Яків Гольденберг: Сьоме лютого – спустилася Шалім

Коли паровий каток ПР випередив на десять відсотків тачанку БЮТ, коли сумнівне голосування на дому та підвезення людей на дільниці надали суттєвий результат; коли тиск прокуратури, податкової та місцевих адміністрацій на керівництво ряду підприємств Сходу, зобов’язаних прем’єру, став настільки серйозним, що навіть профспілки почали бунтувати; коли за допомогою діючого президента, що повністю перейшов на сторону Януковича, замкнулася вертикаль адміністрацій і рад як мінімум у п’яти густонаселених регіонах; коли був знятий міністр внутрішніх справ; коли президент почав знімати наближених губернаторів за лояльність до Тимошенко, коли кандидати, що не пройшли у другий тур, почали оглядатися, що їм робити з отриманими відсотками; коли Тимошенко спробувала притягнути до себе трьох із цих кандидатів (окрім Ющенка), всіх демократично налаштованих громадян, які не голосували або голосували проти всіх; коли вже начебто не мало великого значення, скільки голосів отримали конкуренти, скільки було фальсифікацій,- все ж з’явилася певна надія.

Кандидати, що закінчили дистанцію, природньо, не хотіли пов’язувати себе з жодним переможцем першого туру, та й розуміли - вибір людей вже від них залежав мало. Штаби, причому не тільки двох кандидатів, а й секретаріат президента, робили заміри, і навіть п. Безсмертний визнав, що розрив між переможцями має сильно скоротитися.

ПР готувалася підвищити явку у своїх регіонах і зменшити в інших, узяло на озброєння рекламу проти всіх, розповсюджувала прогнози про збереження розриву або його зменшення до 7-8 %. Рахували голоси непрохідних, якби вони дійсно передавали їх прохідним "під полою”. В принципі їх міг цікавити тільки Тігіпко, який для городян – неприхильників Тимошенко на сході позиціонувався як реальний суперник Януковичу (навіть реклама була в дечому схожа, але Тігіпко виглядав як порівняно молодий технократ, який знає, що робити, але не популіст- не обіцяє негайно підняти зарплати і пенсії), і якщо вже перший не пройшов, то залишається останній. Саме деяких із прихильників Тігіпка, що не є явними ненависниками Тимошенко, міг перенаправити проти Януковича сам Тігіпко. Але не зробив цього.

Тим не менше, були й такі розрахунки, що у випадку хорошого розподілу голосів непрохідних, посилення контролю на сході, рішень судів, що обмежують голосування на дому та зміни списків у день виборів, а також загального підйому мас можна розраховувати на зворотній результат, тобто перемогу Тимошенко біля 6-7 %.

Внаслідок узгоджених дій президента та команди ПР адмінресурс Тимошенко, багато у чому віртуальний, у обстановці загального страху директорів підприємств на сході перед адміністративним тиском, переорієнтації телекомпаній та агентств (а у ЮВТ, як і раніше,- одна газета "ВВ"), різного ставлення до кандидатів, особливо в останній тиждень, нахабства "свобод", особливо вкрай неприємного в останній час Кисельова, що відпрацьовував останні срібняки,- цей ресурс перестав працювати. Жорстко був задіяний місцевий адмінресурс, якого синьо-білих ніхто не позбавив на південному сході та півдні. В деяких регіонах, як у Закарпатті, Янукович отримав ситуативний адміністративний бонус.

Розбалакався "на відстані" від опонента, у відсутності дебатів, і сам Янукович. Виборчий штаб позиціонував його як вмілого менеджера, який знає, як розворушити буксуючу економіку, а сам кандидат заявив, що Тимошенко більше підходить на роль кухарки, ніж керівника країни. Це могло привернути на її сторону тих жінок, що завжди голосують проти жінки.
БЮТ продовжував боротися, замінив членів виборчих комісій у східних областях України людьми з інших областей, бо на них не так легко було чинити адміністративний та моральний тиск.

В останню п’ятницю перед виборами Тимошенко організувала надзвичайно важливий захід- спільну молитву за Україну на Софійській площі з предстоятелями всіх основних християнських церков, причому за дорученням мітрополита Володимира участь взяв навіть (наголошую тому, що на площі був і „патріарх” Філарет) єпископ Васильківський Пантелеймон, вікарій Київської митрополії УПЦ.
„...Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть”- сказав поет. Це вам не транспаранти над вулицею зі стандартним написом, у час, коли одні етнічні і неетнічні українці хочуть залишитися саме в цій країні, і люблять її без гасел, і другі, так само різні, люди ставляться до неї, як до території. Це був не суржик, такою була перша українська мова, яку витворював і цей поет,- природньо і зараз вона схожа з другою українською, тобто російською. А сказано було в той час, коли поняття України тільки починало розумітися як щось єдине, ціле (а тоді вже не дві нації було: козаків і гречкосіїв,- а вже декілька, в тому числі українських дворян-інтелектуалів,- і імперців, і неімперців), тож особисто я сказане можу порівняти лише з іншими його словами,- неймовірними словами про біль серця.

Ось що сказала вона перед молитвою: „Я хочу звернутися до Господа з проханням про пробачення за усю владу, за себе особисто, за все несправедливе і нечесне, що робила вся влада України, у тому числі і та, яку я очолюю.” Таке було сказано вперше, але й, на жаль, було не дуже помічене.

Поблизу, на Михайлівський площі, одночасно проходив надзвичайно голосний шабаш за участю іншого кандидата та другорядних естрадних виконавців (хіба за винятком Таї Повалій, що традиційно підтримує саме його). Звичайно, ми не можемо вимагати від кандидатів, щоби вони виносили на естради класні роялі та виводили класичні хори та солістів. Ми ж розуміємо, що є й досить пристойного рівня субкультура. Але такого маразму я ще не бачив.
Молитва закінчилась, а шабаш тільки починав розгорятися. Молитву майже не транслювали і не повторювали на різних каналах, а концерт могла до ночі слухати й бачити вся країна.

Більш поміченою могла стала ця молитва, якби була проведена на декілька днів раніше, наприклад, у неділю за тиждень до виборів, та вдень.
Цей не рекламний за формою та важливий у сенсі відкритості захід кандидата міг допомогти багатьом зосередитися й подумати не про симпатії та антипатії, а про вибір.
Спаплюжити такий захід могла відважитися тільки сумновідома пані Ганна. Якще дійсно очолить міністерство правди, почне научати й патріархів.

Стосовно Януковича повторю свою тезу з попередньої публікації, а саме те, що показне православ’я та досвід клерків не допомогли сформулювати хоча би якісь положення, що стосуються державного сприяння духовному розвитку країни.

Не знаю, наскільки поміченими стали попередні звернення практично всіх голів церков, щоби громадяни проголосували, і не „проти всіх”. Та все ж надто багато було таких.
Декілька моментів самих виборів, у яких Янукович все-таки виборов, правдами й неправдами, більше 3 % переваги. Ще будуть аналізувати, чому в Дніпропетровській області у Тимошенко 29,13 %, а в конкурента 62,7%. Янукович ні за яких обставин не міг "виграти" столицю, але 25 %- це дуже багато. Саме ці моменти, а не очевидні результати по Донецьку і Криму, переважили, довели, що отримана будь-якими засобами перемога ПР буде визнана північними та навіть західними сусідами.

Що в подібних обставинах мене цікавить, так це такий громадський та політичний ефект, який я назвав би синдромом однієї дошки. Стосовно відносин "захопник- заручник" це досліджено як стокгольмський синдром. Наше поняття не стосується безпосередніх відносин опонентів, один з котрих вважає свої дії чесними, демократичними, адекватними (можливо, й відносно), опонує з моральною перевагою, в тому числі на "свободі", а стосується ставлення оточуючих до опонентів, яке ставить їх в одні умови, надає начебто однакові права, ставить "на одну дошку".

Крайнє вираження цього синдрому,- це коли, як каже прислів’я, і б’ють, і плакати не дають. У людських відносинах це трапляється. Так і "найкраща" "інтернаціональна" влада притісняла той чи інший народ, але допустити визнання утисків представниками цього народу ніяк не можна було,- це вважалося брехнею, паплюженням та зрадництвом.
На одну дошку ставлять терориста та військового, що охороняє населення; державу й автономію; палія-"антиглобаліста" та керівника демократичнох держави; демократичну країну, де виконуються писані спільні майже для всіх країн декларації, і країну, де вони не виконуються.

А якщо ставити різні речі на одну дошку, то виходить, наприклад, таке. Держава Ізраїль має демократичний устрій, людей різних національностей- громадян, що можуть жити у будь-якому місці країни, обиратися в органи влади тощо. Всередині держави є арабська автономія, тобто територія, що була завойована державою, але держава за неї не тримається, і ця автономія ніяк не може стати на мирні рейки, сама собі не даючи можливості отримати незалежність. В автономії живуть тільки араби. Також за кордонами держави є нащадки тої частини арабів, що покинула цю територію внаслідок війни. І міжнародна спільнота у більшості підтримує вимогу переселення цих нащадків на територію держави (держава ж демократична), а не на територію автономії (бо вона бідна); не підтримує "єврейське" будівництво на "спірній" території, що не входить в автономію, але вважається "арабською"; вважає, зрештою, майже нормальною війну автономії проти держави, в якій бойовики прикриваються мирними жителями, як живим щитом.

У нас же можна одній політичній силі здійснювати будь-які масштабні скоординовані дії щодо порушень волевиявлення людей: змінювати законодавство між турами, абсолютно очевидно в сторону "зручних" порушень; хворим і не хворим голосувати вдома (я вже не кажу про такі випадки, як голосування сторонніх людей на закритих дільницях, очевидно, голосуючих у цей день не вперше); організовано підвозити людей на дільниці, які могли би прийти й пішки, а могли би й не прийти на дільницю. Впевнений, що були включені всі механізми тиску та контролю. А інша політична сила, що не вільна, очевидно, від певних порушень, але утримується від найбільш нахабних порушень, а також обмеження права людини на таємне волевиявлення, виступає проти перерахованих дій, але все одно ставиться на одну дошку з першою. На одну дошку стають і штатні оббріхувачі на "свободах", і праві по суті опоненти. Маленький штрих: як тільки хтось із БЮТу чи НУ на "свободах" надто активно доводить свою думку, так, наприклад, Юра Мірошниченко з мерзенною посмішкою каже "Ви вже хвилюєтесь".

І навіть міжнародні спостерігачі, що роблять таку собі поправку на нашу дикість, якщо вже попали в наші реалії, залишають ці сили на одній дошці.
Вже забулося, як ПР п’ять років тому, не маючи жодних моральних підстав, після третього туру виборів судилася у Верховному суді. Тепер уважається багатьом, що у БЮТ нема підстав судитися після другого туру у Вищому адміністративному суді. Підстави є, а виграшу не буде.

Що ж треба було зробити, щоби не бути на одній дошці? Треба бути моральнішими та сильнішими. Не ходити на придуркуваті "свободи", що давно вичерпали себе, звести їх на "нуль". Не жаліти коштів на демократичні ЗМІ. Притягувати до себе всі демократичні сили, позапарламентські партії, громадські організації. Таким є людське життя, що треба людей схиляти на свій бік і тоді перемагати з великою перевагою.

Зупинюся ще тільки на одному моменті- голосуванні "ногами" та проти всіх. В інших, окрім "своїх", регіонах, ПР затято підтримувала це демократичне право. Це розкусили швидко, і я вже писав про озвучену позицію п. Поповича. Але "демократичні" позиви ПР були дещо несподівано підтримані частиною культурної "еліти". Була озвучена позиція ряду культурних "поводирів" нації, уражених політичною та взагалі цивілізаційною інфантильністю, а то й просто дурістю. Хіба що син художника Гончара висловився політично серйозно. Після того на "свободу" прийшла п. Забужко і знервовано, але з великим бажанням зірвати народні оплески, заявила свою "принципову" позицію проти обох кандидатів.

І вже більш докладно читаючи розлогу думку п. Сверстюка, якого поважав, я зрозумів, що основною тезою "поводирів" була саме така, свідома чи підсвідома думка. От нарешті ми отримали нехай не Вашингтона, але і високого, і розумного, і красивого (до отруєння), і активного, і у вишиванці, і люблячого праісторію, і віруючого, і християнина, і поводиря, майже батька нації (моя нація!), і свого! Але й цей президент не зміг здійснити того, що треба було здійснити… Тоді не "діставайся ти нікому". Нехай країна пройде через нові випробування, і тільки тоді з’явиться шанс. Або ще простіше,- нехай народ підніметься на наш рівень, і тоді все зміниться.

Якщо порівняти цю позицію з позицією інтелектуальної контреліти у країнах Східної Європи в 60-ті та пізніші роки минулого століття, то очевидними є наші рецидиви архаїчного мислення та повний політичний інфантилізм.
Чи можуть претендувати ці "майстри культури" на визначення шляхів поступу країни, на формулювання національного ідеалу? Відповідь очевидна. Ця "еліта" вичерпала себе, як і самозвані державна, економічна та політична еліти.

Що ж після судів-пересудів?
Перше враження (моє та ряду колег) від виборів було дуже тривожним. У римському пантеоні є богиня вранішньої зорі Аврора, а богині вечірньої немає. Ти не менше у ряді мов є назва вечірньої зорі, і у древньосемітських народів вона називалася Шалім. Перше враження було таке, що спускається Шалім, завжди несподівано, бо ночі не чекаєш. Саме такий настрій був у вірші Ю.Балтрушайтіса, присвяченому пам’яті А. Скрябіна.
Все ж за останні п’ять років динаміка головної політичної сили, що позиціонує себе як демократична (є такою ad absurdum, але програмно обіцяє стати справжньою), є позитивною. БЮТ програв, але збільшив свою підтримку.
Питання, як будуть об’єднуватися демократичні сили перед загрозою неокучмізму, залишається відкритим.

Якщо говорити про стан влад, то президентство, як би не тужилися регіонали, не розмахували пачками зелених, не пропонували Тимошенко піти у відставку,- все це поки що нічого їм не дає, і це найбільше їх напружує. Вони ж хотіли одразу приступити до дерибану бюджету, а до того, як виявилося, далекувато. Поділ шкури начебто вже вбитого ведмедя відкладається. Демократів (за назвою існуючої правлячої парламентської коаліції), як виявилося, не так просто перешматувати. Скуповування "проффесіоналів" зі складу ненависної "помаранчевої влади" (навіть типу ЄЦ) не виходить. Хлопці одразу думають про майбутні вибори, долю Мороза, проблеми Литвина, та, зрештою, й Ющенка. Скільки би не домовлялися, підписували таємні угоди, та навіть після універсалу офіційно НУ не входила до коаліції з ПР. Стримуючим фактором залишається проголошена належність до демократії. Залишається й пам´ять про Майдан як про народну контрреволюцію проти повзучої кримінальної революції. Він не був куплений, валянки були наші, і апельсини не наколювали. Надія є: демократія вистоїть, вистоять і партії, навіть і в підпіллі, громадянське суспільство буде.

Так що треба почекати результатів судів, домовитися про терміни місцевих виборів, вирішити, коли все-таки мають бути чергові парламентські вибори (після позачергових 2007 року), а там побачимо, чи напрацює Янукович на імпічмент, чи "дрібнобуржуазна" революція зачистить політичне поле.