Головна Контакти Карта сайту




22 липня, 2019
Ліберально-демократична партія України
UKR     RUS     ENG
Свобода кожного - основа свободи всіх


Партія
Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
Інститут Лібералізму
Запитання і відповіді
Світлини
Голосування
Проекти

Вхід



Я.Гольденберг: Роздуми до початку розмови про рівність культур

14.06.2006

Я.Гольденберг /
Версія для друку
Нині, як ніколи, в Україні переплелися питання мови, культури, зовнішньої політики, аж до перегляду глобального питання цивілізаційного вибору. Спекуляцій та задурювання народних мізків багато, як ніколи. Які ж причини цього положення, тобто порушення суспільного консенсусу, який в принципі був у час прийняття Декларації про державний суверенітет України та пізніше, коли приймалася Конституція України? Чи зможе наша квазіеліта підійти до питань забезпечення функціонування ліберального суспільства?

Замість реального європейського вибору та конкретних дій із самого початку роботи першого демократичного скликання Верховної Ради можновладці придурювались. Звичайно, не від любові до мистецтва. Виставляли обличчям до Європи п.п. Морозова та Ланового. За їхніми реформаторськими спинами ховалися комуністи п.п. Масол, Кравчук, Звягільський, Фокін, Кучма, Плющ, Мороз та багато-багато інших, що плавно переводили функціонерів-партійців в капіталісти, не здійснювали справжні ліберальні реформи, не пропускали інвестиції із-за кордону, коли своїх ще не було. П.п. Кучма та Медведчук продовжили цю „діяльність", в тому числі старанно імітували діяльність в європейських інституціях. Щодо НАТО останній нещодавно, не позичаючи очі в Сірка (ба навіть з певною гордістю- от які ми хитрі), це визнав. Аналогічним був стан виконання Конституції та законів відносно розвитку української мови. Та й закони були надто декларативні.

От тепер нашим професійним захисникам української мови, що не спромоглися за 15 років серйозно просунути справу розширення її вжитку в різних сферах життя (окрім надання їй статусу державної спільним рішенням більшовиків, націонал-лібералів та націонал-більшовиків першого парламенту), а також нашим дещо більш удалим захисникам російської мови (а заодно і великої російської культури, і чомусь навіть православної віри) хотілося би порадити насамперед глибоко зрозуміти (а зараз серед політиків модно казати „чітко", хоча чіткості в їх полеміках немає) як мету своєї активності та відповідні засоби її досягнення, так і позиції своїх непримиренних опонентів. І як ліберал, і як громадянин, що розуміє: їм один від одного нікуди не дітися (а „перевиховати" опонента- і поготів), і треба розробляти ті чи інші загальнодержавні рішення разом,- хотів би, щоби ці рішення були, а „різких рухів" не було. Коли ж ніяких рішень ні законодавчої, ані виконавчої влади в існуючому законодавчому полі немає, а є одна риторика опонентів, може наступити „парад суверенітетів". Тоді і в Україні, і за її межами резонно запитують: а чи дійсно склалася реально ця держава та наскільки довго вона буде існувати? Відповідно чи варто її приймати в солідні міжнародні спільноти? В ЄЕП зате візьмуть завжди...

В принципово новій ситуації „обкатки" недорозвиненої моделі парламентсько-президентської республіки, а фактично, як я неодноразово наголошував з початку обговорення проекту 4180, перехідної моделі президентсько-парламентської республіки з обмеженими повноваженнями президента, депутат Богатирьова від „регіонів" заявляє: якщо за силу, яка отримала 32% на загальноукраїнських виборах, голосувало 8 млн. чол., які проживають на територіях, що виробляють 2/3 ВНП, то правляча коаліція без неї неможлива. Зрозуміло, тому й можна спробувати поуправляти ситуацією. Руками переважно вітренківців та комуністів, а також інших затятих громадян. Я невипадково сказав „парад суверенітетів", бо парад російської мови в регіонах, де вона в ужитку і так є домінуючою (в усякому разі, в містах) був доповнений парадом „антиНАТО". Ще крок- федералізм, надалі- сепаратизм із загрозою відділення, що вперше була закладена в сюжетах „звичайного" безреволюційного програшу Януковича в 2004 році, починаючи з трьох сортів України і закінчуючи відділенням прикордонних до Росії областей. Цю загрозу тоді практично озвучив п. Кушнарьов у надто істеричному вигляді, бо після скандального другого туру президентських виборів ішлося до того, що „регіонами" могло бути програне все. А в Росії буде гарантований захист від ужитку української мови, культури, а також від Європи та НАТО. Можна буде погратися в євразійство, поселити в таврійських степах мільйонів п’ять китайців, послати добровольців на приборкання Чечні. Зате ніякої опозиції, образ у ЗМІ тощо. При місцевій владі можна бути довго, якщо бути в добрих відносинах з Путіним, а згодом з його наступником, наступником наступника і т.д. Отака собі декларована загроза. Правда, статус у „захисників" став би занизький.

Невипадковим саме зараз був черговий агресивний виклик депутатів російської Думи про перегляд угоди, що гарантує територіальну цілісність України, в першу чергу статус Криму. А як був відізваний цей демарш: визнано, що термін дії міждержавної угоди ще не вичерпаний, тобто ще через два роки знову можна буде підняти питання розділу України. Дарма, що цілісність країни гарантується міжнародними угодами... От такими загрозами граються „регіони". Керівник головної служби гуманітарної політики секретаріату президента п. Лубківський, який, маю надію, внесе хоча би щось реально конструктивне в державну мовну політику, вважає, що за умови створення коаліції нашоукраїнців з „регіонами", мовне питання буде негайно зняте з порядку денного.

На підтвердження деяких своїх думок наведу цитату з одної статті сайту . Слова п. Януковича виділені курсивом. „...Донецкие реально помогли г-ну Кучме в 2000 году, а на выборах-2002, войдя в блок "За едУ", сделали солидный вклад в результат, а главное- победили во всех мажоритарных округах Донецкой области. Именно на этих двух выборах стала формироваться биполярная территориальная модель страны, используемая ими по сей день... ПР не стала идеологической, но имела в программе политические установки: развитие регионов и самоуправления, позднее оформившаяся в своеобразный федерализм (близкий к конфедеративной модели и далее к конкретному сепаратизму); движение в Евросоюз и НАТО (отрицаемые сейчас)... Получив статус единственной оппозиции... они за короткий срок стали реальной силой, не став силой общеукраинской, что есть для общества фактором отрицательным и опасным...В декабре г-н Янукович... в интервью российскому СМИ "Версии"... сказал: "Очевидно уже сейчас, что страна пошла к расколу. Юго-Восточная Украина и Западная - это два разных менталитета. Никогда эта разница не проявлялась столь явно. Можно сказать, что майдан разделил страну на две части. И я не уверен, что всё вот так сразу срастётся. Более того, я уверен, что теперь без федерализации страны Украину трудно будет удержать от распада. Но на федерализацию никогда не пойдут западные области и их лоббисты в Киеве. Ведь это означает, что денежки будут врозь. А Западная Украина не имеет тех ресурсов, которые есть на востоке...До "оранжевой революции" политическая активность на полуострове год от года ослабевала. А тут - новый её всплеск, и острие направлено на обособление Крыма от остальной части Украины. На Крым смотрят восточные регионы, и Луганск, и Донецк. Рано или поздно они захотят добиться таких же прав (как минимум), что и крымская автономия. Ведь и Луганск, и Донецк - российские в прошлом города. Память у людей притупилась, но майдан её обострил. А есть ещё Одесса, Николаев, Днепропетровск... Так что годовщина майдана - ещё и праздник наметившегося государственного раскола". Насчет российских городов- это не просто незнание истории, а установка... Парадоксально, что идею федерализации пропагандирует группа, которая склонна к авторитарному стилю управления, к построению жесткой вертикали власти, к ее централизации, что несовместимо с принципами построения федеративного государства. В конце концов само существование АРК, создание которой допустил Кравчук еще тогда, когда одна партия разжигала конфликты и мирила их участников, есть отрицание унитарности государства и противоречие в Конституции. ЛДПУ- за земельное устройство с более ограниченным статусом исторически сложившихся земель. Федерализм по Тихонову же- фактическая конфедерация со всей властью у регионов и минимумом возможностей самоуправления. Кроме того, федерализм чаще создавался "стягиванием" "княжеств". Короче, современный федерализм- средство для развития самоуправления, а не господства регионов. Обязательными условиями такого федерализма являются гражданская ответственность, учет интересов граждан, регионов и государства, развитые традиции местного самоуправления, сочетающие свободу и ответственность, уважение к государству. Федерализм может существовать только в условиях сформированного свободного общества рыночного типа, в мультикультурном обществе с высокой компонентой солидарности, терпимости и согласия. Этого пока у нас нет...Тема государственных языков регулярно поднимается, а после выборов опускается. В стране, недавно обретшей государственность, без политической и гражданской нации, без гражданского общества, без мировоззренческих философских школ, с национализмами и региональным центризмом, эту тему еще предстоит серьезно отрабатывать".

В об’ємному дослідженні В. Лихачова „Межнациональные отношения в Украине в контексте выборов: политтехнологии и провокации" коментується матеріал П. Святенкова „Национализм восточного обряда" з сайту АПН від 21 вересня 2004 року. До уваги цитата (косим шрифтом) та коментар: "Ющенко является воплощением украинского национализма. Ющенко и его сторонникам удалось захватить монополию на украинскую идентичность. Монополией на украинскую идентичность владеет украинский Запад, т.н. "западенцы". Следовательно, необходимо противоядие против западенского национализма". Все, что нужно сделать, советует автор, "это выбить из рук Ющенко монополию на украинскую идентичность. Необходимо актуализировать восточно-украинский национализм и сделать его основным трендом на Украине и основной опорой украинской государственности. Назовем это предполагаемое течение "младоукраинцами". Если девиз "западенцев" - "Украина не Россия", то девиз "младоукраинцев" - "Украина не Галичина!". (Саме так, девіз „западенців, а не п. Кучми! Я.Г.). "Западенцы" слишком подвержены влиянию Польши, они ополячились; на Украине существуют две политические нации - украинцы и "западенцы". По сути, нечто подобное и попытались осуществить в ходе последнего этапа избирательной кампании. На наш взгляд, это было самой главной, наиболее масштабной и чреватой последствиями провокацией в области межнациональных отношений. На ее фоне меркнут и кажутся ничтожными все остальные (антисемитизм, крымско-татарский фактор и т.п.), которые, тем не менее, в совокупности тоже работали на эту глобальную схему".

Не буду зупинятися на принципових хибах тез п. Святенкова, до речі, члена фонду „Інститут розвитку" ім. Г.П.Щедровицького, тобто переважно зосередженого на питаннях соціальних технологій та методології з претензіями на політтехнології, але впевнений, що ці тези були використані сповна.

Вважаю, що в підсумку не тільки і не стільки західний націоналізм став гальмом розвитку нації (ця теза вже після президентських виборів підкидалася технологами і нашому лідеру та була використана в його статті надто односторонньо, тобто без достатнього аналізу та критики націоналізму як явища не тільки західноукраїнського), скільки 15-річне перебування в парламенті комуністів (їхня діяльність щодо законодавчого гальмування реформ призвела до надзвичайно плачевних наслідків), інші націоналізми та новітній („принципово" негаційний щодо націоналізму) східний регіональний сепаратизм, а також загальна слабкість політичних квазіеліт та їх недостатній патріотизм.

У цитованому вище дослідженні В. Лихачова є таке спостереження щодо регіонального патріотизму: "В современных исследованиях все чаще наряду с этнической и национальной формой идентичности идет речь и о "территориальном патриотизме". По мнению Шарля Рика, фактор региональной идентичности является "националитарным" (т.е., подобным национальному, имитирующим национальный) утверждением регионального коллектива, "голосом" региональной группы". В условиях современной Украины региональную идентичность, как представляется, можно считать вариантом этнической, или, точнее, субэтнической идентичности. Усилению сопротивления местной идентичности унификаторским усилиям Центра способствует экономическое и социальное разделение ролей между регионами, а также, в случае Украины, обусловленные историческими особенностями разных частей страны различия в политической культуре, языковой ситуации и т.п. В политико-пропагандистских "схемах" прошедшей в Украине президентской избирательной кампании региональный фактор, ассоциирующийся с определенными этническими, языковыми и культурными показателями, был одним из центральных".

В ідеалі територіальний патріотизм не протирічить абсолютно загальному патріотизму, але коли його „субетнічність", а піарно - мовність, і, зрештою, етнічність стосується великого етносу, що формував сусідню державу, ситуація значно ускладнюється. Саме тому проблеми формування політичної та громадянської нації, розв’язання яких, здавалося, відкриваються з прийняттям конституції, не вирішуються. Під час парламентських виборів були намагання провести мовний референдум в Криму. "Окупація України продовжується", "Нет насильной украинизации - защитим родную речь!", - протилежні гасла, що вихлюпнулися на вулиці Сімферополя, нагадували театр абсурду. Після виборів парад суверенітетів та територій, вільних від НАТО, досяг повного маразму.

Ретроспектива експлуатації мовного питання в Україні виглядає приблизно так. Вперше гаслом свої виборчої кампанії мовне питання зробили аж ніяк не прихильники російської, як другої державної мови. В 1989 році мовне питання було резонно ініційоване кандидатами до Верховної Ради СРСР від національних республік. Очевидно, що це питання стало одним із інструментів консолідації націй. Питання було підтримане депутатами Верховної Ради Української РСР, які схвалили закон про мови, прогресивність якого була в тому, що підтримка української мови на республіканському рівні стала першим кроком до незалежності. Не в останню чергу експлуатація мовної тематики дозволила створити Народну Раду в складі 120-160 місць у Верховній Раді першого демократичного скликання. Уже в незалежній державі п. Кучмою був створений зворотній електоральний міф. Але отримавши перший президентський мандат, п. Кучма забув обіцянки щодо другої державної російської мови. Наступний ренесанс мовного питання припадає знову на вибори президента, але на цьому полі топталися вже три кандидати: Леонід Кучма, Наталя Вітренко та Петро Симоненко. Товаришка Вітренко, уроджена киянка, не тільки чудово володіє українською, але й усвідомлює, що російській ніщо не загрожує. Столиця та Захід уже відмели все, що пов'язане з комунізмом. Відтак п. Мороз міг розраховувати лише на міста центру України та українське село. На плівках Мельниченка зафіксовано кілька розмов тодішнього президента про допомогу Наташі та особливо про любов до КПУ. Після зрежисованої перемоги Кучми над Симоненком обіцянки були забуті. Чи не тому, що зафіксоване в конституції застосування української мови все-таки було засобом об’єднуючим, як в усіх молодих (і не тільки) державах. На черговий ренесанс мовного питання в 2006 році претендували соціалісти Мороза, прогресисти Вітренко, НеТаки та „регіонали". У кожного з них були свої причини. СПУ рушила у похід на схід. Усвідомлюючи конкуренцію з боку БЮТ в центральному регіоні, СПУ вирішила завербувати нових прихильників східніше. Замість того щоб активно втручатись у соціальні конфлікти на боці найманих робітників, СПУ загравала на мовному ґрунті і обіцяла всіляке сприяння російській, але зібрала менше її лідера 2 роки тому. Не допомогла російська мовна тема і двом іншим захисникам: ПСПУ та СДПУ(о). А от для регіоналів, як і колись для Кучми, російська зіграла роль палички-виручалочки. Захист інтересів російськомовних дозволив ПР майже позбутися іміджу "канкрєтних пацанів". Інші політичні сили, що експлуатують виключно тематику захисту української мови, повністю програли, а блок НУ від поразки не врятувала навіть рафінована українська мова більшості його членів. Звичайно, ми розуміємо, що голоси отримувалися не тільки завдяки мовному питанню. Але воно зайняло надто багато місця.

Показова метаморфоза лідера „Нової України", члена КПУ, потім ПДВУ-НДП, організатора партії „Нова демократія", яку він одразу „спалив" і став одним з лідерів „регіоналів"- п. Кушнарьова. От репліка з форуму ЛДПУ: "Когда уважаемый Евгений Петрович был лидером "Новой Украины", когда был госчиновником высокого ранга, то прекрасно говорил на украинском языке. Когда он не пошел в президенты и выбрал донецких донов, стал энергично защищать русский язык и вообще все русское в Украине, на которое никто не посягал. Естественно, что стоя на этой позиции и зная способности имперцев в России, можно попасть в двусмысленное положение, и много-много раз. Неужели он об этом не знал? Зато когда вновь станет госчиновником (исполнительная власть несравнимо вкуснее законодательной), снова заговорит на госязыке. И тогда наше общее желание дружить с Россией, не теряя лица, будет ему к лицу, и он не будет попадать в двусмысленное положение". В неоднозначне, м’яко кажучи, положення поставила пана Євгена заява Думи про Крим.

Ці ілюстрації свідчать, окрім усього, про те, що ліберали не повинні йти на поводу у тих чи інших кон’юнктурних сил, не йти від емоцій тих чи інших особистостей, які можуть висловлювати свою особисту або групову точку зору без урахування думок інших і видавати її за інтелектуальну або ж навіть за ліберальну думку, не йти від ще гіршого- від технологій, а спокійно розробляти свою лінію у відповідності зі світоглядом, програмою, почуттям істини та справедливості, наскільки це можливо. Обстоюючи права людини на реалізацію себе в своїй культурі, а в гранично ліберальному сенсі: в тій культурі, яку він для себе обрав, або в двох або більше культурах (мультикультурі),- лібералізм висловлює тезу рівності культур, тобто подібно мові як частині культури, кожна культура має унікальну цінність для людства та не повинна мати жодних заборон та обмежень свого розвитку. До речі, ця теза нині використовується в різних цілях різними політичними силами. Я вичитав таке положення навіть у програмі одної з про соціалістичних партій Непалу. Але не може бути більш чи менш рівніших. Не може формулюватися теза рівності культур як рівності двох конкретних та інших.

Так само й про мови, якщо навіть одна мова (більшості), що була обмежена, зараз має режим найкращого сприяння, нема ніякого здорового глузду в тому, щоби серед інших мов, розвиток яких також декларується, одна мова (найбільшої меншості) виділялася як більш рівна. Тим більше в даному випадку цей реверанс є слабкістю держави по відношенню до сильного сусіда, який має цю мову за єдину державну та використовує її не тільки в культурологічних цілях. Ясно, що Росії нема чого контролювати російськомовний простір, як це не роблять Іспанія та Португалія в колишніх колоніях. Але ж вона це робить... Подібно до того, як Україна фактично не є унітарною державою (як стверджується в ст. 3 Конституції України), оскільки має Автономну республіку Крим, так і російська мова відносно до мов інших (!) національних меншин є більш рівною (ст. 10). Як не використати тезу про рівнішу культуру... Та для лібералів це не може бути прийнятним ні до виборів, ані після них.

Пунктирно ще одне про „парадокси" співвідношення меншостей і більшості. Конституція однозначно визначає росіян як національну меншину. Але явно та неявно, імпульсивно чи сплановано, прочитуючи Конституцію чи не знаючи її зміст, росіяни в Україні не хочуть визнавати себе меншістю, тобто мають свою особливу російську арифметику. Так, наприклад, якщо зараз здійснюється односторонній, тобто неправильний за процедурою (це можна пояснити далі) парад регіональних офіційних мов, вірніше, однієї мови, то навіть деякі наші ліберали погоджуються з цим і констатують, що це ще не кінець. Тобто справа йде фактично не про російськомовних, а про росіян- громадян України. Можете упевнитись з подальших цитат. П. Кушнарьов, що закликав „изгнать с нашей (харьковской?) земли оранжевых оккупантов", звинувачував п. Ющенка в державному перевороті, у форсуванні українізації України (нічого собі оксюморон- порівняйте „русифікація Росії"), на запитання про забезпечення права україномовних громадян у східних регіонах відповів буквально таке: "Мы убеждены, что украинский и русский языки на территории Украины должны иметь равный статус. Русские никогда не были и не будут национальным меньшинством в Украине. Русские- вторая государствообразующая нация. И с иной ролью мы никогда не согласимся. В Харьковской области, которую я возглавлял 4 года, украинский язик не подвергался никакому притеснению. Но нужно еще немало времени, чтобы у нас на Слобожанщине украинский язык наравне с русским вошел во все сферы жизни. Но обязательно войдет, если мы обеспечим разумную взвешенную политику в этом очень деликатном вопросе." А в одному чаті на питання „Будете ли вы бороться за предоставление украинскому языку статуса „второго государственного" в России" він відповів: „Думаю, вопрос некорректный. Я готов и буду бороться за то, чтобы все, кто в России считает себя украинцем и желает пользоваться родным языком, имели для этого все необходимые возможности. Украинцы исторически живут во многих странах мира. Но мы же не ставим вопрос о том, чтобы в США, Канаде, Австралии или Аргентине украинский язик получил статус государственного". Ось у цих двох висловлюваннях і є квінтесенція постановки політиками-росіянами (не обов’язково громадянами Росії) питання статусу росіян на теренах колишньої імперії. Росіяни можуть ставити питання про державотвірний статус частини своєї великої нації за кордонами Росії, про державний статус своєї мови не в Росії, а українці не в Україні не можуть. Мова відверто йде не про російськомовних в Україні, що було би не так просто, оскільки серед них є українці та інші неросіяни, а суто про росіян. Українці, хоча їх і не мало в Росії, не є державотвірною нацією (вони на це й не претендують). А в Україні, де росіян за переписом 2001 року було 17,3%, вони як нація (але поруч, з того боку кордону, вже є велика російська нація?) претендують на нелегкі обов’язки другої державотвірної (системотвірної) нації. Може й забагато цитат з висловлювань одної людини, але вони тут до місця.

Переходячи до побудови громадянського суспільства, творення держави та конституювання мов, що застосовуються в державі в цілому, ми торкаємось питань, які ніхто ще не почав як слід вирішувати. Раз уже маємо „по ходу" роздумів багато цитат, здається, слушно навести „цитату з себе": „І зараз остаточно не визначений рух до того, що проголошено в нашій програмі партії та записано в Конституції,- що Український народ в сенсі розуміння своєї державності складається з усіх національностей, що живуть в Україні, вірніше, поки що консенсуально політиками не визначена послідовність створення політичної та громадянської нації, значення мовних питань у цьому становленні. Не визначені навіть філософські основи становлення державності, поняття держави не увійшло у саму психологію громадянина. За 15 років втрачений консенсус щодо державної мови. Невідомо, чи прийдемо ми до національної держави у європейському, громадянському розумінні через поняття, закладені в Конституції, тобто випереджуючи історичний час, чи довго будемо будувати її через етноцентричну державу".

Більш конкретно щодо втраченого консенсусу. Декларація про державний суверенітет ствердила 16 липня 1990 році: „УРСР як суверенна національна держава розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, здійснює захист і охорону державності українського народу, забезпечує рівність перед законом усіх громадян, є самостійною у вирішенні питань розвитку української нації, гарантує всім національностям право вільного національно-культурного розвитку, забезпечує національно-культурне відродження українського народу, функціонування української мови в усіх сферах життя (перший закон про мови на той час уже був прийнятий.- Я.Г.). Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України". Декларація на час її прийняття не змогла дати ліберально-демократичні рецепти творення політичної нації, які і зараз до кінця не розроблені, але вона дала висхідні поняття того, що народ України включає в себе одну державотвірну (головну титульну) націю (терміни є наукові, не призначені для газетних полемік, використовуються в загальноєвропейських документах та не несуть у собі образ), інші національності.

Конституція України на підставі дефініцій Декларації приходить до тези, що містилася в нашій програмі: „Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей". І далі: „...на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення". „Державною мовою в Україні є українська мова... Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської (Це суттєво нове- Я.Г), інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом... Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України... Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства...Виключно законами України визначаються...права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов".

Про співвідношення індивідуального, колективного та державного йшлося в Програмі ЛДПУ, що була прийнята ще в листопаді 1990 року. „З точки зору української державності всі громадяни України складають український народ, або народ України. Етнічна приналежність не повинна вказуватись ні в яких офіційних документах. Всупереч щонайтяжчим випробуванням національна самосвідомість українського народу ніколи не згасала. ЛДПУ всіляко сприяє її зростанню та зміцненню. Партія виступає за національно-культурну автономію, вільний розвиток мов та культур всіх національних груп в Україні, за підтримку діяльності усіх національно- культурних центрів і товариств. ЛДПУ вважає, що державне керування мовними процесами обмежує права людини і несумісне з ідеями лібералізму та гуманізму. Проте, враховуючи, що використання української мови штучно обмежувалось протягом століть, чим зневажались природні права українців, партія підтримує заходи, спрямовані на подолання історичної несправедливості і сприяє поширенню державної - української мови у всіх сферах громадського та державного життя".

Поки що ці виважені та перевірені часом положення нашої програми, в якій нічого немає про „рівніші" меншини, залишаються для нашої партії дійсними. Більш того, прямо ніхто не ставив питання про зміну конституції під час передвиборчих обіцянок. І це очевидно: жоден референдум з цього питання не змінив би конституцію. Чому ж тоді мовні питання уперто ставилися? Зі сторони влади це була гра з метою отримати голоси. Потім обіцянки, звісно, відставлялися. Зі сторони нинішньої опозиції це інша гра- натиснути на парламент та вплинути на суспільство шляхом введення регіональних мов, а потім ініціювати введення державної російської мови. А фактично це працює прямо на розділення народу.

Суто теоретично з точки зору ліберала та демократа нічого поганого у введенні кількох державних мов немає. Але кожній справі свій час. Офіційне введення другої державної мови стає справою не культурною, а політичною, бо на велику російську культуру на теренах України ніхто не посягає, навпаки- здійснюється велика експансія російської літератури, популярної музики тощо, а російська мова вільно вживається не тільки на Сході, але й в Центрі, та в менших обсягах, але практично майже без спротиву і на Заході. Що це означає практично в масі? Всі регіони країни в принципі є двомовними (і „конкуренція" мов проходить тільки при спілкуванні, переважно ввічливому, в усякому разі, мирному), а в містах Сходу та Півдня існує майже повна російська одномовність. Двомовності там майже немає. Тобто введення другої мови є справою суто політичною, і формально вирішене на даному етапі бути не може. Чому я кажу „формально"? Фактично-то питання вирішене, і наші „захисники" ломляться з усіх сил у відкриті двері. Є такий парадокс. З ліберальної точки зору державна мова (якщо офіційні мови в різних сферах уживаються шляхом консенсусу фахівців цих сфер, а регіональні- без проблем приймаються парламентом за пропозиціями регіонів) є виключно мова загальнодержавних документів. Також окремо можуть законодавчо встановлюватись особливості діловодства в тій чи іншій державній сфері, судочинства тощо. Наприклад, мало хто пам’ятає (а про це нагадав мені шанований мною почесний голова правління Асоціації „За міжнаціональний мир і злагоду в Україні " Юрій Огульчанський), що судочинство в УРСР за конституцією здійснювалось українською мовою (щоправда, теоретично, як і багато чого в ті часи). А якщо наш читач відкриє свій український внутрішній паспорт, то побачить, що в ньому вживаються одночасно дві мови- українська та російська. Є публікації законів російською мовою, в тому числі в офіційному російськомовному віснику. Це означає, що, як часто у нас буває, здійснюється „консенсуальне" порушення одної конституційної норми заради іншої. Російська мова зафіксована як „найрівніша" (правда, з тексту ясно, що росіяни все-таки меншина,- з арифметикою у творців конституції краще, чим у п. Кушнарьова). До того ж вона дійсно є мовою міжнародного спілкування. Якщо би було зафіксовано окремим актом, що у паспорті застосовується конкретна мова міжнародного спілкування, зафіксована як така в документах ООН, то порушення не було би. Тим не менше я вбачаю такий прецедент: маємо російську мову як державну практично та мову спілкування теоретично, тому вона вже є регіональною за означенням в усіх регіонах країни. Але кому дуже хочеться повоювати за російську мову, то можна.

Вільна конкуренція та державний протекціонізм- як відноситься це до культур і мов? Конкуренція культур- поняття досить умовне та проходить всередині кожної людини, яка „споживає" ті чи інші „продукти". Є важливими, особливо в бідному постсоціалістичному суспільстві, питання державної підтримки культур, знову ж таки особливо після того, як розвиток тої чи іншої культури був обмежений. Це стосується, за конституцією та, до речі, за нашою програмою, питань розширення вживання української мови. Чи можемо ми говорити про обмеження щодо великої російської культури на теренах України? Ні. Є поки що невпевнені намагання підняти культуру українську, і все. Конкуренція мов- поняття важливе в сенсі вузькопрофесійному, для кожної сфери вживання, наприклад, в комп’ютерних науках, медицині тощо.

Тепер щодо „регіональних" мов, які повинні у відповідності з ратифікованою Україною європейською хартією, отримувати офіційний статус в регіоні, що дозволить громадянину вільно спілкуватися в першу чергу з владою. Щоправда, як я вже сказав, це питання відносно одної з мов меншин практично вирішене. Нічого проблемного тут немає, якщо тільки не ставиться мета в тих саме регіонах, де буде застосовуватись дві мови, фактично залишити одну- „регіональну". Для цього потрібно, щоби пропозиція місцевої влади була затверджена парламентом країни (читайте конституцію, панове керівники регіонів), зробити нові бланки документів, вивіски, таблички. І жодних порушень, щоби не було претензій від жодного громадянина. А зараз, ще до реального введення в дію героїчного рішення місцевої влади громадянин із Харкова судиться з цією ж владою за право спілкуватися з нею державною мовою... І найголовніше- кожний чиновник повинен здати екзамени та вільно спілкуватися державною мовою та усіма мовами без виключень, щоби кожен відвідувач його вільно зрозумів. Інакше він не чиновник, а простий громадянин. Зробіть це, хлопці, і я почну вірити вам.

І от нині, коли одні самостійно приймають регіональну одномовність, незважаючи на Конституцію та не передбачені жодним бюджетом витрати, другі- державці та державники з усіх сил намагаються не тільки зачепити перших за порушення закону, але й намагаються запізніло, після прийняття деяких законів, заново прокоментувати „неточний" переклад Хартії, внести своє тлумачення її духу тощо. Давайте спробуємо розібратися і в цьому..

"У Конституції України немає поняття регіональної мови", - таким є аргумент влади. Але Україна підписала, хай і з застереженнями, „Хартію для регіональних і міноритарних мов", а примат міжнародного права зафіксований у тій-таки Конституції. Тобто відсутність в українському законодавстві визначення регіональних мов є внутрішньою проблемою. Президент і Уряд вважають рішення місцевих рад нелегітимними, ініціатори надання російській мові статусу регіональної посилаються на Хартію, а міністр юстиції п. Головатий доводить, що він не відповідає за недосконалий переклад Хартії. Верховна Рада, вже вдруге (після відхилення першого варіанту Конституційним Судом), у травні 2003 року ратифікувала Хартію законом "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Визначення поняття "регіональна мова або мова меншини:

"Для цілей цієї Хартії термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які:

а) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави;

та

б) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів"
.

Визначення прямо не вказує, за якою ознакою виділяється група (меншина), і ніде у визначенні не йдеться про національну або етнічну групу (меншину). Зворот "громадяни держави, які складають групу" стосується мовної групи, інших ознак, які б дозволили відносити чи не відносити громадян до вказаної групи, у визначенні не наведено. Такий підхід логічний, оскільки (виходячи з загальних принципів ліберальної демократії), належність особи до певної нації чи етносу не завжди співпадає з мовними уподобаннями цієї особи. Хартія спрямована на захист саме мов, як певного культурного явища, і нацменшин стосується лише опосередковано. Тобто проблема в іншому. Автори законопроектів не розібралися і створили колізію норм закону про ратифікацію з нормами самої Хартії. В закон хибно включено поняття національної меншини, до мов яких нібито мають застосовують положення Хартії регіональних мов. Російськомовних в Україні за переписом 2001 року було 29,6% населення, що начебто в принципі не ставить під питання легітимність застосування до російської мови в Україні положень Хартії, тобто є досить коректним перелік мов, до яких застосовуються положення Хартії (в цьому переліку вже є російська), але ж професійні захисники російської мови стверджують, що російськомовних, які потребують захисту, є 50%. Якраз тоді Хартія до російської мови не буде мати жодного відношення. От такі у нас захисники мов, влада та їх радники.

Хартія говорить про загальнодержавний масштаб оцінювання при визначенні належності мови до регіональної, а не про масштаб окремого регіону (оскільки можливий варіант, коли в певному регіоні мова домінує, але в масштабі країни вона є регіональною мовою або мовою меншини). Закон про ратифікацію Хартії також встановлює і порядок її застосування в Україні.

Щодо поновившихся нарікань на новий Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, що перешкоджають російськомовним реалізувати свої законні процесуальні права, то згідно з нормами цих кодексів (частина 2 статті 7 ЦПК та частина 2 статті 15 КАС) особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача. П. Борис Бахтєєв констатує, що для судів вищих інстанцій (у разі апеляції) та перевірок - наприклад, прокурорського нагляду - потрібна мовна доступність, загальний мовний стандарт. З погляду учасників процесів ситуація від того не стане менш незручною. Якби законодавці зробили застереження, якби перекладач з юридичним дипломом мусив би перекладати не кожну репліку кожної зі сторін, а лише цитати з нормативних актів, проблему було б знято. Цього немає, і суди відбуваються російською. Той же п. Бахтєєв вважає, що за домінування російської мови її офіційне проголошення регіональною навряд чи практично щось змінить. Тож і боротьба точиться за симулякри. Якщо би це не було продовженням виборів, це було би так.

Питання кількості вживаних мов, навіть якщо етнічно народ один, також може існувати. І це підтверджує відому тезу про мову як засіб консолідації нації. Літературна німецька з’явилася завдяки домовленості інтелектуалів з різних земель Німеччини обрати одну мову- берлінський театральний діалект. А під час становлення ізраільтян як сучасної системотвірної нації прибулі з різних країн євреї, що володіли різними мовами, за допомогою державної політики підтримки відновленої ентузіастами „мертвої" мови- івриту та непідтримки ідишу, ладино та ін. стали ізраїльтянами. А державних мов якраз три: іврит, англійська та арабська. І ніхто з цього не робить проблеми. Чи зможе стати українська мова чинником консолідації політичної та громадянської нації, питання поки що є відкритим. В усякому разі, методом виключення, російська мова за відомих політичних обставин такою не є.

Знову ми про мови, а коли більш глибоко про культури? Залишимо ці записи для культурологів, що зберуться за круглими столами дещо пізніше, коли розвидніється політична ситуація, та спокійно розвинуть тези рівності культур та їх конкуренцію всередині індивідууму, поговорять про культурну політику держави.

Але ж подивимося далі. Як будуть консолідуватися суспільство, політична та громадянська нація? Яку державу створить для себе суспільство? А чи воно сконсолідується колись, і як? А може, треба бити на сполох? Що ж має виручити нашу країну в таких обставинах, що їх змогли вирішити країни Балтії та поки що ніяк не змогла вирішити Україна? Знаходження того, що об’єднує всіх громадян. Окрім рецептів, що повторюють ті чи інші політичні сили, а ця стаття лише затравка до серйозної розмови, хочу сказати одне. Центром тяжіння, кристалом консолідації та місцем прикладення рівнодіючої всіх сил був і залишається Київ. До нього, майже як до Ієрусалиму іудеї, тяжіли західні українці за Австро-Угорщини та Польщі, до нього йшли паломники з Півночі, Сходу та Півдня. Його „завойовують" креативні, як модно казати, особи з усієї країни. Ким і чим були би „провідники" Сходу в неспокійній Російській імперії з китайським акцентом? Точно не тими, ким є зараз. Абсолютно виключено, щоби Київ відійшов до якоїсь частини розколотої країни. Це вселяє надію.

Лібералізм: теорія і практика
Партійні новини
 
Новітня історія ліберальних демократів у форумах


© 2005 Ліберально-демократична партія України.
Прес-служба ЛДПУ: press_ldpu@ukr.net. Для зауважень та пропозицій: reklama_ldpu@ukr.net
У разі використання матеріалів сайту посилання на www.ldpu.org.ua є обов'язковим.
Розробка та дизайн УРА Internet