Юрій День:Стояти не можна йти

Дорогі друзі!

П’ятдесят треті в’їдливі нотатки пишуться під знаком розчарування та певної надії. Бо коли ситуація доходить до краю, має статися щось нове.
Помітив і іншу тенденцію. Як тільки наші та іноземні оглядачі знаходять у наших реаліях порівняно хороші речі, наприклад, якісно демократичну демократію (порівнюють із Росією), підсумки реальних подій перекреслюють усі здобутки.

Перш ніж говорити про ганебні події останніх днів в українській високій (виключно за рангом) політиці, згадав про спікеріаду 2006 року із прихованою прем’єріадою. Після нахабного блокування роботи парламенту силами, що для великої частини народу уособлювали важке посттоталітарне минуле на межі виживання (а для багатьох - і сьогодення), був швидко обраний „прємьєр” (нехай і після універсалу). Опозиція практично не заважала процесу. Тільки після ряду незрозумілих народу дій почалася затяжна парламентіада, якої, як я тоді зауважував, могло і не бути. Узгоджена універсалом політика була зревізована урядом, і почалося відверте протистояння виконавчої влади та гаранта Рес Публіки. От тоді гарант мав звернутися до народу з приводу повзучої ревізії універсалу та економічних зловживань. Той уряд (що „працює” й досі!) міг бути зметений, а після того настав би час по-справжньому визначитися парламенту. „З ким ви, майстри самозбагачення та словоблуддя? ” – мав пролунати потужний глас народу. Інший, більш демократичний і перспективний парламент міг створитися і раніше, якби президент, що прийшов до влади завдяки народу, звернувся до нього та об’явив позачергові вибори в Раду ще в 2005 році.

Демократи хочуть робити все демократично, за законом, і починають блокувати щитову, коли доходять до відчаю. Звичайно, і в демократичних партіях не всі демократи, і у регіоналів є розумні та работяги, такі, як пані Кужель, але ж переважно такі фізіономії... Надзвичайно ганебні перекинчики. Про Поліграф Поліграфичів Лук’янових нема чого й казати. Гірше таких екземплярів тільки деякі персонажі з донецької ради.

От і знову, тепер вже коаліція двох блоків, хотіла зробити краще, а вийшло... Підвела застаріла техніка. І почалося заціпеніння. Знову регіонали (тепер тільки з коммі,- нині цей союз особливо ганебний) блокують Раду. Ніяк не можуть віддати виконавчу владу та відповідні „потоки”. Кожен день має значення. Дехто з демократів подумує про компроміс. Відповзаємо поступово якщо не в 90-й, то в 2004 рік точно. Скільки ж треба ще зусиль, щоби йти вперед? Поставте ж кому там де треба! Стояти не можна, йти!
Часто висловлюється певний страх перед ЮВТ. Бояться деякі мої знайомі, боїться, за словами п. Маркова та деяких наших оглядачів, російський істеблішмент. Залякують у відповідь тим самим, про що я говорив у минулих нотатках. Значить, позиції вчорашніх слабкі... Природно, бояться регіонали.

Пані Тимошенко може не подобатися, але треба ж мати повагу до більшої частини народу. А скільки би не тужилися набридлі до нестями спікери регіоналів, половини країни в них немає. І ніколи не було.
Хочу зауважити нашим друзям, що бояться. Нічого не бійтеся. Гірше вже не буде.

Інша справа, що у деяких не закінчились замовлення, в декого не проходить таємна шалена заздрість. Але субстанція, що її активно розкидають, має здатність залишатися у великих кількостях на одязі розкидачів. „Досвід” тих, хто поливав декілька років нинішнього президента (за всіх його звичайних людських недоліків), перед очима у всіх.

Я не є великим симпатиком ЮВТ (як і нікого), але й не боюся її. У мене є своя партія, свої колеги зі своїми перевагами та вадами. Але об’єктивно пані Тимошенко нині набагато переважає за рядом параметрів, важливих для державного діяча, всіх політиків України. Наша квазіеліта здатна тільки на боротьбу за посади заради власного збагачення. ЮВТ починає думати про більш системні речі. Системним, хоча і з обмеженнями, є тільки діючий президент.

„Негативне” голосування по кандидатурі Юлії Тимошенко на пост прем'єр-міністра 11 грудня об’явлено таким через зашореність молодого спікера регламентом, який навіть не має сили закону. Чому ж голосування негативне, чому, насамкінець, спікер, у якого викрав картку Шариков, і який хвилюється з приводу прецеденту зневаги до Голови ВРУ, не об’явив офіційно свій голос 226-м, не сповістив людство, що рішення прийнято, та не приклав відповідну заяву. От і все! П. Герман, як „демократка”, вважає, що гарний спікер повинний уміти захищати свою картку від «загребущих рук». Можливо, але чи в цьому справа? Одного Шарикова треба засудити. Але ж імідж парламенту та, насамкінець, доля країни не можуть залежати від помилок електроніки. Що за повага до нездарної техніки, що вийшла давно з надр застарілої академії?! Грамотні люди, вихідці з інститутів, уже давно працюють в інших місцях. Система дає системні збої, а президент, спікер і депутати застигли...

Серьожа Грабовський нагадує, і ми всі знаємо, що в 1990 році у Раді першого демократичного скликання голосували "руками". Як і на партійних, міжпартійних та інших з’їздах, де й зараз обирається лічильна комісія. Найкращим рахівником в „Новій Україні” завжди був п. Буздуган. І все нормально. "Рада" перетворилася з відносно (як для СНГ) передової розробки початку 90-х років (а я можу це підтвердити як колишній головий конструктор набагато більш цікавої, ніж звичайний комутатор із табло, електронної техніки) „у застарілого монстра, якому місце тільки в музеї української кібернетики”. Виявляється, щоб "Рада" не давала збоїв, треба голосувати між певними секундами процесу. Нічого собі жарти! Ото я й кажу, що не застарілий регламент має визнати заяву спікера або інших, який підтверджує своє голосування письмово, а рішучий спікер.

Бережіть себе!