Юрій День: Післямова до нотаток уїдливого ліберала

1. Криза та рефлексії в ЗМД і політикумі

Я радий, що якось закінчується „проект”, який не проектував. Але ж непогано було під псевдо інколи говорити те, що політику не завжди можна. Може, ще використаю. Чесно кажучи, серед широких ліберальних мас багато хто знав, хто саме в’їдається. Нотатками можна було реагувати на події, що хвилювали, можна було підказати дещо виборцю, когось направити на якусь нову думку. Вільний жанр. І зручний.

У заголовку, хто забув, ЗМД - це засоби масової дезинформації, за моєю термінологією з першого числа нотаток. Нічого з того часу не змінилося. В цих засобах потік заангажованих слів. Наш маленький струмочок ліберальних рефлексій і знайти важко. За нинішньої кризи, яку довго накликали, і яка все ж таки почалася, рефлексій у ЗМД побільшало. Народ вже нікому не вірить. Подобається тільки слово „дістали”. Ті, хто це каже, стають популярними.

Про поверховість, нахабство та елементарну безграмотність наших журналістів говоримо часто, в тому числі конкретно відкликаючись на статті в Мережі, в коментарях. Майже в кожній статті наших текстових папарацці повторюються одні й ті ж помилки. А чудова наша усна творчість надихає на висновки, що літературній мові ніхто зараз не вчиться, особливо щодо числівників. Політики просто спеціально знущаються з мови. За президентом та Симоненком говорить „говоре” Яценюк. Чи думає, що тільки цим самим він уже включений у спискок претендентів на щось значуще? Російською Тигіпко каже „хочем”, а українською „любий” (наголос на другому складі). Захисники російської мови розмовляють на дерев’яному діалекті. Де треба і не треба використовують зворот „о том”. А путінський новояз для них узагалі бальзам. От уже дійсно – всі дістали.

Суспільству пропонуються й нові сюжети, пов’язані з майбутніми виборами, переділом влади. Конституційний процес іде ривками. Вибори президента можуть статися будь-де, і функції його можуть стати ще більш несистемними, ніж у компромісному варіанті 2004 року. На цьому „фоні” вже не дуже страшна криза, тим більше, зі слів нашої улюбленої прем’єрки, криза вже закінчується і нас чекає прогрес. Я розумію, що вірити в краще треба. Розумію, що вона особисто працює інтенсивно, на відміну від інших. Але ж треба щось і міняти. Якщо починати з конституції, і саме в тих варіантах, що дозовано витікають на загал, то невизначеність буде знову перекриватися чимось особливим, наприклад, харизмою.

От щодо нових імен негусто, як серед лібералів, так і взагалі в політикумі. Борців за середній клас в „Третій республіці” я вже трохи знаю. Дістали, кажуть вони. Хочуть зробити нову конституцію, як Де Голь. Можливо, з цієї молодої громади щось і вийде. А от конституцію їхню навряд чи врахують, як і багато інших проектів, у тому числі президентський.
Про середній клас, який має висунути нові імена, багато говорили на новому ліберальному форумі. Я стверджував, що, оскільки в країні тільки вісім відсотків працездатних офіційно мають зарплатню від 5000 грн., то середнього класу ніяк не більше. Я відносив і відношу до середнього класу осіб, що можуть протягом півроку без ніяких надходжень коштів безпроблемно утримувати сім’ю, непогану квартирку чи хатинку, машину. Якщо далеко не всі п'ятитисячники це можуть, а мільйонери та мільярдери ніяк не відносяться до середнього класу, то, зрозуміло, що такий клас складає ніяк не більше 5 відсотків. А на початках незалежності було ще менше. Тому й гасла економічного лібералізму були використані монополістами, що побудували олігархію, тому й лібералізмом у країні ніколи не пахло, про що ЛДПУ попереджала майже 20 років тому.
От і безіменний автор з іншого дружнього сайту вважає середнім класом самодостатніх людей, здатних своєю працею забезпечити собі бажаний рівень життя, що не скаржаться, що не заздрять іншим, що займають свою нішу, що знають собі ціну. А де ж ті люди? Та „кляса” „говоре”: „Нехай влада мені поверне курс валюти, попит на ринку, щоб я знову міг сидіти в офісі за 2000 у.о. Це він такий незалежний і самодостатній”. Правильно автор каже, що шара розбещує. „Самоназваний середній клас, як тепер з'ясовується, існував не за рахунок своїх знань, умінь, кваліфікації, знання ринку”, а „попиту на продукти українського експорту напівфабрикатів”.
Є інший клас, поки що не середній, який працює та встигає взяти хоч якусь участь у політичних структурах майбутнього середнього класу. І ці люди абсолютно конкретно борються кожен день за себе, за свою родину, за свій бізнес. І вони можуть підтвердити, що „безглузде дудіння дає шанс авантюристам і провокаторам”.
Що ж за акції вийшли у п.п. Романенка та його „колег” по „майдану”? Окрім бешкету замовленого, як кажуть, самим же Корчинським „Щита”, майже нічого. Романенко ж, який був спічрайтером п. Януковича, любить наукоподібну політологію, займався різними грантовими проектами, виступає з доповідями в певному колі прогностиків глобальної політики (п.п. Буздуган, Єрмолаєв). Чув, що хоче перевірити, як спрацьовує під час кризи фашистська ідеологія, але й тут він спізнився.

2. Набудували, але знову не те

Держава Україна, щоби там не говорили, відбулася. Вона не могла не відбутися. Для того абсолютно все було. І напівдержава, і її історія, і територія, і кордони, і люди, що не мали підстав для непорозумінь аж до розриву, і референдум, єдиний на просторах СНД, і достаньо дружня на той час основна структура колишнього союзу, що в основному переймалася своїм, а не спільним дефолтом. Була республіканська номенклатура, була деяка кількість підготовлених до політики та інших необхідних для держави справ інтелектуалів. Була певна допомога сусідів (побачили, що і як у них робиться, і повчились).

Але, як не попереджали нові ліберали, набудували не те. Інтелігенція (не та, що викладала істмат) була знекровлена і майже знищена так званою стратегією виживання. Так і не підказали п. Кучмі, що ж ми будуємо. Приватизація приватизацією (і вона досі не закінчена, а оптимальний термін перетворень п’ять років, а не двадцять з майбутнім гаком), а сама держава стала комерційною структурою, що знекровлює людність.

Криза ініціативи – це найстрашніше. Створити самостійний реальний бізнес, сучасне приватне виробництво з нуля майже неможливо.

Криза довіри чіпляє й тих, що щось робить, і тому у чомусь піариться, не завжди переконливо.

Криза відсутності цілей очевидна, кожен день ми чуємо про якийсь проект, що ощасливить усіх, результат – нуль.
Правильно критикуючи діяльність держави при п. Кучмі, дехто з наших лібералів, і не тільки, використовував слова „злочинний режим”. Нині людські жертви продовжують приноситися, хоч і не серед журналістів, і не тільки у зв’язку зі старими кістяками в шафах. Наскільки цей режим кращий для кожної особистості, не скаже ніхто. А відповісти треба. І змінити.

У молодих і активних немає готових рецептів. Мало хто готовий до публічності, до політичної діяльності. Дехто пропонує шлях відмови від відносин з державою. Не платити податки, не повертати кредити, не купувати. Я в це не вірю. Треба знати, що хочеш збудувати. Треба працювати свідомо, жорстко, послідовно, розумно, чесно, захищати свої права, не боятися.