Яків Гольденберг: Спогади. Надіюся, не про майбутнє...

Спас. Несподівано уряд Януковича зробив цей день вихідним. Чи вирішили показати, хто господар у хаті, або просто вирішили відпочити на свято. Дуже оригінально об’явити про цей факт, коли відділи кадрів на підприємствах попереднього дня вже закінчували роботу. В усякому разі, видати внутрішні накази та довести їх зміст до працівників було нереально. А ще кажуть про професіоналізм. Так, професіоналізм „налицо". Особливо в інтерв’ю можновладців. Що прем’єр, що віце- з самої Новобогданівки,- все однаково... А що ж вони думали- що почнуть хазяйнувать- і жодних проблем? Проблеми-то всі залишилися.

Згадують ГКЧП. Про сучасну ситуацію ніхто не думав- підписали же універсал,- всі задоволені, все прекрасно. На вихідні уходити не боїться ніхто. Це є, крім жартів, важливе завоювання демократії.

Міняються люди, міняються оцінки. Не всі й пам’ятають, що ж це було. В Росії герої першої демократії змішалися з її ворогами. Забули, що була амністія,- ніхто не винуватий. Всі любили Вітчизну, особливо, як зараз кажуть, Росію, а тоді казали- Союз. Це їх національна ідея.

У нас же навпаки. Всі розповідають. якими вони були самостійними та принциповими. Забувають, що ГКЧП був таким же продуктом УРСР, як і Росії. Всі були в цій державі. Чому ж настійливо так багато людей каже, що не мало відношення до Союзу, і в той же час- ностальгує за ним?

Не будемо повторювати відомі факти, хто підтримав путчистів, хто по-різному не підтримав. Та саме з того моменту майже інстинктивного відмежування від перевороту та відповідно від Союзу взагалі і з’явилися певні передумови для інакшого, ніж у Союзі, розвитку. Що зараз втрачається в Росії.

Але с того самого моменту в Україні почалося і інше, історичне відмежування, я би сказав, керована аберація, вибірковість „культури пам’яті". Як казав один: "Тут помню, тут не помню". Ми були в Союзі, але не відповідаємо за його справи: голодомори, війни зовнішні і внутрішні. А, це, вибачте, неправда. Якщо би з усіх давно, років так 60 тому, вийшла та партія, можна було би повірити розмовам про комуністичну імперію, що знищувала все українське. Все вона знищувала, до чого торкалась. Та й вона з них не вийшла, і імперія буяла пишним цвітом завдяки передовому загону партії та всім, хто за цим загоном рішуче рухався. Не буду казати, які українці (кришталево етнічні та інші) будували цю імперію в її центрі та в світі та скільки їх, таких найактивніших, було.

В цей день я згадую Будинок письменників, дебати про заяву демократичних партій проти ГКЧП, трохи смішну прискіпливу для того моменту роботу редакційної комісії, і, нарешті,- як мені довелося від імені ЛДПУ підписати історичну заяву, що навіть у той складний момент була надрукована двома газетами. Хтось пізніше подейкував, що друк був здійснений пізніше, коли крах ГКЧП став очевидним. Можливо, але тоді було не до жартів. Дехто з „лідерів" взагалі на певний час зник (щоби зберегти революційне керівництво?). Я, наскільки пам’ятаю, страху не відчував- були певний біль і злість. Уперше вдалося щось хороше зробити, визначити рух до нормального життя, і ось- ці придурки-комуняки знову крутять кіно назад.

А через п’ять років мене разом з п. Климчуком запросили до Будинку письменників. Як ми думали - щоби відзначити п’ятиріччя виступу демократичної частини українського політикуму проти ГКЧП. А "попали" на презентацію якогось американського чи канадського телепроекту, в якому брав участь тоді ще не дуже відомий журналіст Вересень. У випадкових кадрах випадкові особи говорили невипадкові дурнички про цю подію. Про діяльність партій у ті „буремні" дні не було сказано нічого...