовисуванців. Такий порядок вже давно вважається парламентським принципом. А от в парламентському голосуванні за чи проти обрання уряду жодних обмежень для жодного депутата не існує. Коли українські політики і юристи, атакуючи ст.83, говорять про порушення депутатських прав, вони займаються демагогією, а коли Конституційний суд стверджує право будь-якого (названого “окремим”) депутата разом з будь-якою коаліцією висувати (повторюю: висувати, а не голосувати за обрання) кандидатури прем’єр-міністра і посилається на притягнуті за вуха статті 1, 5, 15, 36, 38, 69, 76, 79, 80, Закон про статус народного депутата та інші документи, то він не лише засвідчує свою причетність до заколоту, але й нахабно демонструє прийоми шахрайства. До речі, й слову “окремий” шахраї-схоласти надали фантомного термінологічного змісту. Маючи на увазі знайти джокера, фігуру без жодних фракційних ознак, яка своєю присутністю здатна утворювати будь-який коаліційний розклад. Депутата або кількох депутатів з правами і повноваженнями цілої фракції.

Спірним, не безумовним, є інше питання – чи вважати членами коаліції депутатів, що не погодились на входження своєї фракції до коаліції, зокрема через “політичні позиції”, чи не зменшують вони тим самим загальний склад коаліції, чи не може стати таке зменшення критичним як для утворення, так і для подальшого її існування. Фракції, безсумнівно, можуть спричинити як коаліційну, так і парламентську кризу. А от чи можуть це зробити окремі депутати, що складають ці фракції,- це питання. Законодавча відповідь на нього була “так” (2-ий підпункт 1-го пункту ст. 66 Регламенту). Дискусійна не означає нелегітимна. Проте у нашому парламентському житті це положення використовувалось виключно з метою вибивання депутатів з коаліції.

Коаліція як данина політичній практиці України є центральним словом у ст. 83 Конституції, і заключна 10-та її частина підтверджує, а не заперечує загальну логіку та системність статті. Наводимо її текст: “Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційної складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією”.

Ми ще не розглянули два вирази – “за результатами виборів” і “на основі домовленостей”. Перший говорить про фракційність як прямий і єдиний наслідок виборів, що зумовлює структурування парламенту, другий – про депутатську волю в межах цього наслідку. Обидва засвідчують принцип пропорційної системи. За мажоритарної системи вираз “за результатами” (тобто з причини) замінюється виразом “після” і сенс такої заміни зрозумілий будь-якій людині, знайомій з елементарною логікою. “Після” дає безмежну волю. Але ж в іншій виборчій системі. Словосполучення “на основі узгодження політичних позицій” – більше царина політики, ніж права. Але й тут не обійшлось без сюрпризів. В українському парламенті успішно “узгодили політичні позиції” закляті класові вороги – комуністи і олігархи.

Усі варіанти конфігурації можливих коаліцій визначились парламентськими виборами. За їх результатами необхідна більшість утворювалась за умови об’єднання мінімум двох із трьох найчисельніших фракцій. А саме: Партія регіонів, БЮТ, НУНС. Будь-яке інше об’єднання могло називатися щонайкраще об’єднаною парламентською опозицією. Цей незаперечний факт був відомий усім учасникам виборів від моменту оголошення результатів.

Якимись трьома голосами переважала коаліція тоді ще необ’єднану опозицію. Це страшенно дратувало опозиційних товстосумів – мільйонерів і мільярдерів. Особливо після перемоги на президентських виборах, коли замайоріла надія створити фактично президентський парламент – уникнути контроверсійності та когабітації. Замість парламентського “ціна закону?” прозвучало “ціна питання?” Профінансувати необхідно було не коштом бюджету Закон про регламент, кілька фракцій, окремих депутатів (“тушок”), юристів, Конституційний суд, чиновників, засоби масової інформації і багато іншого.

Парламентським і урядовим переворотом стало створення нелегітимної коаліції фракцій Партія регіонів, Комуністична партія України, Блок Литвина, яка й забезпечила появу (пропозиція, президентське подання, парламентське голосування) нелегітимного уряду Миколи Азарова. Це також незаперечний факт.
Уся подальша розмова могла б стосуватися лише технологічних (читай: шахрайських) прийомів заколотників, поведінки та дій змовників, реакції спостерігачів. Але ці прийоми та дії не лише докорінно змінили політичне життя країни, а й розпочали безперервний процес скочування у правовий хаос, що являє собою загрозу самому існуванню держави.

Отже, про технології. Головне в них – зневаживши Конституцію, прийняти нелегітимний, зручний для перевороту Регламент Верховної Ради і, спершись на нього, зробити свою справу. А потім за власною (обов’язково за власною самих змовників) ініціативою звернутись до Конституційного суду. Річ зрозуміла, попередньо втягнувши його у змову. Сенс змови полягав у формуванні питання запиту, в “аспекті конституційного подання”, в юридичному шахрайстві, в отриманні адекватної відповіді. Блюзнірської відповіді на блюзнірське запитання! І в тому, щоб своїм рішенням заблокувати усі інші, прозорі й зрозумілі за своїм правовим змістом запити. Дозволю собі ввести у публічний (не юридичний) обіг вираз “замовний запит”. Зазначу, що, такий запит, як правило, розрахований на одноразове використання.
Уряд обрано. Уряд діє. Серйозний запит міг поламати гру. Хто ж на себе пише донос? Запит став окозамилюванням, “відмазкою”.

У стратегічний задум заколотників входило й “повне” прикриття гріха – відмова від Конституції у редакції 2004 року й імітація роботи над створенням ще одної редакції, а, може навіть нової Конституції (під орудою завжди актуального Кравчука). Втім, останнє могло з’явитись як пізніша імпровізація.

Шахрайство – злочин. Шахрайство – ще мистецтво, вправність, майстерність. Для оборудки потрібна зачіпка. Члени майбутньої “коаліції” знайшли таку зачіпку у самій 83-ій статті, у невинній фразі її 5-ої частини: “Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України”. А також у своєрідному прочитанні структурно та ієрархічно залежній від неї частини 10-ї, в якій повторюється загальна думка, що засади – це Конституція, а організація діяльності – Регламент.

Конституційний суд ввів новий принцип - верховенство Регламенту. Хвіст крутить собакою,- влучно схарактеризував цей принцип відомий український юрист В. Шаповал. Конституційний суд спокійно відмовляється від свого давнішого Рішення щодо ст.83, бо воно “дано без урахування положень Регламенту”. Статті 8 Конституції України для Конституційного суду не існує. А говорить вона таке: “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.” Втім, говорити прямо про відповідність Регламенту Конституції чи, навпаки, Конституції Регламенту Конституційний суд не наважується, а з якимись мавпячими гримасами, наукоподібно, розводиться про необхідність “системного зв’язку”.

Регламент. Розформування фракцій

Регламент мав стати важелем перевороту. Основою ж – юридичне шахрайство з однією із засадничих статей з подальшим переглядом усіх інших, системно пов’язаних з нею і між собою. Системно знищити виборче право і виборче законодавство, парламентаризм і демократію, здійснити державний і конституційний переворот. Йдеться про ст. 81,- статтю, яка конституційно захищає виборче право й виборче законодавство. В ній - “залізобетонні” положення про дострокове припинення депутатських повноважень, викладені у 7-ми пунктах. Пункт 6 говорить: у разі “невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції”. Для подальшого наголошу на займенниках “цієї” й “такої”.

Вимога категорична, однозначна, пряма й зрозуміла навіть для людини, яка просто вміє читати. Така ж категорична і невідворотна, як в усіх випадках, означених іншими пунктами: смерть, обвинувальний вирок, припинення громадянства, визнання недієздатним і тому подібне. Встановлюється прямий причинно-наслідний зв’язок. Не йдеться ні про зміну статусу депутата, звуження або тим паче розширення його повноважень, ні про набрання якогось чину “нефракційного” або “позафракційного” депутата. За логікою цих вимог “позафракційний” тотожне “позапарламентському”. Перша ж поява на парламентському табло рядка “позафракційні” була вже публічною наочною (на усю країну) демонстрацією злочинного наміру.

Про фракційність як про неодмінну умову депутатства, визначену Конституцією і виборчим законодавством, слід поговорити детальніше. Особливо з огляду на новий регламент і знамените безпрецедентне рішення Конституційного суду.
Редакція Конституції 2004 року зорієнтована виключно на вибори за пропорційною системою, відповідно й закон про вибори. (Прикметно, що у рішенні Конституційного суду наводиться відповідне положення Закону – не інакше, як з метою поглузувати над виборцем). Усі положення, що стосуються реалізації виборчого права прописані чітко, однозначно й системно.

До вищого законодавчого органу потрапляють лише кандидати від партій та блоків партій і саме на партійній основі відбувається структурування парламенту. “Невходження” або “вихід” кандидата із партійного виборчого списку, будь-які партійні “перебігання” означають “не потрапляння” до парламенту. Так само вихід вже обраного депутата з фракції означає вихід з парламенту. Такий стан речей не в змозі змінити будь-яка редакція Регламенту, а для обраного парламенту на період його каденції навіть зміни до Конституції. Оскільки у виборах безпосередньо реалізовано волевиявлення народу. Отже, й повернення до “старої” Конституції не виправдовує сьогоднішній рядок на табло, що вже другий рік нагадує про успішно здійснений переворот.
Фракція та її резерв – це наслідок виборів, втілений у життя Закон про вибори. Виборчий список від моменту реєстрації не є ні власністю, ні компетенцією партії, блоку, і навіть самої Верховної Ради. За нього повністю відповідає Центральна виборча комісія. Цифра членів кожної фракції – константа. У разі вибуття окремого депутата відбувається поповнення із списочного резерву у строгій відповідності з виборчими номерами кандидатів. І така заміна є також виключною компетенцією ЦВК. При розпуску партії фракція усе рівно залишається, й при цьому зберігає її назву.

А от Верховна Рада, оновлюючи свій Регламент, тобто технічний, бланковий, закон про організацію діяльності, внутрішнього життя, “подарувала” усім знавцям конституційного та виборчого права, а також і усім виборцям дивовижну главу під дуже сумнівною назвою “Формування депутатських фракцій у Верховній Раді України”. Підкреслюю – формування! Тут дозволено усе: створювати і розпускати, збільшувати і зменшувати фракцію, встановлювати мінімальну кількість депутатів фракції, не посилаючись навіть на прохідний бар’єр виборчого закону. Віднині закон про вибори підпорядковується регламентній нормі. (При першому ж посиланні на главу 11 Регламенту в обґрунтуванні, КС насправді скасовує і Закон про вибори, і самі вибори). Дозволено усе! Усе, необхідне для державного перевороту. “Розпущеною” фракція оголошується Головою Верховної Ради (п. 4, ст. 60). А статус розпущених депутатів? “Окремі” – за логікою Конституційного суду.

Глузливою поступкою Конституції та виборчому закону сприймається єдина заборона – формувати партією або блоком партій більше як одну фракцію. Голосувати таку заборону – сором. Через її абсолютну правильність і абсолютну зрозумілість для людини, яка не те, що пройшла у парламент за партійним списком, але бодай щось чула про існування пропорційної виборчої системи.

(Для подальшого зазначу, що усі ці новації, навіть при зміні Конституції, блокують пропорційну та змішану виборчі системи. І з цієї причини матимуть клопіт як ентузіасти нового виборчого закону, так і експерти Венеціанської комісії).

Виникає закономірне запитання: а навіщо взагалі потрібні фракції, якщо їх можна зменшувати до останнього депутата або й просто ліквідовувати з будь-якого формального, технічного, надуманого регламентом приводу? Дотримуючись букви регламенту, одну фракцію, нехай і найменшу за результатами виборів, треба буде зберігати. Щоб заманювати в неї продажну “більшість”. Ціна регламентом не встановлюється. За домовленостями. Ледь приховати цей абсурд, та й то тимчасово, заколотники спробують новим законом про вибори, обов’язково за змішаною системою. За іншою означатиме самовикриття. Зміна регламенту до прийняття такого закону також буде самовикриттям. Так ми найближчим часом будемо зближувати наше законодавство з європейським.

Абсурд

А тепер про найголовніше! Про шедевр абсурдистської логіки і взірець шахрайської технології. Про останній пункт ст. 59 Закону про регламент. Читати його слід повільно, навіть по складах, замислюючись над кожним словом, обов’язково з паузами і обов’язково з урахуванням контексту. І читати слід щонайменше двічі. А контекстом тут виступає норма Конституції (її 81-ої статті) про дострокове припинення депутатських повноважень “у разі виходу народного депутата України із складу такої (у якій він перебував. – В.К.) фракції”. Контекстом є також процесуальна вимога-умова: наявність “рішення вищого керівного органу відповідної партії (виборчого блоку політичних партій”. Та ще й із уточненням, яке говорить, що повноваження припиняються “з дня прийняття такого рішення”. Крім того, передостанній пункт оновленого регламенту дослівно повторює цю вимогу-умову і є не лише контекстом, а й прямою логічною підставою для знаменитого 4-го, останнього пункту. Тож процитуємо його, як і домовлялися, з паузою: “Народний депутат, якого виключено зі складу депутатської фракції...”

Три крапки тут поставлено замість коми і означають вони обумовлену вище паузу. Але перш ніж продовжити речення, звернімо увагу на слово “виключено”. На його перфектну, завершену граматичну форму. Це фінал, завершення “виходу”, якщо навіть розглядати “вихід” як процес. Тепер продовжимо речення подумки, спираючись і на контекст, і на здоровий глузд, і на елементарну людську логіку. І продовження має бути однозначним – депутат, якого виключено зі складу фракції, достроково припиняє депутатські повноваження. За бажання можна й уточнити – протягом одного дня. А читаємо щось інше, несусвітне:“Народний депутат, якого виключено зі складу депутатської фракції, є позафракційним”.

Спочатку подумалось, що це жарт. Потім зрозумів, що введено новий термін, нова сутність. Пригадався вислів знавця середньовічної схоластики – “не примножуйте без потреби сутності”, відомий як “лезо Оккама”. А якщо є потреба? Нагальна політична потреба? Так у Верховній Раді України з’явились депутати-фантоми. Тавтологічна, наукоподібна, риторична фігура не є власним винаходом авторів регламенту. Оригінальним, безпрецедентним по своєму нахабству і безпардонності явилось її контекстуальне використання. Подібних зразків не знає світова історія риторики!

“Мертвий папуга – це не папуга, це колишній папуга”, - пояснював у зоомагазині шахраю-продавцю покупець в одній англійській мініатюрі.

Як же поставився до цієї новації, до цього визначення розряду “депутатів” Конституційний суд? Запопадливо, з грайливою посмішкою повії. У першому пункті установчої частини Рішення точно викладається це химерне положення, з посиланням саме на “частину четверту статті 59 Регламенту” і саме в сенсі того, що вищеназвані “представники Українського народу “ “є позафракційними (тобто виключеними зі складу депутатських фракцій)” і що таким чином “запроваджено інститут позафракційних народних депутатів України”. Скорочено – ІПНДУ. Ще більш скорочено - ІТ (Інститут тушок). Тут ще, правду кажучи, присутня заувага – “на думку суб’єкта права на конституційне подання” (центральне положення – посилання на Конституцію і Регламент без оцінки регламентної норми є руйнуванням Конституції). Сказали б люди у суддівських мантіях бодай одне слівце – “на помилкову думку”,- і ситуація, вважай врятована, розглядати вже нема чого. Хіба що просто скасувати усі регламентні нововведення. Не сказали. Бо були у змові. Далі була суцільна апологія заколоту. З трансформаціями і власними новаціями, з облудливою демагогією і величним пафосом захисту прав людини як такої, і депутата, як такого, і “практичної необхідності”, як такої. Звідки узялась “практична необхідність”, якщо урядовий переворот було благополучно здійснено і жодного випадку посягання на депутатські права не зафіксовано. Мене особисто завжди більш за все обурює проплачений пафос.
Зазначу також, що у своєму рішенні Конституційний суд спирається власне на два положення – 6-ту частину ст.83 Конституції і 4-ту ст. 59 Регламенту “у системному зв’язку” (читай – блюзнірському) із найзагальнішими положеннями численних статей Конституції та інших документів законодавчого характеру, які й створюють пафос. Про справжній зв’язок (зв’язок підпорядкування) між Конституцією і Регламентом – а ні пари з вуст. І це умовчання є шахрайською легітимацією Регламенту і руйнівним ударом по самим принципам конституціоналізму.

Ще раз наведу центральні слова ст. 81-ої, які визначають і дух, і букву, і архітектоніку статті, з яких вона, власне, й розпочинається: “Повноваження народних депутатів України припиняються...” Це диспозиція статті. Ці слова повторюються у кожному (!) її реченні. Не помітити їх може хіба що людина з певними розумовими вадами. Усі пункти 2-ї частини статті й підпорядкована їй 4-та, 5-та, 6-та частини – про одне й те саме: про дострокове припинення повноважень! Про умови, процедури, юридичні документи (заяви, довідки, свідоцтво про смерть, рішення судів і партій) припинення повноважень. Усе, що супроводжує прощання з парламентом! Конституційний суд ненароком скасував цілу статтю Конституції. Замість допомогти вийти, він допомагає затриматись. Хіба це захист прав?
А чи з’явився у Верховній Раді України бодай один джокер, бодай один “виключений рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій)“ “позафракційний депутат”? Ні! Об’явились “тушки”.
Сама поява і доволі масове поширення цього слова засвідчує справжнє, нехай інтуїтивне, розуміння того, що відбувається в українській політиці і українській юриспруденції.

Апологія тушки

Тушка – український неологізм із значенням, ще не зафіксований у жодному словнику. Сфера вживання – політика. Його переносний зміст утворився опосередковано, через анекдот, тому далеко відійшов від прямого. Коротше, тушка означає не мертву істоту, а таку, що прикидається мертвою. В анекдоті – це нелегальний емігрант.

Тушками назвали депутатів, які погодились з певних міркувань заявити про свій намір вийти з фракції, а, отже, і з парламенту, але намір цей був несправжній, позірний. Ніхто з тушок не бажав і не бажає втрачати ні депутатський мандат, ні високу зарплату, ні пільги, ні перспективи отримання депутатської пенсії. Стаття регламенту гарантувала зрадникам повну безпеку демаршу.
Може виникнути цілком слушне запитання: навіщо укладачі конституційного тексту взагалі обтяжували ст. 81 і, зокрема, 6-ий пункт її 2-ї частини додатковою вимогою. Йдеться саме про “партійне рішення”, яке міститься у 6-ій частині цієї ж статті? Адже є пункт перший, згідно до якого депутатські повноваження припиняються достроково за особистою заявою. На мою думку, конституціоналісти прагнули наголосити на особливій значущості ідеологічного, політичного мотиву такого виходу, піднести його навіть на рівень публічного скандалу. Тобто це справжній захист людської гідності і справжнього людського вчинку. Автори Конституції і в кошмарному сні не передбачали, що їх благородний намір використають як щілину, в яку, мов таргани полізуть депутати-тушки.

Зрозуміло, що змовники побачили шпаринку у відсутності детально виписаних процесуальних норм, у відсутності бланкового закону, роль якого мали б узяти на себе кілька статей Регламенту. От вони й попрацювали з Регламентом, відповідно своєму злочинному наміру, а Конституційний суд “перевірив” Закон про Регламент на відповідність Конституції. У спеціальному, замовному, “аспекті”.

6-та частина 83-ої статті мала потенціальну правову і юридичну колізію. По-перше, її можна розглядати як втручання законодавця у внутрішнє життя партій – вимога збирати засідання та ще й у визначений термін. По-друге, дуже проблемно взагалі зібрати вищий керівний орган блоку, що налічує, наприклад, близько десятка партій, або партії чи блоку, які практично припинили свою діяльність, і т.п. Тож бланковий закон міг знайти й інші форми розв’язання колізії. Наприклад, за відсутністю “рішення вищого керівного органу” надрукувати протестну заяву депутата в органі Верховної Ради і тим зарадити його виходу і з фракції, і, згідно до Конституції, з парламенту. І це був би захист прав депутата і людини, а не “тушки”.

Вище ми розглянули питання – “у разі виходу”. Але є ще теоретичний казус – “у разі невходження”. Проте і тут не бачу апорії, тобто логічної “безвихідності”, відкритої понад 2000 років тому греком на ім’я Зенон (парадокс стріли, змагання Ахілла і черепахи та ін.), парадоксу метаморфози, семантичного парадоксу чи якогось іншого. Парадокс процесуальності знімається як і в першому випадку вольовим рішенням: до прийняття присяги (до формального набуття статусу) – рішенням Виборчої комісії, після прийняття – вищенаведеним або іншим, подібним до нього, рішенням про “вихід”.

Щодо логіки, то тут має місце класична арістотелівська формула: не можна одночасно чимось бути і не бути. Питання стану і питання статусу тотожні. “Вийшов” означає втратив статус, перестав бути депутатом, опинився в депутатському небутті.
Річ зрозуміла, що жодний юридичний документ не може передбачити усі казуси й тим більше усунути усі парадокси метафоричних станів. Наприклад, у нашій Верховній Раді у часовій щілині між смертю і отриманням свідоцтва про смерть проголосувала картка небіжчика. І нічого, обійшлось! Казус, колізія, діалог – це взагалі основа судочинства. Втім, повернемось до практики.

Регламентні нововведення щодо “позафракційних депутатів” та “формування фракцій” були не лише гаряче підтримані та легалізовані Конституційним судом, але й обґрунтовані глибинним прочитанням й тлумаченням самої 81-ї статті Конституції. Тлумаченням, яке віднині стає вищою конституційною нормою і вищим принципом, вищим за нинішню і майбутні редакції Конституції, бо воно, як відомо, є обов’язковим, остаточним і таким, що не підлягає оскарженню. Ми маємо вже нові правові норми і нові принципи права, позбавитись яких можна тепер лише скасуванням самого інституту “Конституційний суд”.

Отже, йдеться про багато разів вже згадану і цитовану статтю. Ту саму, що я вже назвав “залізобетонною”, ту саму, в кожному реченні якої містяться слова “повноваження припиняються”. Конституційний суд уважно розглянув, зокрема, частину другу статті й зробив такий висновок: “...частина друга статті 81 Конституції України, встановлюючи вичерпний перелік підстав для дострокового припинення повноважень народного депутата України, не передбачає такої підстави, як виключення зі складу депутатської фракції народного депутата України”. А пункт шостий? Про невходження і вихід? Хіба невходження, вихід і виключення не спрямовані на фіксацію одного і того ж самого стану - завершення перебування у фракції. Підставою є воля депутата, небажання перебувати у фракції, його особиста заява. Виключення не може бути підставою, бо воно є реалізацією волі, наміру, бажання депутата. Так буває, наприклад, при звільненні з роботи за власним бажанням. “Виключення” – це реалізація підстави або реалізована підстава. Наявність рішення про виключення знімає будь-які розмови про подальше перебування у парламенті, так само, як наявність свідоцтва про смерть, про яке також нічого не говориться у частині другій. Про необхідність рішення або свідоцтва йдеться у підпорядкованих другій частинах п’ятій і шостій цієї ж 81 статті. Тут головне, щоб рішення було відповіддю на заяву, а не прийнятим з якихось сторонніх, отже, незаконних міркувань. Відсутність рішення про виключення – це лише відстрочка, під час якої депутат залишається у парламенті й у своїй фракції. Подібно до того, як людина, що подала заяву на звільнення, продовжує ходити на роботу, отримувати зарплату й носити в кишені перепустку.

Саме слово “підстава” просто недоречне у розглянутому випадку. Бо йдеться про обов’язковість, вимогу. Воно доречне в шахрайському сенсі – як підстава для кидка.

Якщо абсурдність логіки авторів регламентних новацій відкривалась через контекст, через аналіз установлених зв’язків, то у суддів абсурд міститься в самому тексті, в окремо взятому реченні, окремо взятому судженні, виявляючи якісь органічні вади розуму. (Бажано, щоб цей прояв трактувався як пом’якшуюча обставина на українському Нюрнберзі-2, суду над суддями, який рано чи пізно відбудеться над людьми у мантіях). А все через те, що вони не обійшлись лише фігурами умовчання та створення порожніх категорій, а пішли далі - розпочали ще й гру з парадоксами станів і статусів.

Зазначивши, що 6-ий розділ обґрунтувань є останнім, підсумковим, наведемо з нього ще одне речення, яке також містить аргумент “відсутності положень”, тобто апофатичний доказ: “Отже, представництво народними депутатами України Українського народу у Верховній Раді України, прийняття рішень парламентом лише шляхом особистого голосування народних депутатів України (частина друга, третя статті 84 Конституції України), виконання народними депутатами України своїх обов’язків в інтересах усіх співвітчизників (частина третя статті 79 Конституції України) та відсутність у частині другій статті 81 Конституції України положень про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі виключення його зі складу депутатської фракції – все це вказує на всенародний характер представництва народних депутатів України у Верховній Раді України та наявність у них мандата на вільне його здійснення”.

Давайте відкинемо усю демагогічну тріскотню цього речення, закриємо очі на кричущу недоречність посилань на високі принципи і авторитетні джерела, на синтаксис, в якому з величезними зусиллями відшукується логіка ряду (представництво депутатами, прийняття рішень парламентом, виконання депутатами обов’язків та... відсутність положень у частині другій; або всенародний характер представництва та... наявність мандата)* й спробуємо визначитись з ідеологією документа. А вона – вседозволяюча, руйнівна і, перш за все, деструктивна. Безпосередній об’єкт її нападу – парламентське структурування. І не вільне здійснення представництва захищає Конституційний суд, а свавілля, анархію й деспотизм. В кінцевому випадку злочинність.

Усі речення розділу, як і усього тексту, подібні до наведеного - довжелезні, безглузді, величні, багатозначні, переобтяжені пафосними цитатами, правильними, безспірними, а тому ідіотськими у сенсі вживання положеннями. Ну от один з найголовніших аргументів, викладений у наступному реченні: “...народний депутат України не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп... голосування та позиція, висловлена народним депутатом України стосовно роботи Верховної Ради України та її органів, не може бути предметом розгляду у Верховній Раді та її органах”. Хіба це не знущання над здоровим глуздом? Хіба не відверте глузування, за яке треба “нести юридичну відповідальність” самим суддям? В інших розділах нам велеречиво нагадують про існування органів державної влади і місцевого самоврядування, про вибори і референдуми, про право громадян на свободу об’єднання у політичні партії, про чисельні функції партій, про те, що партійна належність не дає пільг і переваг, туманно натякаючи, що безпартійному депутату дозволяється бігати по фракціях і брати участь у формуванні будь-якої коаліції, а партійному – зась!
Однак у всьому цьому шумовинні чітко й недвозначно було сказано, що статті 59, 60, 61 Регламенту перебувають в несуперечливому системному зв’язку з конституційними статтями і тому покладені в основу обґрунтування Рішення. Конституційність Регламенту була розтлумачена і офіційно засвідчена.

У своєму обґрунтуванні Конституційний суд категорично відкидає саме право на існування пропорційної системи виборів, його присутності в Конституції України й усіх інших законодавчих актах. Такою є ідеологія, реальний зміст і висновок обґрунтування. Правовою реальністю стало й утвердження пріоритету Регламенту над Конституцією. Але невиправданою помилкою було б звести розмову навіть до кваліфікації суддів. Йдеться про участь у змові, про злочин.

Щодо ідеології самих суддів, то вони не мають ані ідеології, ані совісті. Вони мають мету - ввести людей в оману, уникнути відповіді на справжній запит, на той запит, що очікувався громадськістю.

Предмет і властивість. Суб’єкт і статус.
Пошук “ображених”. Аспект і “лялька”


Останній, підсумковий, абзац обґрунтування складається з двох речень. В першому ще раз повторено, що предметом тлумачення є 6-та частина ст. 83 Конституції та 4-та частина ст. 59 Регламенту. Конституційна стаття 9 (про формування коаліції фракціями і тільки фракціями) ревізована повністю. Регламентна стаття (про “виключених”, яких названо “позафракційними”) схвалена беззастережно (Ці ж статті профігурували в резолютивній частині Рішення. Зрозуміло, з акцентом на 4-ій частині 59-ої статті.)
Друге речення підсумку начебто стосується предмету запиту. Насправді ж в нього набгано дві фіктивні категорії (“окремі народні депутати“ і “більшість народних депутатів”) і один розряд депутатів, що входить до фіктивного класу “окремих” – “зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій”. Написав “начебто”, бо вони не просто “не перебувають”, а “не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції”. Десь таки начебто й перебувають.

Якби не оце “окремі, зокрема”, то можна було б припустити, що йдеться про “тушки”, які в чеканні виключення залишаються у фракції, а, отже, мають право у її складі формувати коаліцію і не мають такого права, якщо ця фракція не є ініціатором створення коаліції.

Але схильні, як правило, майже до параноїдальної пунктуальності юристи, нічого такого не сказали. Статусу “окремих” не визначили, ідентифікацію суб’єкта захисту свідомо заплутали. Горою стали за ображених, яких реально не існує і які навіть теоретично не вираховуються. Ну не можна назвати статусом чи ідентифікацією горді слова про народне представництво або депутатську недоторканість. Немає властивості без предмета, немає прав без суб’єкта прав.

Перед тим, як характеризувати запит і заключне рішення по ньому, зверну увагу на одну думку з Окремої думки одного з трьох суддів Конституційного суду, які не поставили свої підписи під ганебним документом. Суддя Домбровський вважає, що суд взагалі не мав права розглядати подання через невизначеність предмету подання. Не зовсім так.

По–перше, Конституційний суд має право, розглядати відповідність до Конституції будь-якого закону, включно й Закону про регламент, за власною ініціативою. А в ідеалі – зобов’язаний. Не годиться жити такій високій інституції лише в режимі пожежної команди – виїзд за викликом.

По-друге, виклик, тобто офіційний запит, був. До того ж з питання “святая святих” – депутатського права.

По-третє, крім надуманої практичної необхідності, в ньому залишався певний суто теоретичний зміст.

Сенс конституційного подання 68 депутатів полягав у виготовленні нісенітниці й отримання на неї формального “так”. Готувалось клопотання разом з суддями. Судді “обґрунтували” його, розвинули, збагатили, оформили як рішення й поставили під ним свої високі підписи.

Насправді ж перед нами “лялька”. Звичайна шахрайська лялька. На зразок тих, що втюхують шахраї довірливим покупцям біля пунктів обміну валюти.

Велике Рішення складається з одного Великого речення. І починається воно зі слів “В аспекті”, що є наукоподібною обгорткою цієї Ляльки. Наведемо його нарешті повністю:
“В аспекті конституційного подання положення частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України “Про Регламент Верховної Ради України від 10 лютого 2010 року № 1861 – VI, у системному зв’язку з положеннями статей 1, 5, 15, 36, 38, 69, 76, 79, 80, 81, частин п’ятої, сьомої, дев’ятої, статті 83, статті 86 Конституції України, статей 60, 61 Регламенту України слід розуміти так, що окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України”.

Магічна дія слів “мають право” для тих, хто не читав документу, і шоковий ефект для тих, хто наважиться прочитати, - запорука успіху славетної операції.

А що ж далі?

Далі продовження руйнування Конституції і принципів конституціоналізму “поверненням” до старої редакції, новим виборчим законом, новим карним кодексом та іншими “реформаторськими” потугами.

Особливу наполегливість влада виявила в проведенні судової реформи. З нею судочинство перейшло у приватну власність автократії.

І все це дивним чином поєднується з гучними деклараціями європейського шляху.




* Перед нами взірець так званої японської логіки, відкритої Мішелем Фуко.
 

Партійні новини
09.08.2019  11:01 / Заяви
Київ – 2020
Лібералізм: теорія і практика
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet